Львів, 21 марта 1917.
Від хвилї проголошеня акту з 4. падолиста 1916 аж до вчерашного дня польська сторона анї слово не натякнула про те, що вона на випадок відокремленя Галичини думає про полагодженє українського питаня; з наче польських полїтиків і з шпальт польської преси била тільки радість, що відокремленє Галичини віддасть рішенє українського питаня в Галичинї виключно в польські руки.
Аж вчерашна "Gazeta Wieczorna" принесла звістку, що представники польського кола мали заявити австрійському президентови мінїстрів і австро-угорському мінїстрови заграничних справ, що "Поляки на випадок відокремленя Галичини готові до можливо найдальших національних і полїтичних уступок в користь Українцїв, що не є їх наміром зменшати національний стан посїданя Українцїв у Галичинї і спиняти їх національний розвиток".
Приносячи сю звістку, польський дневник рівночасно висловив невдоволенє, що така "примирима заява польських полїтиків не викликало доси нїякого відгомону в українськім таборі"; що се невдоволенє було висловлене доволї сильними словами, свідчить конфіската дальшого ходу ceї думки в польськім дневнику.
Принявши, що донесенє польського дневника правдиве, розгляньмо конкретний зміст і дїйсну вартість польської заяви.
Фраз, що "Поляки на випадок відокремленя Галичини готові до найдальших національних і полїтичних уступок в користь Українцїв", та що "не є їх наміром спиняти їх національний розвиток", — не можна брати при такім розглядї в рахубу, бо є се фрази, які в таких випадках все говорить ся і які до нїчого не зобовязують, словом, фрази без змісту, свого рода "konventionelle Lügen", говорячи словами Макса Нордава.
Справдї, в конфлїктах ніж націями чи державами — котра сторона не каже, що вона є готова до "можливо найдальших" уступок? Ходить тільки о се, які уступки вважає вона для себе "можливо найдальшими"! І котра сторона не каже, що вона "не має найменшого наміру спиняти розвиток" противної сторони? Тільки — як вона розуміє межі того розвитку! З окрема Поляки все на словах були "готові до можливо найдальших уступок" супроти нас і не тільки "не мали наміру спиняти наш національний розвиток", але ще хвалили ся на весь світ, що власне їм і нїкому тільки їм ми цїлий наш національний розвиток завдячуємо. Польські слова все були такі — медоточиві. А яка була українська дїйсність під польським полїтичним панованєм у Галичинї, — не потребуємо тут про се розписувати ся.
Відкинувши згадані фрази, остаєть ся нам заява, що Поляки "не мають наміру зменшати національний стан посїданя Українцїв у Галичинї". Також ся заява належить властиво до катеґорії "konventionelle Lügen". Як се виглядало би, як би Поляки проголосили, що першим актом їх полїтики у відокремленій Галичинї буде зменшенє дотеперішного стану посїданя Українцїв! Але держімо ся конкретного змісту, який дає ся заява, приймімо, що Поляки справдї готові в відокремленій Галичинї санкціонувати наш дотеперішний національний стан посїданя.
Питаємо: Стільки всего? Щож се значить? Чи дотеперішній стан посїданя українського народу в Галичинї містить все, що треба народови до свобідного національного розвитку? Се питанє належить до тих, які містять у собі вже й відповідь. Замкнути національний розвиток українського народу в Галичинї в межі дотеперішного українського стану посїданя, укріпити сей стан і сказати: стільки і не більше, — значить власне покласти на шляху національного розвитку українського народу міцну таму, о яку розбиватимуть ся зусиля народу вийти на вільний простір.
Ось який відгомін — і тільки такий — можуть викликати в українськім таборі такі польські заяви.
Зрештою справа потайна бути і для Поляків ясна. Ті самі політики, які доказують, що й найдальше йдуча автономія Польщі при задержаню російської державности не може вдоволити Поляків, — повинні зрозуміти, що відокремленє Галичини в тій цїли, щоби зробити з неї польський державний орґанїзм, не може вдоволити Українцїв. Кождий нарід хоче жити своїм житєм, а не животїти з ласки чужої державности в границях, зазначених тою ласкою!
Коли вийдемо з того реального факту, що Австрія є державою народів, то український нарід може згодити ся тільки на таке державно-правне положенє в державі, яке дасть йому рівнорядність і рівноправність з иншими народами держави. Відокремленє Галичини в цїли зробленя з неї польського державного орґанїзму, підчиненє нас польській державности є діяметрально противне такому положеню. Таке положенє може нам дати тільки уконституованє української території в державно-правний орґанїзм того рода, з яких складаєть ся держава, отже в український коронний край.
