Батька свого я пам'ятаю з самого раннього дитинства (з 2—3 років). Приблизно це були роки 1887—1888. Пам'ятаю добре будинок на Нестерівській вул., ч. 23 (кол. Афанасіївський яр) і наше помешкання на другому поверсі його, чималий гурт людей у залі і коло рояля — батька. Він щось програвав і в той же час подавав знаки рукою, що мене, малого, дуже здивувало (як це можна одночасно грати і махати рукою!). Гурт людей стояв щільно і співав так голосно, що аж шибки тремтіли. Як потім я дізнався, то був хор батьковий, що готувався до подорожі по Україні і в Росію (1888 р.).
Далі вже домівка на Рейтарській вул., ч. 19 (зараз ч. 26) — півтораповерховий будинок, невелика заля і кабінет, що правив за сцену для домашніх вистав.
1892 рік — 25-річний ювілей батьків, який святковано було, як то згадує Олена Пчілка в своїх спогадах, в домашній обстановці (політичні умови того часу не дозволяли святкування в ширшому колі). Пам'ятаю численні привітання, багато телеграм (двері цілий день не зачинялись) і, особливо, адреса від нас, дітей небагатьох тоді в Києві українських інтелігентних родин. Ввечері було багато гостей, знов промови і пісні, що виконував батьківський хор, який збирався завжди в нашій господі. Ті ж роки пам'ятні мені дуже поставами батьковими в тій же залі дитячих оперок, написаних ним в роках 1889—1893. Виконувати їх мали ми й діти близьких до нас українських родин, що зв'язані були щільно між собою приятелюванням та громадською роботою. Це були родини Русових, Ліндфорсів, Старицьких, також В. Доманицького та С. Лаврентьєва. Першою поставою було опера "Коза-Дереза", другою — "Пан Коцький" і третьою, найбільшою, — "Зима Й весна". В поставах цих діяльну допомогу подавали батькові небіжчиця Леся Українка, Людмила Старицька, Гулак-Артемовський, Дотій Красицький (унук Тараса Шевченка, тоді вихованець Петербурзької Академії мистецтв).
Це були незабутні часи. В пам'яті моїй постає наша заля, радісне, натхненне обличчя батька, що розучує з нами оперу. Як потім оповідав мені батько, він надавав цим першим дитячим поставам великого значення, бо цим самим в душі наші дитячі вливав любов до свого рідкого мистецтва, до своєї рідної батьківщини. Це була справжня школа виховання дітей в дусі суто національному; особливо в оточенні московському, що душило й переслідувало найменший прояв національного чуття. Ніяка російська школа, ніякі заборони та утиски не змогли одірвати нас, дітей українських родин, від рідної мови, культури. І пізніше ніщо не змогло вбити в нас національної свідомості. На ті часи панування тяжкого московського чобота, в цьому була велика заслуга батька.
В нашій же господі відбувались і перші дитячі святкування роковин Т. Г. Шевченка. Святкування відзначалося великою урочистістю та піднесенням (хоч на вулиці під самим нашим будинком вартували в цей час поліцаї). Діти деклямували, співали і доповідали про життя поета.
1897—1899 роки — історичні для України роки. Батько надумав популяризувати українську народну пісню серед широких кіл суспільства, подавши її в найкращому художньому виконанні. Склався добрий хор з київських семінаристів та студентів Духовної Академії. З цим хором після доброї підготовчої роботи, батько виїжджає в хорові подорожі по Україні (Правобережжя та Лівобережжя). Я супроводив батька в цих його подорожах і був свідком його тріюмфу, того величезного піднесення, з яким зустрічало наше громадянство (селяни, робітники, інтелігенція) великих та малих міст України батька його хор. Дійсно, такого зразкового виконання, такого проникливого тлумачення найкращих зразків народної пісні я пізніше не знав. Коли ж в концертах сідав за рояль батько і виконував свої твори, побудовані на народних українських мелодіях (сюїти, рапсодії, ноктюрни тощо), то цей, дійсно Божою милістю, рапсод народній зачаровував слухачів і пробуджував в їх душах те, що зветься національною свідомістю.
Згадані хорові подорожі залишили в історії нашої мистецької культури величезний слід. Наслідками їх було створення по цілій Україні хорових мистецьких закладів, поява талановитих співаків, музик, що взялися за студіювання народної пісенної творчості і скомпоновували на грунті її власні твори.
1903 рік — рік ювілейний, свято відкриття в Полтаві пам'ятника батькові новітньої української літератури Ів. Котляревському і пізніше — 35-річний ювілей музичної та громадської діяльності батька.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 22.03.1942]
(Продовження)
Для свята відкриття пам'ятника батько заздалегідь створив на текст Т. Шевченка велику кантату (з оркестрою) "На вічну пам'ять Котляревському" — з хоровими та сольними вступами. Хор, що мусів був виконати кантату, мав складатися більш як з сотні співаків. Батько використав свій київський хор, вивчив з ним кантату і поєднав з зарані підготовленим полтавським хором. На урочистому зібранні-концерті кантата у численних гостей з багатьох міст України викликала велике схвалення. І дійсно, це був твір, що вплів в чудесний творчий вінець батьковий ще одну розкішну квітку після відомих "Б'ють пороги", "Іван Гус" та "Радуйся, ниво неполитая". Повернувшись з Полтави, батько, окрилений успіхом та радісними зустрічами з старими товаришами по громадській роботі, почав готуватися до свого 35-річного ювілею. Зарані було визначено, що ювілей буде відсвятковано спершу в Галичині, а потім вже в Україні.
В грудні 1903 р. відбулася знаменна в історії нашого культурного життя подорож. Батько виїхав за кордон в супроводі відомого діяча і письменника Сергія Єфремова та українського дідича-громадського діяча Євгена Чикаленка. Як переказував нашій родині по поверненні до Києва батько, він ніколи не міг собі уявити, що його буде вшановано такою, як він казав, "королівською учтою" у Львові, Тернополі, Чернівцях та інших містах галицьких. "Я не чекав в своєму житті, що моя праця, мої послуги народові українському можуть бути так високо оцінені нашими людьми".
"Таке визнання важливості моїх праць для народу українського зобов'язує мене до ще більш наполегливої роботи, до глибокої вдячності йому за таке ушанування". І дійсно, ті незчисленні адреси та вінці від громадських і мистецьких закладів, селянських "Просвіт", товариств різних, що були привезені батьком, є найкращими доказами визнання народом великих заслуг свого вірного сина.
Ювілейні свята у Києві відзначались теж урочистістю та великим числом учасників. До Києва прибули численні делегації з багатьох міст України: одержано силу привітань, адрес. Протягом двох днів відбувалося урочисте зібрання, два великих концерти (один з участю охметівського селянського хору під керівництвом етнографа-музики П. Демуцького) та вистава в Київському оперовому театрі першої української опери батька "Різдвяна Ніч". Але все ж в умовах царського поліційного режиму, святкування не могло, звичайно, мати того широкого розмаху, тієї дійсно "королівської учти", як по той бік кордону. Значення ювілейних свят на честь батька було велике. Українське суспільство дійсно відчуло велич своєї національної культури; національна свідомість пробудилась у ще більшого числа наших людей; потяг до праці на користь батьківщини ще збільшився.
Ще одним дуже важливим наслідком ювілею було відкриття батьком музично-драматичної школи (1904 р.).
Батько, особливо після свого ювілею, відчув потребу в продовжувачах — молодих працівниках тієї великої справи, якій присвятив він своє життя — справі розвитку національного мистецтва. Отже, школа (створена на громадські кошти, зібрані для ювілейного подарунку батькові), на думку батька, мусіла дати те, що найбільш було потрібно нашим національним театральним та музичним закладам, — національно-свідомих, культурно озброєних працівників.
Досягнення школи батькової відомі нашому громадянству.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 24.03.1942]
(Докінчення).
Часи після бурхливих подій 1905 року відзначились особливим переслідуванням так званих "інородців", в тому числі і українців. Знаменний циркуляр царського міністра Плеве, що готував тяжкий удар для української культури, тягарем ліг на плечі тих, хто стояв у перших лавах громадського життя і відчув його особисто в скорому часі.
Восени 1907 року царська політика одержала донос, що київські українці готують якийсь політичний виступ. Негайно було віддано наказ про арешт видатних українських діячів. До нас у господу ввечері ввійшла група поліцаїв, людей в цивільному убранні, і подала батькові ордер на трус. Батько залишився цілком спокійним, ввічливо запросив "чесну компанію" до кабінету. І тут бідному батькові прийшлося зазнати ківш лиха: всі його папери, рукописи нотні були безцеремонно викинуті на підлогу, змішані вкупу і порозкидані. Коли трус закінчився, батько попросив зібрати все з долу і покласти на місце. Звичайно, прохання не було задоволене і довелося довго збирати все, забруднене і пом'яте чобітьми. Батькові поліцаї пропонували вбиратися, бо хоч трус і не дав наслідків, його все ж наказано арештувати. Коли наша родина все наготовила і, засмучена, схвильовано чекала на розставання, батько, такий же цілком спокійний, попросив всіх присутніх, в тому числі й поліцаїв, сісти, як годиться перед подорожжю; встав, перехрестився, попрощався з нами і вийшов в супроводі "почесної варти", прибувши до поліційного участку (на Лук'янівці), батько зустрів там і стареньку Л. Драгоманову (73 роки), що її було теж заарештовано. Сидіння в поліційному казематі було недовге, справа з'ясувалась, і батька через день відпустили.
Наступний 1908 рік був роком, теж визначним в історії нашого культурного життя: відкрився "Український клюб" — своя рідна хата, де українці вперше могли вільно збиратися, обмірковувати громадські справи, демонструвати свої досягнення в розвитку національної культури. Батько, що його вибрано головою клюбу, поринув цілком в справи клюбні і віддавав їм весь вільний час. А справ було багато: урядування в клюбі, влаштовання концертів, вистав, лєкцій, вечорів. В кожному з них батько брав якнайдіяльнішу участь. Не раз він, вертаючись пізно до дому, казав мені, яка це велика справа для нашого громадянства — власний клюб. "Багато я знаю наших людей, що були до цього часу інертні, далекі від громадського життя, — тепер їх і не пізнаєш, і додому затягти не можна. Я гадаю, що клюб наш розростеться у великий культурний заклад — от де можливо буде розгорнути нашу справу національну". Але над клюбом висів вже "московський меч" — не вдовзі його за доносами, за яскраво національний напрямок діяльності, було закрито.
Закриття, звичайно, справило на батька дуже негативне враження — "нема нашої хати, — з сумом зазначив він, — ніде збиратися, але це не надовго".
На жаль, для батька це було назавжди. Незабаром, 6-го листопада 1912 р., він, збираючись з домівки до себе в школу на лекції, раптовно помер від склерозу серця.
Тяжка педагогічна праця, велетенська творча та громадська робота підірвала його здоров'я.
Похорон батьків, на якому було кілька десятків тисяч людей, що зібралися віддати останню шану своєму першому і найбільшому рапсодові, наочно довів, яке велике місце в житті українського народу, в його культурі мав небіжчик.
Треба ще додати, що батько був дуже релігійна і моральна людина; родину свою, нас, дітей, любив і піклувався про нас до останньої хвилини свого життя.
[Львівські вісті, 25.03.1942]
25.03.1942