Cтрайк львівських таксистів проти «руки Москви» на кермі львівських таксі дуже чітко дає зрозуміти всю парадигму українського «менеджменту». Секрет цього «менеджменту» – у повній безальтернативності й відсутності конкуренції. Коли з’являється хоч якась мінімально розумна і сучасна альтернатива – більшість «бізнесменів» стають неконкурентоспроможними.
«Ким би ти не був – завжди можеш стати таксистом, якщо маєш автомобіль». Так казав мій знайомий, який між робочими годинами своєї «справжньої» роботи рибінспектора займався «приватними перевезеннями». Його стара дев’ятка, прокурений салон, іконки на дзеркалі створювали фірмове відчуття особливої української шоферської естетики. Цей пострадянський колорит завжди був смішним для туристів та гостей і фатальним для українців. «Але все так не буде» – потрібно пам’ятати і про це прислів’я. Воно спонукає розвиватися.
Скільки разів мені доводилося в думках проклинати таксистів після «Так-так, я під’їжджаю!», «Я тут! Ви де? Виходьте», «А де це є?», «Вам треба вільний багажник? Так треба було попереджати!» – усе це давало певне відчуття безвиході і спустошеності. Бо хіба так робиться бізнес? Коли, наприклад, тебе забирають з залізничного вокзалу у Львові і везуть у центр «короткими» дорогами, які виглядають як туристична екскурсія славнозвісним трамвайчиком (думаючи, що ти приїжджий і не знаєш найкоротшої дороги). І все для чого? Щоб накрутити 5 чи 10 гривень зверху? Копієчка до копієчки?
Ницість усієї цієї історії в тому, що свою власну недолугість і неспроможність львівські таксисти-страйкарі вирішили компенсувати питаннями української національної ідеї і російського бізнесу. Саме так – ті, що здебільшого слухали російський шансон і дурнувату російську попсу, нарешті стали поборниками українського продукту!
Тільки для них Україна – це хіба щось інше, ніж для мене. Бо у цій ситуації їхня «боротьба за Україну» – це тільки спроба вхопитися за останню соломинку власного заробітку. Але хіба можна навіть за таких умов погодитися на смердючі тарадайки, які завищують ціни і дуже часто поводять себе відверто по-хамськи? На обман і агресію?
Саме тому вони будуть вимирати, як динозаври – якщо не навчаться грати по правилах. Адже цей бізнес був і є однією з найбільш «сірих» українських бізнесових сфер. І добре, що посприяла цьому проста конкуренція, а не якісь законодавчі норми абощо. Питання, щоправда, лишається відкритим: невже всюди тут мають з’явитися іноземці, щоби хтось заворушив дупою? Невже ми не здатні розв’язати наші проблеми без участі «третіх сторін»? Якби держава зобов’язувала цих людей працювати за правилами, а не «підробляти», то чи виникло би сьогодні стільки «відсталих від поїзда», які протестують проти прогресу?
Тому навряд чи червоно-чорні прапори доречні на цьому страйку – хіба щоб буквально прикритися українською національною ідеєю і боротьбою проти «ідейного» ворога у змаганні за бабло і право на стагнацію. Цей протест показав: їхній ворог – не російське, а людське; «рагулізм» звик перемагати все – і здивований, коли раптом схему наламали.
А питання національної належності капіталу Ubera і Яндекса – це вже зовсім інше. Якщо вони досі працюють і годують ворога, то де СБУ і всі інші? Чому українські банкіри не протестують проти російських банків? Бо це питання ринку. Якщо дозволено – значить не заборонено. Те саме стосується брендів. Як тільки в Україні з’явився хороший український сервіс, який добре працює – знаходиться достатньо охочих у нього інвестувати як у нас, так і за кордоном. Але, на жаль, львівські таксисти нічого спільного з хорошим сервісом не мають. Вони, як правдиві українці, можуть лише пишатися. І тому вони відходять у минуле.
В усій цій ситуації маю сентимент лише до диспетчерів служб, які, можливо, залишаться без роботи. Але ми можемо забрати їх у культурний менеджмент – тут теж погано платять, потрібні комунікативні здібності, неабияка терпимість до неадекватів і цілодобова зайнятість. Та й до того ж, культура – це єдина сфера, як на мене, де іноземці нам наразі ще не можуть скласти конкуренції. Зокрема щодо внутрішнього менеджменту. Бо коли ти потрапляєш на хорошу виставку/концерт/виставу/читання – то розумієш: ось де інвестиційний потенціал. Тут насправді можливо створити конкуренцію Берліну, Лондону, Нью-Йорку чи Токіо. Сподіваюся, що в українській культурі (і в кожній іншій сфері) з часом з’явиться свій «UBER». І хай він буде вище нашої неспроможності – щоб, як кажуть у Львові, добряче нас «копнути під зад».