Станиславів у другій декаді березня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski.
Продовження серіалу. Попередня серія – «Машиніст полював. Поляки чатували на "гайдамаків"».
У ніч проти 10 березня 1907 року у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) поліція затримала студента тутешньої вчительської семінарії, який ходив темними вулицями міста, орудуючи гострим ножем. Майбутній учитель початкової школи аж ніяк не займався грабунком і не мордував припізнілих перехожих. Він застосовував лезо ножа у політичних цілях, здираючи ним розклеєні по місту оголошення з закликом до поляків прийти на віче для захисту Львівського університету від посягань «гайдамаків» – українських студентів.
«Жителі нашого міста були в неділю вранці надзвичайно здивовані, коли, вийшовши на вулицю, побачили, що майже всі польські плакати, котрі починалися словами «Співвітчизники!» і скликали на віче до зали «Сокола», були чимось гострим вирізані і здерті», - повідомляла у числі від 17 березня місцева газета Kurjer Stanisławowski.
Того ж ранку 10 березня стало відомо, що близько першої години ночі до рук поліції потрапив якийсь Михайло Атаманюк, родом із міста Долини, який здобував освіту у чоловічій вчительській семінарії (її будівля збереглася дотепер на вулиці Старозамковій, 2). Його затримав на гарячому поліціянт Магас, а потім агент поліції Рогальський встановив, що саме цей молодик поздирав ножем плакати у центральній частині міста – на вулицях Камінського (тепер – Франка), Третього Травня (тепер – Грушевського), Сапєжинській (тепер – Незалежності) та Гославського (тепер – Вітовського). Затриманий не заперечував своєї вини, але спершу спробував обдурити поліцейських, видавши себе за когось іншого. Однак зрештою зізнався, хто він, тож після допиту його відпустили.
«Атаманюка, який спершу назвався помічником шевця із Лисця [приміське село. – Z], після встановлення його особи звільнено з-під варти, справу передано до суду», - інформувала газета.
Попри всі старання молодого українця, перешкодити зібранню, на якому польська громада Станиславова обговорювала «гайдамацький напад» на Львівський університет, не вдалося. Віче у приміщенні польського товариства «Сокіл» (тепер – приміщення обласної дитячої бібліотеки на площі Міцкевича, 2) таки відбулося та ще й виявилося велелюдним. Як повідомляв Kurjer Stanisławowski, була щільно забитою не лише ціла зала, люди стояли також у проходах та у вестибюлі.
Львівський університет на початку XX століття
«Львівський університет був, є і мусить залишатися польським», - цитував Kurjer Stanisławowski головну тезу цього зібрання, висловлену одним із промовців, професором Срочинським.
Треба сказати, що польська громада у той час наполягала на тому, що українці повинні створити собі власний університет, наповнивши його власними викладацькими кадрами, і не погоджувалася ділитися своєю «альма матер». Викладання більшості предметів у Львівському університеті тоді велося польською мовою (зокрема, 1906 року польською читали 185 предметів, німецькою – 5, латинською – 14, а українською – лише 19). Хоча закон і дозволяв студентам складати іспити українською чи німецькою мовою, але тільки в тому разі, якщо викладач її розуміє. Здебільшого польські професори вдавали, що не розуміють по-українськи. Зрозуміло, таке становище не влаштовувало вихідців із українських родин і викликало у них неприязнь до поляків. Не дивно, що час від часу в університеті виникали сутички між польськими й українськими студентами, часом навіть з летальними наслідками.
Остання акція протесту, до якої вдалися українські студенти, вимагаючи права слухати лекції, складати іспити та зачитувати присягу рідною мовою, вилилася у справжній бунт із захопленням університету та призвела до сутичок з польськими професорами. Ця акція закінчилася масовими арештами українців, але після кількох тижнів тримання під вартою, їх почали випускати на волю. Це не сподобалося полякам.
«Гайдамаки скоїли злочин. Після вини настає покарання», – заявляв на станиславовському вічу доктор Циґа, даючи критичну оцінку рішенню вищого суду. Зрештою, збори ухвалили відозву до голови уряду та міністра юстиції, в якій закликали відновити справедливість і покарати бунтівних студентів.
Після цього вулицями міста пройшла наймасовіша, як стверджував Kurjer Stanisławowski, хода, до якої долучилося близько 5 тисяч осіб.
Площа Міцкевича в старому Станиславові
«Співаючи національних пісень, вони пройшли вулицями Сапєжинською та Карпінського [тепер – частина вулиці Галицької. – Z], оминули Ринок і вулицею Гославського вийшли до пам’ятника Міцкевичу, біля підніжжя якого мав виступ академік Станіслав Щерський. Вигуком: «Хай живе Львівський університет!» – закінчилася маніфестація», – повідомляла газета.
До речі, у тому ж числі Kurjer Stanisławowski вступив у полеміку з львівською газетою «Діло», яка трохи інакше описувала станиславівський марш польських оборонців університету. Зокрема, львівські журналісти зауважили, що участь у поході взяли здебільшого учні місцевих польських навчальних закладів, яких вивели на акцію їхні директори та вчителі [зрештою, нас і зараз цим не здивуєш. – Б.С.], а під час ходи лунали заклики «бити русинів». Всі ці твердження Kurjer Stanisławowski відкинув як наклеп.
Що би там не було, але багатотисячна вулична хода для тодішнього Станиславова виявилась справді незвичним явищем, адже населення міста тоді було значно меншим, ніж тепер. У зв’язку з наближенням виборів Kurjer Stanisławowski опублікував цікаву статистику, яка дає уявлення про кількісний і етнічний склад тодішнього міського населення.
Отож, відповідно до перепису населення 1900 року у Станиславові налічувалося (без врахування військового гарнізону) 27 013 осіб. Серед них 8 334 римо-католиків, 58 вірмен, 4 397 греко-католиків, 209 православних («у тих двох останніх цифрах враховані 686 в’язнів тутешньої тюрми», – ніби навмисно наголошували в газеті), 189 євангелістів, разом усіх християн – 14 187, юдеїв – 13 826.
«За мовною ознакою, у Станиславові налічувалося 22 933 поляки, 2 273 русини, 1 443 німці, 89 румунів, 37 чехів. Тих, хто уміє писати й читати, було 17 483 особи, тих, хто умів тільки читати було 300, а неграмотних (включно з дітьми) – 9 200», - повідомляв Kurjer Stanisławowski .
Така етнічна строкатість (тепер би сказали «мультикультурність») міста спричинила виникнення великої кількості громадських і релігійних об’єднань, спрямованих на обслуговування потреб різних міських громад. Усі вони приблизно в однаковій мірі отримували благочинну допомогу від найдавнішої фінансової установи міста – Ощадної каси, заснованої ще 1867 року (будівля збереглася до нині й її надалі використовують за призначенням – тут тепер розташоване обласне управління Ощадного банку).
У цьому ж числі газети банкіри саме звітували про свої благодійні субвенції, затверджені на зборах 11 березня 1907 року, зауваживши, що чистий прибуток банку за попередній рік склав 45 456 корон 61 сотик. Здебільшого пожертви були невеликими – в межах 100-200 корон. Зокрема, допомогу отримали й українські установи – притулок для дітей, Товариство українських жінок, філія бурси Українського педагогічного товариства тощо. 100 корон навіть було виділено на будівництво приміщення для українського товариства «Сокіл» (тепер – приміщення обласної «Просвіти»).
Звичайно, польські та єврейські заклади й установи допомоги отримали більше. Ощадна каса виділила 500 корон на будівництво синагоги прогресистів, 400 корон – на костел Діви Марії та стільки ж – на спорудження пам’ятника Тадеушеві Костюшку. Найбільшу ж субвенцію було виділено для облаштування в місті стадіону для молоді – на придбання земельної ділянки пішло 9 000 корон.
Ще одна з найдавніших фінансових установ Станиславова скликала загальні збори на 26 березня. Зібрання мало відбутися у залі театру імені Монюшка. Звітуючи в газеті про підсумки річної діяльності, банкіри (голова правління Антоній Зайончек і секретар Людвік Домбровський) зауважили, що за 1906 рік «Банк залічковий» отримав 20 33 корони 91 сотик чистого прибутку.
До речі, ця фінансова установа розпочала свою діяльність ще 1871 року і свого часу її директором був знаменитий станиславівський бургомістр Ігнацій Камінський. Банк мав у власності величезну кам’яницю, яку викупив після смерті власника – багатого міщанина Василя Свєнціцького. Тож заробляти банкірам вдавалося не лише на депозитах і кредитах, а й на оренді вільних приміщень. Наприкінці ХІХ століття другий поверх орендувала жіноча нормальна школа. Також тут містились кілька класів сусідньої польської гімназії. Коли ж 1905 року в місті з’явилась українська гімназія, то першій рік частина занять відбувалась у стінах колишньої кам’яниці Свєнціцького.
Будівля зовні майже не змінилася, а на кованій огорожу балкона дотепер можна побачити монограму із переплетених літер «B» і «Z» – логотип «Банку Залічкового». Фактично – найдавніша зовнішня реклама в місті!
Продовження – "Посаг від принцеси та впійманий шпигун".
18.03.2017