Згадуючи Красний Бор

 

Мій дід по лінії батька, один з тих старих республіканців, освічених, бувалих, начитаних, який, як кожен мудрий чоловік, був скептиком, часто повторював вислів, який для мене в дитинстві був цілком незрозумілий: «Ми, іспанці, придатні тільки для того, аби з’являтись на картинах Гойї». Тільки пізніше, коли я прочитав книжки, поїздив світами і познайомився з картинами, як от «Повстання 2 травня 1808 року в Мадриді» чи «Поєдинок на дубцях», то зрозумів, що мав на увазі мій дід, і чому серед усіх іспанських художників він звертався до Гойї, як до зрозумілого шифру. Гіркого посилання.

 

Кілька тижнів тому я провів експеримент. Виповнювалося 70 років битві під Красним Бором поблизу Ленінграду, де 5 тис. іспанців з Синьої Дивізії прийняли бій двох радянських дивізій, які складалися з 44 тис. чоловік та 100 танків: то була війна на знищення, різня за різнею, офіцери просили спрямувати артилерійський вогонь на власні позиції, захоплені росіянами. Покинуті на самих себе, вони увесь день билися, мов звірі, без особливої надії на успіх. Майже половина з них загинули чи пропали без вісти, однак вони спинили росіян, завдали їм втрат у 10 тис. бійців і отримали від Гітлера наступний відгук: «Надзвичайно витривалі до злигоднів та жахливо недисципліновані». Отож-бо й воно. Такими є факти, і так я їх виклав у соціальній мережі Twitter, куди заглядаю по неділях, додавши, що серед членів дивізії не всі були добровольцями-фалангістами, були серед них також колишні воїни-республіканці і люди, що записалися у неї через голод чи для того, аби допомогти комусь із ув’язнених чи опальних родичів. Додав, що справа, яку вони захищали, була безчесною, але це ніяк не міняє основний факт: то були наші співвітчизники, вони знаходилися в пеклі і билися з надзвичайною відвагою. «Ті, хто нами керують, повинні звернути увагу на такі речі, - написав я. – Історія довела тисячу разів, що нема нічого небезпечнішого, ніж зацькований іспанець».

 

Найцікавіше сталося згодом: на мій допис надійшло три тисячі відгуків. Я згадав історичний факт, підкресливши хоробрість та стійкість, які не залежать від часів та ідеологій. Те, що сталося і що написане – мало би бути написане – в підручниках з історії з тих самих причин, що й взяття Теночтітлану, захоплення Риму чи визволення Парижу іспанськими республіканцями з дев’ятої роти дивізії Леклерка. Тим не менш, ви не можете собі уявити, який скандал зчинився в Twitter, як ображали та паплюжили один одного учасники дискусії. Звісно, мене також не оминули. Найпоказовішим було те, що ультраправі докоряли мені, що я червоний, оскільки назвав безчесною справу, яку Синя Дивізія захищала в Росії, а ультраліві прозивали фашистом, тому що я говорив про Синю Дивізію замість того, аби відати її глухому забуттю. А між ними – десятки користувачів, які сварилися, послуговуючись ідеологічними аргументами та оминаючи основне: історичний епізод, його об’єктивний епос та його цікавий розгляд. Врешті-решт, історія не є ні доброю, ні поганою, вона є ключем до розуміння минулого та теперішнього. А подекуди – до передбачення майбутнього.

 

Отож, я ще раз згадав слова мого діда. Подумав про Гойю. Про ту жовч, яку ми, іспанці, носимо десь в глибині своєї душі. Про ту шалену злопам’ятність Каїна, завжди готову спростити світ до примітивного «ми і вони». Про нашу потребу не перемогти і переконати, а перемогти і знищити переможеного. Щоб навіть сліду його не лишилось. Розстріляти того, хто піднімає руки вгору, замість того, щоби запропонувати йому цигарку і глянути у вічі. Спробуйте публічно похвалити хоробрість маврів та християн у битві при Лас-Навас чи республіканців та франкістів на Ебро. На весь голос засуджуватимуть однаковий до них підхід, відсутність розрізняльних ярликів, безсторонність по відношенню до хоробрості та самопожертви, наче останні повинні залежати від ідеологій, щоб ними можна було захоплюватись. Ніхто не вартий захоплення, якщо він не належить до мого табору, і крапка. Це огидно та сумно, тому що з’явилося не сьогодні. Незважаючи на те, що стверджують дурні, це не Франко вигадав, і не республіка: повернімося в часи диктатури, карлістських воєн, Фердинанда VII, Інквізиції. Є мало місць в Європі, де було б стільки само жорстокості та підлості. Якщо в інших країнах – ще й у цьому я заздрю Англії – розум та хоробрість супротивника часто є мотивом для захоплення та поваги, в Іспанії вони лише посилюють заздрість, гнів того, хто завершує справу всілякого роду образами, які закінчуються пострілом в потилицю. Пострілом, що його здійснює з більшим ентузіазмом той, хто ніколи раніше не наражався на ризик. Хто під час битви був далеко від справжнього поля бою.

 


Артуро Перес-Реверте — іспанський письменник та журналіст, автор саги про капітана Алятрісте


Arturo Pérez-Reverte, Recordando Krasny Bor
XLSemanal, 21.04.2013
Зреферувала Галина Грабовська

 

25.04.2013