Мистець килимкарства і взорів

Пам'яті Ольги Кульчицької
Цих декілька слів, присвячених пам’яті бл. п. Ольги Кульчицької, яка померла 2 роки тому, написано в короткий час по її смерті. З назалежних від авторки причин годі було помістити їх друком раніше.
Українська суспільність втратила в особі пок. Ольги Кульчицької небуденну людину, бо вмерла жінка, яка серед нашого інтелігентного жіноцтва займала місце духової аристократки. Рідко в якій українській хаті було стільки українського духа, таке багатство артистичного смаку, стільки змісту, як у домі сестер Ольги і Олени Кульчицьких. Сонце якось краще світило і гріло там, як у других; може тому що дух любови, якою обі сестри обділювали себе, був кращий, шляхотніший, сильніший, як деінде.
Між Ольгою і Оленою був такий тісний, сердечний зв'язок, який можливий тільки в людей собі духово рівних. Вони — обі артистки — доповнювали себе взаємно; Олена перша українська жінка, що працює в різних ділянках мистецтва, а в деяких являється піонером, напр. у графіці й емайлі, а покійна Ольга, килимкарський мистець та творець прегарних ручних робіт, реалізувала художні проєкти сестри. Зайдеш бувало до них у хату, душа врадується і мимоволі спитаєш себе: "Невже можна з наших різних орнаментів створити таку красу в хаті?".
Кілька кімнат повних образів малярки: стіни, долівка, ліжка, столи, стільці аж мерехтять від чудових мистецьких килимів і вишивок, рук покійної Ольги. Там ручник з пастелевим полтавським узором, тут серветка з яворівською доріжкою. Ось Богоматір кисти Олени, але вона прибрана чудовим бойківським ручником Ольги. Ось подушечки різної величини, в космацьких, лемківських, подільських мотивах, які Покійна добирала, сміються, манять, чарують живою грою барв. Куди гляне око — все таке рідне, а одночасно являється зразком високомистецької фаховости.
Покійна Ольга була не лише сестрою малярці, але найкращою, найвірнішою приятелькою. Своєю невсипучою опікою постійно створювала сестрі все нові можливості творчости. Для неї то прибирала хату найкращими здобутками української культури Оточувала малярку опікою і печаливістю, про яку хіба можна тільки мріяти. Своє життя підпорядковувала життю Олени. Старалася злагіднити, по змозі, всі її труднощі, клопоти буденного сірого життя, при цьому сама завжди усміхнена, погідна, для всіх ввічлива. Поки Олена вернулася з праці, вже Ольга підготовила тему: кинула на стіл скатерть, поставила у глечик жовті маргарети, якусь зелену — з гуцульськими коничками — мисочку, в’язанку квітів. Вистачало глянути, і зразу приходила охота малювати.
Тому і квіти не переводились у тій хаті. Ледве показалися сніжинки чи фіялки, зараз же появлялися вони на столі артисток. Вже сніг білів, а пізні хризантеми, покладені сестрою, все ще всміхалися до малярки. "Ті, що не знають квітів, що не цікавляться ними, мають аж надто мало зрозуміння для краси і змісту для окреслення щастя... Хто не любить квітів — далекий від щастя", — так говорила Покійна.
А заговориш, бувало, до Ольги, завжди скерує розмову на тему недолі нашого народу. Чуєш, що в кожному словечку промовляє з неї біль, який силує застановитися і тебе, чи даєш щонебудь від себе на рахунок покращання його долі.
Покійна Ольга Кульчииька брала живу участь у громадському житті. Де тільки і яканебудь потреба роботи показалася б, там вже вона жертвувала свої послуги. "Союз Українок" мав у її особі невтомного ревного помічника і робітника. Табори вивезених і інтернованих, чи то полонених, за часів Австрії чи Польщі, були свідками її тихої жертвенної великої праці. Як довголітня вчителька мистецьких робіт і крою виховувала цілі кадри молодого ідейного покоління.
Багато доброго можна б ще переказати про Покійну. Знання літератури, обізнання з новітніми течіями та подіями, скромність, сердечність і щирість у поведінці все, що висувало її понад рівень оточення і робило бажаною, загально любленою, шанованою в товаристві — заслугує теж на згадку.
Я обмежуюся лише до тих кількох слів, якими хотіла би присвоїти пам'яті громадянства особу незабутньої Ольги Кульчицької.
К. Авдикович-Глинська 30. V. 1940.

15.03.1942

До теми