Схоже, зі сміттєвої блокади Львова переможцем не вийде ніхто. А от кандидатом у Президенти – цілком імовірно.

Поки безліч політологів товчуть воду в ступі про визначальний для кожного українського Президента третій рік каденції, виборча кампанія де-факто стартувала. Побудована на двох китах – возвеличенні власних успіхів і нищенні опонентів – політична гарячка поволі набирає свій божевільний градус. І якщо акцент в успіхах чинної влади ставиться правильно, бо не дуже й є з чого вибирати, ‒ на підвищенні мінімальної зарплатні, потенційному і довгожданому отриманні безвізового режиму з ЄС, рішучій боротьбі з корупцією (бувай, Насірове!), то ворога, здається, вибрано не зовсім точно. Адже підсиджують Порошенка передусім популісти і радикали, не кажучи вже про знову безкарні й нахабні недобитки реґіоналів, а не поміркований і тихий Садовий. 

Мер Львова зробив фальстарт у великій політиці, запустивши в парламент свою власну партію, що виявилася не аж такою реформаторською й дієвою, як того очікували виборці. Саме млявість «Самопомочі» найбільше била по рейтингу Андрія Садового, а вкупі з проблемами у Львові поволі вибивала ґрунт з-під його президентських амбіцій. Але підмога не забарилася – і «добивати» конкурента взялася вся президентська вертикаль. Якщо раніше Садовому закидали відсутність харизми (мовляв, він занадто м’який для складних часів війни), то нинішня облога здатна викувати йому новий образ – не лише жертви, а й бійця. Може виявитися, що атака на мера Львова стане найбільшою помилкою Петра Порошенка – в ній він загартує свого головного конкурента.

Бо одне діло, коли успішна влада критикує й переслідує когось, – і зовсім інше, коли на самій владі ніде клейма ставити. У такому разі будь-які переслідування сприймаються як знищення потенційного конкурента, і тому серед виборців викликають радше симпатію й співчуття, ніж солідарність із обвинувачами. Пам’ятаєте страшне обличчя отруєного Ющенка? Як воно стало символом атаки корумпованої влади на демократичного кандидата? Образ жертви лише додав помаранчевому табору політичних балів, пізніше трансформувавшись у широкий народний фронт підтримки. Щось подібне може трапитися і з Андрієм Садовим – успішним мером, якого правдами й неправдами намагаються викинути із президентської гонки.

Київська влада обрала заздалегідь програшну тактику облоги, від якої потерпає не лише мер Львова, а й ціле місто. Адже виграшною тактикою для кожної сторони було б швидке розв’язання проблеми, а не її поглиблення й затягування. Порошенко чи Гройсман цілком могли спуститися зі своїх печерських небес на грішну землю – і вмить допомогти Львову, додавши собі балів у карму успішності. Але натомість вони розпочали цирк із нарадами, в’їдливими коментарями й перспективою кримінального переслідування для Садового. Те, що в результаті цих дій потерпає найкрасивіше місто України, найбільший наш туристичний центр і, так би мовити, європейська леґітимація країни – всім байдуже. Бо вінницькі хлопці, вочевидь, не розуміють Львова.

Якби розуміли, то свою облогу починали б із прочитання класичного західняцького тексту про оточення – «Захара Беркута» Івана Франка. Там тобі й про дикі орди зі сходу, що намагаються знищити населений пункт, і про складні стосунки Людини з Природою, і делікатне напучування для майбутніх поколінь: «Батьки і браття! нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю».

Шкода лише, що в львівській кризі побіждати ніхто не спішить. Гонка ведеться на те, хто швидше програє, а не хто ефективніше переможе. Такі внутрішні чвари відомо чим закінчуються: «попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам». Бо де двоє чубляться – виграє третій.