Спомин з Петрограду.
Було се в першій половинї червня 1914 р.
У Львові доходив до кінця процес проти Бендасюка і тов., а в Росії — завдяки добре зорґанїзованій аґітації галицьких руссофілів і їх російських протекторів з одної сторони і незрозуміню наших відносин (навіть серед російських Українцїв) з другої — що раз висше підіймав ся неприхильний настрій проти галицьких Українцїв, які — мовляв — ідуть рука в руку з полїцією й судом.
Я їздив власне по Росії: Варшава, Вильно, Петроград (тодї ще Петербург), Москва, Харків, Київ. Бажанє відпочити, побачити світ, відвідати приятелїв, відновити давні знакомства й навязати нові — лучило ся з бажанєм потолкувати з людьми про публичні справи, вияснити тим, у кого без сумнїву не було злої волї, наше становище взагалї і зокрема що до руссофільського процесу.
Перед тим старав ся я робити се в пресї. "Русскія Вѣдомости" в Москві помістили мою відповідь Маклакову, визначному членови Думи і провідникови кадетів, на його оборону галицьких руссофілів, при чім редакція відповіла менї передовицею, в якій значно згладила острі краї статї Маклакова. "Кіевская Мысль" дала місце моїй статї про проф. Поґодіна, в якій я вказував, як він кілька разів перекидав ся з українофіла в українофоба і навпаки, аж тодї дійшов до оборони Дудикевичів і Бендасюків та їх російських протекторів.
В Петроградї я очевидно мав намір, — коли се тільки буде можливо, — мати розмову з Мілюковим. Поминувши загальний інтерес, який має особа сього визначного ученого й державного мужа, особливий інтерес лежав в тім, що Мілюков власне недавно промовляв з думської трибуни в українській справі, заявляючи ся з одної сторони проти репресій правительства супроти українства, та рівночасно з другої зазначуючи, що автономічно-федеративні погляди Бакунїна і Драгоманова про державне будівництво й національну справу вважає перестарілими й утопійними; далї в тім, що власне Мілюков був недавно від імени своєї партії в Київі, щоб зійти ся з тамошними українськими дїячами.
Додам, що як раз тодї Мілюков був фіґурою дня з отсеї причини: Котрась з реакційних ґазет (вже не тямлю, котра) закинула, що "Рѣчь" за фінляндські гроші продає російські інтереси в користь Фінляндії. Редакція "Рѣчи" виступила з судовим обвиненєм, яке підчас розправи взяла назад. Очевидно, ідейна чистість ґазети не підлягала сумнївови. Але вислїд процесу дав привід одному з реакційних послів зробити в Думі натяк про продажність партії Мілюкова й його орґану. На се Мілюков зареаґував окликом "Мерзавецъ!" Треба сказати, що російський парлямент (може тому, що недавній) береже своєї гідности значно більше від инших, — і президія Думи поставила внесенє на виключенє Мілюкова з oднoгo чи двох засїдань. Тодї Мілюков зажадав слова і пояснивши свій оклик нечуваною провокацією, звернув ся до своїх однодумцїв з просьбою, щоб голосували за його виключенєм — в імя гідности Думи.
Я зложив в передполудневій порі візиту в редакції "Pѣчи" і попросив редактора Гессена, щоби звернув ся телєфонїчно до Мілюкова й передав йому моє бажанє і просьбу побачити ся з ним. Того дня засїданя Думи не було, Мілюков був дома і відповів, що жде мене.
Я побачив чоловіка лїт 60, росту висше середного, постать більше струнка нїж огрядна, енерґічна й жива, волосє й повні, злегка догори чесані вуси зовсїм сиві, бистрі сиві очи. Сей вигляд і розмова — тут злило ся фізичне й духове в гармонїйну цїлість — оставила на менї сильне й гарне вражінє, не вважаючи на те, що я і прийшов до Мілюкова і вийшов від нього з тою свідомістю, що він і його партія зовсїм не годять ся на максимальне українське домаганє в межах російської імперії — автономію України. З розмови наведу тільки три подробицї:
Що до галицьких справ, Мілюков не мав нїяких сумнївів що до вартости галицького москвофільства.
Коли зговорило ся про статю Маклакова і в звязку з сим про відношенє кадетів до українського питаня, Мілюков сказав, що партію в сїй справі репрезентує він і його недавні заяви в Думі, а не Маклаков. При сїм додав, що добре було би, щоб я мав розмову з Маклаковим, і обіцяв менї урядити се на другий день в Думі.
Що-до українських справ у Росії, сказав, що недавно був у Київі, познакомив ся в українськими дїячами, яких провідником уважає проф. М. Грушевського, і додав: "Ми з Михайлом Сергієвичем добре себе розуміємо". На мій погляд се мало значити, що між Мілюковим як провідником кадетів і проф. М. Грушевським як провідником українства є згідність що-до українських змагань в Росії.
Другого дня я бачив ся ще хвильку з Мілюковим в Думі. Білєт на ґалєрію (білєти виставлені на імя) дістав я за рекомендацією посла Дзюбинського, провідника трудовиків. Я приглядав ся засїданю рано й пополудни. По полудни мав мене Мілюков познакомити з Маклаковим. Я післав до нього в сїй справі на салю засїдань записку. Він вийшов на ґалєрію і сказав, що Маклакова ще нема. Як буде, то він мене покличе. Та я не міг ждати до кінця засїданя і вийшов, не ждучи на познакомленє з Маклаковим.
Що-до української справи, то з розмови з Мілюковим винїс я вражінє, що він ставить ся до неї поважно, знає її і має свою проґраму, відповідну своїм поглядам на будівництво російської імперії. Ся проґрама: знести обмеженя й заборони, дати свободу громадянської інїціятиви, найконечнїйші права мови в школї й урядї. Але від сього до признаня українського народу окремою державно-правною цїлістю, співгосподарем держави, до автономії України — ще далекий шлях і той шлях треба перейти як шлях полїтичної боротьби. Очевидно, відповідно поглядам Мілюкова на державне будівництво ся полїтична боротьба повинна бути свобідна, громадянство повинно мати для неї вільні руки.
Через три місяці після мого побуту в Петроградї Росіяни вже були у Львові. Тоді Мілюков помістив у "Рѣчи" ряд статей про галицькі відносини. Польсько-український спір — писав він тодї — рішила вже війна; що-до українсько-російського спору він, стоячи при своїй висше загально означеній проґрамі, виступав проти репресій на українство в занятій Галичинї.
Потім, коли на "Союз визволеня України" посипали ся закиди продажности моральним державам, він, виступаючи проти змагань Coюза, виступив в оборонї його полїтичної чесности.
В кінци пригадаю його заяву в українській справі підчас його побуту в Швайцарії.
Промови й заяви Мілюкова на тему воєнних цїлий Росії оставляю зовсїм на боцї. Війна витворює такі психічні настрої, що найчеснїйше буде оставити кождому волю бути патріотом своєї вітчини по свому розуміню. Вислїд війни зведе всї ті патріотичні запали до реальної міри. А по війнї на окровавлену землю засвітить знов сонце вселюдських ідеалів і стопить усе те нездорове, що засїяла в людських серцях війна, як весняне сонце топить снїг.
Тепер Мілюков став мінїстром заграничних справ у революційнім тимчасовім правительстві. Якось болюче думати, що той чоловік міг як державний муж служити своїй вітчинї своїм розумом вже від давна, бодай від революції 1905 р. А так 12 лїт втрачених, лїт найбільшої мужеської зрілости, по яких уже приходить старість. Так марнують ся в Росії найлїпші люди.
Коли правительство, в якім Мілюков є мінїстром заграничних справ, укріпить ся, побачимо, чи здїйснить воно обіцянку, дану Мілюковим в згаданій швейцарській заяві.
В кождім разї дотеперішна дїяльність Мілюкова говорить, що се чоловік, для якого основою полїтичної дїяльности є ідея, принцип. Між його становищем в українській справі і змаганями Українцїв можуть бути ріжницї, але він не ужиє засобів власти, щоби в супереч своїй ідеї, своїм принципам унеможливити нам полїтичну боротьбу за наші змаганя. Хиба, що перестав би бути — Мілюковим...
[Дїло]