Привіт. Я – Сергій. І я вже рік, як письменник.

Ну добре, ще не зовсім письменник, і не зовсім рік, але тим не менш: 21 березня минулого року почалися мої навчання на курсах письменницької майстерності від Центру літературної освіти. Після них і надрукували мій перший твір. Тож, напевно, я – трохи письменник.

 

 

Думаю, в усіх, хто коли-небудь пробував писати, виникали думки: «а навіщо?». Я ж не Джордж Мартін, у мене так не виходить; хтось вже до мене це писав. Я не Джоан Роулінг, мене ніхто не видасть, я не вмію так добре писати; у мене стать навіть інша. І ще купа інших відмовок, після яких ваш твір відправлявся (в найкращому випадку) в шухлядку. У мене самого була ціла купа ідей і сюжетів, для написання яких я ніколи не мав часу, або банально не наважувався.

 

І коли я випадково у фейсбуці побачив, що хтось із френдів хоче записатися на «курси письменницької майстерності», то подумав: о, було би цікаво! Хоча би подивитися на справжніх письменників. Напевно, саме заради цікавості я заповнив анкету, оплатив, і врешті-решт опинився на ознайомчій лекції, де зустрівся з такими ж людьми, що або хотіли стати письменниками, або вже себе такими вважали, або ж просто хотіли навчитись чогось нового.

 

Причин, що зібрали нас на цих курсах, було безліч, і вони варті окремого твору. Ось, наприклад, чоловік, що ніби зійшов з обкладинки якогось GQ. У нього народилась донька, і він хоче навчитися писати дитячі казки. (Забігаючи наперед, хочу сказати: жодної його дитячої казки я не бачив, але які він тепер пише вірші! Навіть я, абсолютно холодний до поезії, вважаю, що слід видавати збірку). Або ось, типовий айтішнік, у гавайській сорочці і з бородою, фанат Лафкрафта, вирішив замість написання кодів трохи спробувати себе у горрорі. Або симпатична дівчина, що дуже хоче написати правдиву історію родини відомих підприємців початку ХХ століття і показати, що Україна – це не тільки тужливі пісні, трагедії і суцільна «зрада». У нас були талановиті і сильні персоналії, свої Рокфеллери і Джобси, і таких історій у неї понад тридцять. Школярки і викладачі, журналісти і ресторатори, зовсім юні дівчата і поважні дядьки – слухачами курсу, як виявилось, стали дуже різні люди.

 

Самі курси складалися з п’яти модулів, що їх вели лектори: або письменники (Галина Крук, Любко Дереш, Галина Вдовиченко), або видавці (Мар’яна Савка, Ростислав Семків), і по одній лекції спеціально запрошених «зірок» – Андрухович, Винничук, Іздрик, Прохасько.

 

Скажу чесно, лекції «зірок» – це, звісно, круто. Цікаві історії з життя, розповіді про свої твори, автографи тощо. Фанати – досі під враженнями; антифанати – так само. Але якщо ти вирішив писати, то більше користі приносять заняття з лекторами. Дві лекції і одне практичне заняття від кожного з п’яти. Слухаючи їх, ти розумієш, що робиш правильно, а що ні. Радієш, що, наприклад, інтуїтивно правильно прописуєш свого персонажа, або навпаки – креслиш свій написаний твір. Згодом – знову радієш, бо заново написаний, він читається набагато краще. Запам’ятовуєш кілька лайфхаків (як-то, наприклад, «картотеку персонажів»). Або, що не менш важливо, вчишся реагувати на критику свого твору. Дуже тішило, що на лекціях не було нудно: більшість занять (особливо, у Любка Дереша!) доволі інтерактивні. Тут ти не лише вчишся складати діалоги, придумувати персонажів чи гуртом складати оповідання, але й ближче знайомишся із своїми колегами-слухачами.

 

Лекції редакторів мене (як людину, що займається власною правою) цікавили перш за все з точки зору монетизації свого (поки що) хобі – письменництва. Кажу чесно: з їх слів – важко. Але абсолютно можливо. Ринок української книги зростає, і редакції потребують авторів. Це вселяє надію. Тим більше, лектори дають покрокову інструкцію: як пройти шлях від рукопису до друкованого тиражу. Тільки з моєї групи до друку готуються твори кількох людей – отже, це таки працює.

 

Після закінчення курсів – отримання сертифікату, випускний і приємний бонус – можливість відправити свій твір одному з лекторів, і майстер клас від нього. До речі, прекрасний шанс таки взяти і дописати щось з того, що ти або лиш почав, або тільки задумав написати. А рецензія від людини, яка реально пише, видає і заробляє письменством на життя, варта уваги. Ти можеш бути згоден не з усіма зауваженнями знаного автора; але після професійного розбору твору ти станеш писати краще, і це – доведений факт.

 

Тож, підсумуємо: що дають літкурси? По-перше, поштовх до творчості; такий собі «чарівний копняк». Звісно, не усім допоможе, але після курсів ти принаймні розумієш: твоє воно чи не твоє, а якщо твоє – то чому ти не пишеш? Інші ж можуть і роблять.

По-друге, люди. Саме ці айтішніки, журналісти, фотографи, студенти, які до цього були незнайомі і в звичайному житті могли ніколи не перетнутися, стають друзями, починають писати разом і підтримувати одне одного в творчих починаннях. Як на мене, це один з найсильніших плюсів.

По-третє, ти позбавляєшся страхів типу «ніхто мене не читає», «я пишу для себе». На курсах тобі доводиться переступити через це, зачитати свій твір іншим. Повірте, для того, що ви пишете, – це тільки на користь.

 

Загалом, скажу таку дивну, можливо, річ. Курси письменницької майстерності не зроблять з тебе письменника. Вони дадуть тобі певні інструменти і допоможуть зрозуміти: як і будь яка інша справа, письменництво – це робота, яка вимагає часу і зусиль. І якщо тобі подобається твоя робота, і ти маєш на неї час, і докладаєш певних зусиль – у тебе буде результат.

 

 

 

 

17.03.2017