Геть руки від Марсу!

Поява науково-фантастичного фільму жахів «Життя» – головоломка, яка легко може зламати голову, навіть якщо розкласти її на складові та подивитися на її молекулярний рівень. Адже головне питання – whatt he f*ck? або «що хотіли сказати своїм фільмом творці?» – може залишитися без відповіді. А це питання постає вже в першій половині фільму і мордує аж до фіналу.

 

 

Безумовно, це питання – з колекції «невдячних», бо вимагає надзусиль і часто – невиправданих, бо, по-перше, творець міг сказати що завгодно, по-друге, творець нічого особливого не хотів сказати, або ж, по-третє, творець казав не своїми вустами, залишаючись лише лялькою черевомовця. Та ми вже давно зрозуміли про «невипадковість» того чи того фільму. Кіно загалом є реакцією на соціальні, політичні, економічні чи культурні пертурбації, катаклізми і збочення в суспільстві, виступаючи в ролі всім відомого дзеркала, часом кривого, та попри його кривизну – відбитком реальності. У випадку фільму «Життя», не має сумніву, кіно відбило – може й кривувато – велику, багатомірну і складну ситуацію, продовжену в просторі та часі. Чи це звичайна конспірологія та напад теорії змов?

 

«Життя» торкається теми Марсу, але за жанровими і сюжетним ознаками, окремими сценами і навіть кадрами, є очевидним (до смішного) симбіозом «Чужого» і «Гравітації». Мова йде про орбітальну станцію, на якій вивчають привезену зондом з Марсу живу клітину. Клітина росте і врешті перероджується в організм з подальшими пригодами, ледве чи не повністю злизаними з походеньок ксеноморфа у фільмі Рідлі Скотта. З тією лише різницею, що відбуваються вони в безпосередній гравітаційній близькості від Землі в стані невагомості. Якщо фільм розглядати в такому розрізі, то ніяк не зрозумієш, для чого це повторення. Поки не починаєш мислити ширше.

 

 

Справа в тому, що, як і було сказано вище, кіно робиться – і в повній мірі адекватно сприймається – тільки в контексті, в ретроспекції. Жоден фільм з бюджетом в 100 і більше мільйонів доларів не затверджується без урахування причин і цілей. І, підозрюю, «Життя» так само розбиралося дирекцією кіностудії Columbia Pictures, навіть якщо його бюджет складав всього якихось 58 мільйонів. А ситуативно цей фільм нічим не нижчий в рейтингу тем, ніж сирійська війна чи китайсько-російське напруження. Я б сказав навіть вище, бо територіально виходить за межі планети, а стратегічно простягається в майбутнє на невизначену кількість років чи десятиліть, якщо не сотень чи тисяч років. Адже Марс, як планета, є центром (поки що) технічного та ідейного протистояння двох наразі найбільших імперій – американської та китайської. І якщо в США про Марс, як про потенційну колонію, говорять з 60-х років минулого століття, то в Китаї почали говорити лише в десятих роках цього століття, але вже досягли значно більшого за американських піонерів теми.

 

Фактично, фільм «Життя» ілюструє один з варіантів розвитку подій, коли якась з країн таки добереться до омріяної Червоної планети. І варіант цей не є позитивним, чи, точніше, прямо навпаки – максимально негативним. При тому, що всі туди рвуться, ніби там медом помазано. А мед цілком реальний – геополітика плюс економіка. Не варто забувати про відкриття європейцями двох Америк, Індії, Африки та Австралії й колосальне збагачення тих, хто це зробив.

 

Незважаючи на те, що Марс вдвічі менший за Землю, у нього немає океанів, тож його поверхня більша за всі разом узяті земні континенти. Але на ньому потенційно можуть з’явитися океани, оскільки колись там була вода (що підтверджують розлогі каньйони, дельти, русла і наявність бору, знайденого в покладах гіпсу і утвореного, ймовірно, через висихання великих обсягів води). Плюс минулого року на Марсі таки відкрили льодовики. Наразі їх покриває товстий шар пилу, своєрідний захист від випаровування. Але з їх допомогою тераформування (привіт «Чужим» Джеймса Кемерона) здатне перетворити марсіанські пустелі на земні оази. Чи не тому вже існує ціла низка компаній, котрі пропонують турпоїздки до Марсу? Після десятка успішних турів на Міжнародну космічну станцію, в пріоритеті, як це не дивно, не Місяць, а саме Марс. Компанія SpaceX оголосила про «таксі на Марс» вже давно. Навіть назвала ціну за квиток – близько 23 мільйонів доларів. Але у них є конкуренти – наприклад, організація Inspiration Mars Foundation, чий власник, мультимільйонер Денніс Тіто, був першим космотуристом: 2001 року в 61-річному віці він сім днів провів на орбітальній станції, заплативши за це 20 мільйонів. Наразі Inspiration Mars Foundation пропонує лише тур до Марсу (і Венери), а не на Марс (чи на Венеру). Тож значно серйозніше виглядає організація The Mars Society – у неї вже є послідовний і розписаний по пунктах і роках план саме колонізації Червоної планети. Ну і варто згадати програму Mars One з такою ж, колонізаторською, місією. Оприлюднена голландським бізнесменом Басом Лансдорпом за рік до «таксової пропозиції» Тіто як «перше реаліті-шоу в космосі», вона вже до 2015 року назбирала понад 200 тисяч заявок бажаючих відлетіти з Землі. На початку цього року було обрано сотню претендентів, серед яких один українець, інженер космічних програм 26-річний Сергій Якимів. Одначе програма постійно переносить старт навіть демонстраційної місії – попередньо запланований на 2018 рік, пілотований політ Mars One може відбутися не раніше 2026-го…

 

Тож, найпершим на Марсі може опинитися саме SpaceX, очолювана канадсько-американським мільярдером Елоном Маском. Як саме це може бути – досить детально і вражаюче реалістично показали в 6-сірійному міні-серіалі «Марс», створеному каналом National Geographic спільно з NASA, SpaceX і особисто Елоном Маском… І тут ще не було сказано про Китай, який вже наступного року планує запустити супутник для вивчення Марсу, а потім – повноцінну колоніальну місію. І будьте певні – у Китаю грошей більше, ніж у Маска і всіх його конкурентів та можливих пасажирів разом. Плюс Японія теж не проти долучитися до «марсіанських хронік». От і один з космонавтів у фільмі «Життя» – японець. Та й компанія-виробник, Columbia, ще в ‘90-х була куплена японським концерном Sony.

 

 

Погодьтеся: після всього цього не дивним буде питання «чому саме зараз?» – в розпал теревенів, мрій та бізнес-проектів щодо Марсу – виник такий фільм, як «Життя». Дивно, що в контексті марсіанської істерії фільм не співає оду першопрохідцям, не грає на земному патріотизмі та можливих почестях майбутнім космічним колумбам та кукам. Натомість він говорить протилежне і ледве чи не прямим текстом: краще сидіть вдома і носа, навіть у вигляді супутників, не потикайте на планету, чия назва пішла від бога війни. Чому так?

 

У світлі цього формальна другорядність «Життя» після «Чужого» – не суттєва. Бо справа не в тому, як виглядає монстр (оригінально), не в тому, як він вбиває членів екіпажу один за одним (страшно), а в тому, що це відбувається не десь там, а ось-туточки, над нашими головами. А фінал взагалі робить «Життя» центральним фільмом вже в іншому жанрі – політичному. Може ну-його-нафіг, той Марс, – каже ця (ніби то) наукова-фантастика, підказуючи так само подумати і глядачам. І, гадаю, багато людей після фільму таки погодяться, якщо їх попросять, взяти в руки плакати з написами «Марс-НЕ-наш» і вийти на маніфестації не тільки по Україні, а й по всій планеті, об’єднаної (нарешті!) одним спільним жахом перед ймовірністю зустрічі з монстром на миле ймення Колін (яка зла і влучна іронія!!!). Так само, як посеред XX сторіччя всі британці боялися «пророцтва» Джорджа Орвела з його роману «1984».

 

За невибагливістю сюжету стоїть значно більше, і, певно, тому роботу сценаристів «парочки-максима-та-одарочки» Рета Ріса та Пола Верніка не викинули в смітник. Бо якщо б не її планетарна актуальність та візіонерський страх, тільки-но визнані великими, творці несподівано суперуспішного «Дедпула» опинилися б на лаві запасних. Адже відверто кажучи, в акторському плані тут немає що грати, і нещасний Джейк Гілленхаал може тільки сумно кліпати своїми красивими очками, а чудовий Хіроюкі Санада – давитися сльозами. Персонажу гарної російської акторки, Ольги Діховічної, дали просто якесь дике прізвище – Головкіна, а Раяну Рейнольдсу, натомість, взагалі не дали екранного часу. А от режисер Данієль Еспіноза зміг реабілітуватися за свій попередній провал з фільмом «Номер 44»… принаймні тим, що зробив відвертий омаж «Чужому» – face-to-face людини в скафандрі (вже людини) з представником марсіанського життя.

 

 

Так, порівняння фільму Еспінози з шедевром Скотта та майстерним колосом Куарона робить невиправдану честь «Життю». На загал. Втім, конкретно любитель жанру кайфоне від адреналіну (давно я не сидів такий напружений), а всі глядачі – від крайньої сцени, що своєю екстремальністю здатна викреслити з пам’яті всі попередні невдачі фільму і примусити глядача думати лише в заданому керунку – ГЕТЬ РУКИ ВІД МАРСУ!

05.04.2017