Життя на волі

Енріке Краусе

Багато разів я думав, що бачу на обличчі Маріо вираз печалі чи смутку через макабричний спектакль світу. Та він відразу реагує з уявою, іронією та розумом. І гумором. 28 березня йому сповнюється 81 рік. Вітаємо!

Під час вечері на Пасху, яку рік за роком, вже тисячоліття, святкують у єврейській традиції, співають чудовий гімн. Він називається «Нам би вистачило». Датується ІХ ст. і є конкатенацією слів удячності за послідовні дива, що їх спізнав народ Ізраїлю під час сорокарічного виходу до землі обітованої. Вирваний зі свого релігійного контексту, цей гімн звучить природніше і живучіше. Він може, наприклад, висловлювати сукупну вдячність дітей батькам, учнів учителям. З нагоди 81-річчя Маріо Варґаса Льйоси я хочу вдатися до цієї давньої формули, аби висловити йому свою вдячність читача, інтелектуала, ліберала і друга.

Якби я прочитав лише його белетристику, мені б вистачило. Скільки пригод та історій змусили мене сурогатно пережити ці книжки з їхнім калейдоскопом любовних, політичних і соціальних тем. Який я вдячний за його романи, заякорені в найкращій реалістичній традиції ХІХ ст., несподіванки його фолкнеріанської техніки, емоції його сюжетів, незабутніх персонажів, його чудову побудову, точний, ясний і проникливий стиль, такий далекий від наших злощасних «ізмів»: барокізму, реґіоналізму, сентименталізму.

Думаючи лише про деякі книжки, які я рецензував, згадую «Історію Майти». У ній є все, що можна сказати про партизанський фанатизм у Латинській Америці: саме викривлена католицька побожність, радикалізована до марксизму і закохана у самопроголошену доброчесність, сповнила смертю цей реґіон, аби згодом відвести свій погляд назад без справжнього усвідомлення чи пам’яті про свою відповідальність у цій трагедії. Кілька років по тому я прочитав «Свято Козла», цей дивовижний і вичерпний портрет латиноамериканського диктатора, який також є портретом суспільства й оточення, яке його затребує і вітає та яке врешті-решт у поодинокому зойку свободи інколи його виганяє. Нема нічого більш далекого Варґасу Льйосі, ніж очарування владою (яке є таким характерним для нашої культури і літератури). Однак вартою уваги є його здатність спрямовувати в потрібне русло свою огиду до точного, один в один, хірургічного відтворення лиходійства. Таким чином література стає найкращою помстою. Однак помсти недостатньо: треба мріяти про кращий світ, досконалий світ, і саме такою була основна тема ще одного роману, який я жадібно прочитав: майже гігантського портрету Флори Трістан, настільки пов’язаної з перуанською історією, історією мистецтва та історією ідеї, яка переслідує Варґаса Льйосу, як переслідувала людство, починаючи з Просвітництва, і яку наш час, мабуть, поховав – ідеї утопії.

Якби Варґас Льйоса подарував мені як читачеві свої літературні твори, мені б вистачило. Але він подарував мені також надзвичайні нехудожні монографії. Наприклад, «Архаїчну утопію», опубліковану в 1996 р. Я не знаю повнішого і ретельнішого аналізу індихенізму. Уродженець Перу, з його всюдисущим індіанським спадком, Варґас Льйоса зміг зрозуміти (перш ніж критикувати) думки і твори визначних авторів (як-от Хосе Марії Аргедаса), які вірили у реставрацію інкської Аркадії – такої ж вигаданої, як і неможливої. У 1993 р. Маріо опублікував це один знаменний твір, свою автобіографію «Як риба у воді», екзорцизм президентської кампанії, яку він пережив зблизька. Це зведення рахунків Маріо із самим собою дозволило мені як біографові зазирнути в раннє життя Варґаса Льйоси і допомогло мені зрозуміти межі політичної діяльності для інтелектуала.

Якби Варґас Льйоса подарував нам лише свої романи й монографії і не написав би свої есе, репортажі чи статті, нам би вистачило. Та сталося так, що він також подарував (і продовжує дарувати) нам численні й мудрі твори у цих жанрах. Його есеї не є ані академічними, ані теоретичними: це есеї розказані, сповнені кольору і життя. І морального бойового духу. Коли я почав читати його в літературному журналі Plural, то зрозумів, що Маріо є таким собі хрестоносцем свободи. Його схвалення кубинської революції не було актом ідеологічної підлеглості: то був акт віри в ідеал визволення, який невдовзі проявив своє авторитарне обличчя. У ті 70-ті роки Маріо пройшов шлях від визволення до свободи, від Сартра до Камю, від французького революційного і раціоналістичного всесвіту до англійського ліберального та емпіричного всесвіту. Його автори були моїми авторами. Саме тоді я познайомився з ним у Лімі. Ми стояли на порозі 80-х років, коли журнал Vuelta зіткнувся із диктатурою правих і революціями лівих. Саме Маріо значною мірою провів цю битву в журналі Октавіо Паса. Його ідеали були нашими ідеалами. То було вирішальне десятиліття його життя – побачили світ «Війна кінця світу» (шедевр у толстовській традиції), його репортажі, як-от «Різня в Учураккаї», що рвали душу, і його тексти про ліберальну і демократичну альтернативу для Латинської Америки. Маріо вже не мислить як Сартр, він є точним уособленням «інтелектуала, зв’язаного зобов’язаннями» зі своїм часом. Усяка несправедливість, усякий конфлікт, усяке безчинство спонукає його писати, повідомляти про них – як запального юнака у пошуках небезпеки – в Іраку, на Близькому Сході, у Венесуелі.

Якби Маріо заповів нам свої художні твори, свої монографії й есе, свої статті і репортажі, але не зробив жодного прямого політичного зусилля, нам би цього цілком вистачило. Але він його здійснив. Його президентська кампанія, яку свого часу паплюжили, стала зерням демократичних змін, що їх відтоді – не без прикрих рецидивів – пережив цей реґіон. У 1990 р. (як про це забути?) він двома словами засудив мексиканську політичну систему: «досконала диктатура». Через кілька років створив Fundación para la Libertad, яка зібрала воєдино ліберальні думки, пропонуючи практичні рішення для проблем реґіону. Я супроводжував Маріо у кількох зустрічах цієї фундації, але жодну з них не можна порівняти з тією, яка мала місце у Венесуелі, коли Уго Чавес в одній зі своїх типових бравад викликав його на політичні дебати. Того вечора в готелі ми оточили Маріо, як команда боксера, який завтра має дати бій за чемпіонський титул. В останню хвилю Чавес спасував: він дебатує лише з президентами, а не з письменниками.

Якби впродовж понад півстоліття літературної та інтелектуальної діяльності наші шляхи не перетнулися, я, звісно, був би йому вдячний. Але, на моє щастя, вони перетнулися. Наша дружба витворилася довкола журналів Vuelta та Letras Libres. Ми були супутниками під час довгого ліберального плавання, в якому я багато чого навчився. Мене не перестає захоплювати його бойовий дух, його енергія, його здатність переосмислювати. Звідки вони беруться?

Багато разів я думав, що бачу на обличчі Маріо вираз печалі чи смутку через макабричний спектакль світу. Та зненацька, цілком природно, з’являється усмішка. Всередині Маріо є стоїк – але стоїк, який реагує на все з уявою, іронією та розумом. І гумором. Цей трудівник-спартанець розважається і віднаходить любов. І тому в моменти слабкості чи сумніву мені досить поговорити з ним по телефону, аби знову віднайти радість.

Дякую, Маріо. Ми не дійдемо до обітованої землі. Не існує обітованої землі. Обітованою землею є література: життя на волі.