РОЗМОВА ТРИНАДЦЯТА: РИЗИК ГОСПОДА БОГА
(попередню частину див. тут) 

 

 

Ю.Т.: Ти, Яцеку, кілька разів ужив у наших розмовах слово «ризик». Мушу признатися, що коли я вперше почув оте слово, то пропустив його повз вуха. Але потім воно вібрувало у моїй пам’яті, у моїй свідомості. Тепер мені здається, що я відчуваю, про яку перспективу тобі йдеться. Адже справді, «ризик» – це добре слово, аби окреслити, що Господь виходить назустріч людині, виховує її, перетворює людину на свою дитину. Це ризиковано. На твою думку – в чому полягає той ризик?

 

Я.Ж.: Ми вже багато говорили про проблему лихого розуміння того, що Господь сказав людям про фільтрування Його слів засобами обмеженого людського розуму. Та, може, ще більшим є ризик, пов’язаний із емоціями, яких зазнає людина, коли справді дуже сильно в щось повірить.

 

Ю.Т.: Коли повірить у великі речі, якісь великі цінності.

 

Я.Ж.: Адже, усвідомивши їх безконечну велич, вона починає внутрішньо тремтіти. Це тремтіння природним чином викликає у людей розмаїті божевілля – божевілля любові, божевілля націоналізму, ідеологічне божевілля.

 

Ю.Т.: Людина тремтить, принаймні так мені здається, адже передчуває, що поряд із нею постає образ ще більшого й глибшого зла, ніж досі. Бо якщо відкинути якусь велику вартість, то зло самого факту відкинення буде більшим, ніж якби цієї вартості взагалі не існувало. Поясню на конкретному прикладі: коли римський солдат убивав германських воїнів, то був переконаний, що вбиває ворожих варварів. Проте коли на війну вирушає християнин, то він знає, що вбиває інших дітей Божих. Здавалося б, що це утримає його від убивства. Проте історія свідчить, що ні. А тому ризик і тремтіння, про які ти кажеш, полягають у тому, що людина, котра пізнала найвищі вартості, піддана спокусі більшого зла, і ця спокуса є для неї викликом.

 

Я.Ж.: Але водночас людина може дуже легко оправдати вбивство «дітей Божих», тобто хоча б і германців, такою логікою, за якою навіть неслушне вбивство задля слушної справи, навіть убивство цілком невинного задля дуже великої ідеї може бути виправдане, оскільки Ісус Христос заради великої справи спасіння цілком безневинно віддав своє життя на хресті. Тому для великої справи плекання слушної віри і германець, поганин, може віддати своє марне поганське життя. Чи бачиш ти і цей ризик?

 

Ю.Т.: Так, хоча з таким виправданням можна сперечатися. Натомість гірша ситуація тоді, коли людина наважується чинити зло, бо це велике зло. Безмір зла людину не бентежить, а ще більше затягує. Її вабить скуштувати власне того великого зла. Бо чого варте протистояння з іншою людиною? Але битися з Богом – ото вже нарешті щось значне. Тут приходить Ніцше. Але Ніцше формулює це як філософію, а до Ніцше і після нього тривало життя, яке її підтверджувало.

 

Я.Ж.: Свідомість молодих вовків: якщо хочеш піднести свій статус, то атакуй вищого від себе.

 

Ю.Т.: Так. Але, може, спробуймо докладніше розглянути кілька таких випадків, коли «звичайне зло» у сутичці з християнством – і з вини християнства – стало великим злом.

 

Я.Ж.: Чи ти бачиш велике зло, створене християнством?

 

Ю.Т.: Можна й так сказати.

 

Я.Ж.: Яке це зло?

 

Ю.Т.: Найперше – це велика людська спокуса: «станете як боги»¹. Що це означає? Це означає, що все залежатиме від того, що я собі подумаю про Бога. Ми казали, що Бога можна трактувати як великого творця всіх правил. Тоді слова «станете як боги» означають, що руйнуються всі природні межі, які розділяють явища й речі. Для обожненої людини-деміурга вже не існує жодних меж. Все перетворюється на матеріал, а людина розпочинає велику гру створення світу заново.

 

Я.Ж.: Але ж це обожнення людини не є християнським винаходом. Адже існував задовго до християнства стародавній Єгипет із богоподібними фараонами, існував Рим і божественність імператорів, існувало обожнення володарів у багатьох первісних культурах…

 

Ю.Т.: Однак християнство привнесло тут нову якість. Божественність фараона полягала у тому, що він виражав сакральний порядок буття, але той порядок був непорушним. Натомість у християнстві всі стали богами…

 

Я.Ж.: Щоби бути богом, ти вже не мусиш народитися фараоном — можеш стати богом, коли в це повіриш?

 

Ю.Т.: І можеш наслідувати Бога у визначенні того, що благе, і того, що лихе.

 

Я.Ж.: Отже, власне християнство зумовило, що кожен, присвоюючи собі цей Божий атрибут, може перевертати порядок нашого світу?

 

Ю.Т.: Історія Європи є свідченням цього явища.

 

Я.Ж.: Чи радше ілюзії?

 

Ю.Т.: Поглянь на всі ці зміни європейських устроїв, на революції, на постійний пошук чогось інакшого, нового, чогось іще кращого. Візьмімо технічний прогрес, візьмімо той критичний склад європейського розуму, який не має собі рівних, – склад розуму, який призводить до того, що все, що видається очевидним, може бути піддане сумніву, може стати предметом критики чи навіть нападу.

 

Я.Ж.: Ти бачиш корінь християнського об’явлення у тому, що власне в Європі народжуються великі суспільні ілюзії, великі ідеології, найпереконливіші утопії і найнебезпечніші ілюзії? Адже вони не виникають у світі ісламу, не виникають у світі буддизму, а власне тут. Це на християнському ґрунті зародилися ідеології комунізму, фашизму, нарешті – прав людини.

 

Ю.Т.: Бо тут, у Європі, природній порядок був порушений ідеєю, яка заявляла «ви стали такими, як боги».

 

Я.Ж.: Отже, у великій дестабілізації світу ти вбачаєш гріх християнства?

 

Ю.Т.: Але не єдиний… Пам’ятаєш дуже гарну сцену з Євангелії, коли апостоли повертаються до Христа, котрий послав їх у різні краї, щоб вони попереджали про прибуття Його самого. Вони повертаються, переповнені ентузіазмом – але також розповідають, що із деяких міст їх повикидали. І кажуть: «зішли вогонь на ті міста»².

 

Чому вони так кажуть? Бо «хто гордує вами, Мною гордує»³. А отже, якщо зневажено апостола, то зневажено Бога – і Бог мусить покарати тих, хто Його зневажив.

 

Я.Ж.: Бо те, що стосується слуг Божих, стосується і Бога, а хто слуг ображає, той ображає Господа?

 

Ю.Т.: Так це відчували апостоли. Звичайно, що Христос піддав сумніву таку логіку, але вона глибоко вкорінена в природу тих богів, які понароджувалися в Європі. Отже, наступні апостоли весь час казатимуть: «Якщо Ти, Господи Боже, сам цього не зробиш, то ми Тобі підсобимо». І самі будуть палити ті міста во славу Його.

 

Я.Ж.: І тут ти бачиш джерело релігійних воєн, а водночас добре їх оправдання? В цьому ти вбачаєш коріння всієї гордині Церкви?

 

Ю.Т.: Насамперед гордині християнських володарів, котрі тримали меч у руках і в християнстві знаходили оправдання для різних своїх вчинків. Але якби лиш йшлося про справи володарів…

 

Я.Ж.: Бо тут присутня, мабуть, і гординя будівничих собору Паризької Богоматері, котрі з усієї Франції роками звозили яйця, щоби мурованого велета спорудити на хвалу Господу – а точніше, на свою власну хвалу…

 

Ю.Т.: Я не знаю цього так добре, але гадаю, що в сучасному житті можна було би показати дуже багато прикладів ототожнення апостола з Богом і закликів: «Господи, Ти бачиш, але не гримиш»⁴. Може, не так важливо те, що діється назовні, але те, що відбувається в душі такої людини, яка у власних відчуттях стала божеством чи божком, – то вже велика драма. Але ж сáме християнство підсунуло їй ту думку в певному сенсі.

 

Я.Ж.: А як з цією проблемою даєш собі раду ти, священик цієї Церкви, людина, котра несе ту Добру Новину, яка однак така ризикована і спричиняє стільки зла?

 

Ю.Т.: Я думаю: «Добрий Господи Боже, як Ти собі порадиш із тим всім хитросплетінням?»

 

Я.Ж.: Чи маєш відповідь?

 

Ю.Т.: Ні. І скажу тобі більше – подивися на третій приклад того жаху, який віє в гомоні вітру Святого Духа. А саме: «Прийшов до своїх, а свої Його не прийняли»⁵. Тут є певне повторення ситуації з Ісааком. Він прийшов до свого, до батька, а свій приносить його в жертву – жертвує Богові. Знову ми опиняємося всередині людини. Знову маємо ускладнення всередині людської душі. Зустріч із найвищою цінністю, з найбільшою любов’ю спричиняє те, що людина прагне пожертвувати їй найближчу для себе цінність. Парадокс полягає в тому, що результатом стає злочин – злочин боговбивства. Без християнства не було би боговбивства. Не було би тієї перспективи, що людина здатна вбити Бога. Бо аж тоді, коли Син Божий став людиною, могла народитися спокуса боговбивства. Бачиш, до якого масштабу зросло зло під впливом християнства? Але ця спокуса стосується не лише прикладу Христа. Бо якщо всі ми, звичайні люди, є дітьми Божими, спокуса боговбивства весь час народжується знову, і весь час реалізується.

 

Я.Ж.: Ти говорив про Ісаака… Це діялося ще до того, як виникла перспектива людини як Божої дитини.

 

Ю.Т.: Так, вірно, і тоді Ісаак був лише сином, найближчою особою.

 

Я.Ж.: Отже ще до того, як відкрилася ця перспектива боговбивства, виникла перспектива дітовбивства в ім’я любові до Бога.

 

Ю.Т.: Так, я би сказав: можливо, навіть перспектива, вписана в природу релігії, а може, й загалом у природу всякого тоталітаризму.

 

Я.Ж.: А може, просто в природу людини…

 

Ю.Т.: Якщо наша природа якимось чином несповна розуму...

 

Я.Ж.: …яка увірує в те, що цінності не творять гармонійної системи, що у світі цінностей ієрархія важливіша, ніж гармонія, що існує та одна єдина найважливіша в світі цінність, якій всі інші цінності підпорядковані.

 

Ю.Т.: Тоді безвихідь: потрібно все кинути, щоб ті вищі цінності знайшли в мені найглибше визнання і щоб це визнання змогло бути якнайповніше виражене.

 

Я.Ж.: Ми тут вдаємося в дедалі глибшу метафору. Чи ти бачиш у нашому повсякденному житті віддзеркалення ризику жертвування найвищій цінності найближчої цінності?

 

Ю.Т.: Яцеку! Я це бачу щодня! Я би сказав: із цим ризиком я щодня маю справу. І часом це надзвичайно банальні ситуації. Хоч би тоді, коли жінка поспішає до церкви, але не встигає нагодувати родину теплим обідом. Турботу про чоловіка вона жертвує турботі про Господа Бога. І я щодня бачу, яка тонка лінія відділяє справжню жертву від фіктивної.

 

Я.Ж.: А чи бачиш ти цю проблему також у собі? Ти живеш у безженстві, тому власне можеш сказати, що Господь Бог зажадав від тебе, щоб ти йому пожертвував твого ненародженого сина. Ні, не йдеться про те, щоби ти пожертвував щось, що вже існує, – але пожертвував цінність, сподівання на яку ти ще ніс у собі.

 

Ю.Т.: Так! Є щось у тому, що ти кажеш. І я сказав би: провини Авраама – в цьому сенсі – мені не чужі. Я шукаю тієї межі у відповіді на запитання, як засвідчити істину – істинну ієрархію цінностей, – не вбиваючи того, що найближче. Але що би ми не казали з цього приводу, думаю, що ризик Господа Бога власне у тому, що лише від моменту появи християнства почалося істинне зло і виник істинний гріх.

 

Я.Ж.: Бо він був названий.

 

Ю.Т.: Так. І тут немає легких розв’язків. Було би абсурдом, якби ми у цій розмові натякнули, що існує якийсь легкий розв’язок. Отже думаю, що потрібно, аби ми зберегли усвідомлення того великого напруження між гріхом і добром, яке християнство привнесло у цей світ.

 

___________________________________

¹ 1 М. 3:5; о. Іван Хоменко наводить у примітці також версію "станете як божеські істоти".

² Вільна контамінація мікроцитат із 1 М. 19:24–25.

³ Лк. 10:16.

⁴ Популярна в польській культурі цитата з Генрика Сенкевича ("Вогнем і мечем", т. 2, розд. 6).

⁵ Дещо видозмінена цитата з Ів. 1:11.

 

[див. наступну частину]

 

Переклав Богдан Панкевич

Редактор перекладу Андрій Павлишин

 

18.03.2017