Костенко, Забужко, Матіос: хто наступний?

 

Хоч 8 березня вже минуло, тема жіночих прав не втрачає актуальності. Тож з цієї нагоди (а чи безвідносно до неї) публікуємо найцікавіше з лекції «Жінка-авторка і жінка-персонаж: колізія соціальних ролей у сучасній українській прозі» дослідниці літератури, кандидатки філологічних наук Тетяни Трофименко. В Українському католицькому університеті заступниця директора Харківського літературного музею говорила про вектори розвитку сучасної жіночої прози в Україні, колізії соціальних ролей та взаємодію між жінкою-авторкою та жінкою-персонажем.

 

Автор фото: Мар’ян Довганик

 

Головним поштовхом для розмови стало те, що, попри наявність у сучасному українському літературному великої кількості жіночих імен (аж ніяк не менше, ніж чоловічих), сьогодні доводиться констатувати: специфічно фемінна проблематика доволі рідко стає об’єктом зображення у текстах вітчизняних авторок. Навіть у тих випадках, коли жінка опиняється в центрі великого епічного твору, цей образ зазвичай не становить того прикметного, яскравого типу, що міг би демонструвати знакову модель поведінки, якої читач зазвичай чекає від головної героїні. Здебільшого, сучасна українська проза, без огляду на статеву приналежність автора, відзначається певним набором спільних рис: автобіографізм, слабка інтеграція в соціальну сферу, постколоніальний комплекс жертви, емоційна нестабільність тощо. А проте, згадуючи ту роль, яку відігравали свого часу жінки-модерністки у справі перетворення літературного й ідеологічного канону, нині ми також покладаємо певні сподівання щодо позитивних змін на українських письменниць. Що ж вони пропонують нам у своїх творах?

 

Жінка як сила

 

Традиційно, говорячи про сприйняття жінки в сучасній українській літературі, починають із «Польових досліджень українського сексу» (1996) Оксани Забужко. Це була етапна, знакова робота. Проте українські письменниці й досі не вибрались із парадигми, свого часу закладеної в «Дослідженнях…» – можна говорити про незмінність, а не про еволюцію жіночого образу.

 

На сьогодні незаперечним є прочитання «Польових досліджень…» через пост- і антиколоніальну парадигму. Головні герої є не просто чоловіком і жінкою, а травматичним спадком тривалого пригнічення національної ідентичності й насадження патріархальних принципів. Чоловік травмований і кастрований внаслідок відсутності державності, а жінка потерпає від того, що маскулінні риси не виявляються в чоловікові з необхідною для гармонійних стосунків силою.

 

Попри те, що, згідно з цією концепцією, чоловік постає слабшим, а жінка – сильнішою, в умовах патріархального суспільства вона все одно приречена на маргіналізацію. Тема марності зусиль жіночої самореалізації в суспільстві із маскулінною пріоритетністю є центральною як для Оксани Забужко, так і для літературознавці й письменниці Ніли Зборовської. Героїні їхньої прози стають феміністками не з переконання, а тому, що їх до цього змушують обставини, закладаючи вектор розвитку всієї жіночої творчості – і дев’яностих, і двотисячних.

 

 

Жінка як стереотип

 

Оксана Забужко зі щирим захватом привітала появу роману Оксани Луцишиної «Любовне життя» (2015): «Рекомендую всім: Оксана ЛУЦИШИНА, "ЛЮБОВНЕ ЖИТТЯ". Прекрасний, першорядний, як коньяк V.S.O.P.)) ... Майже 20 років, що минули від виходу "Польових досліджень з українського сексу" ... я терпляче чекала, коли ж нарешті з тих "Досліджень" в укр. літературі народиться щось серйозніше, ніж потік інфантильного "порногламуру", - і от, дочекалася! ))» (Зі сторінки Оксани Забужко у facebook).

 

І це не дивно: на текстуальному й ідеологічному рівні тексти мають багато спільного. А от сама Оксана Луцишина, як можна судити з інтерв’ю, сприйняла цю оцінку без великого ентузіазму:

 

– До речі, як Ви сприйняли констатацію деяких рецензентів про очевидний вплив на Ваше письмо (в широкому розумінні) творчості Оксани Забужко?

 

– Якби ці рецензенти читали не лише українську літературу, то добачили би більше впливів. Але то би вже означало, що треба проводити якусь роботу. А говорити про вплив на мене Оксани Забужко найлегше.

 

(З інтерв'ю Оксани Луцишиної сайту “ЛітАкцент”)

 

Очевидно, що Луцишина претендує на більш глибоке прочитання свого твору: дає наприкінці роману ключ до тлумачення через символіку карт таро, на презентаціях наголошує на тому, що має науковий ступінь, і може запропонувати список літератури тим читачам, яким забракло глибини. Разом із тим, у її тексті важко знайти глибші сенси й ширші контексти. Через заявлену проблему, за межі якої письменниця не виходить, ми відчуваємо різницю між романами Забужко та Луцишиної. Якщо першій ішлося про подолання спадщини столітнього поневолення, про формування нового образу української жінки та українського чоловіка, то друга навіть не натякає на глибший соціальний чи політичний контекст. Він повністю виправдовує назву: в його центрі – любовне життя. Головна героїня не прагне самостійності й самореалізації, вона зосереджена на єдиному бажанні – повернути коханого.

 

Порівнювати значення роману Луцишиної з «Польовими дослідженнями українського сексу» Забужко – значить перебільшувати. Між цими книжками я б розташувала «Колекцію пристрастей» Наталки Сняданко. Хоча вона й написана в іронічній манері – на противагу драматичності романів Забужко й Луцишиної, проблематика порушується та сама. Українська жінка намагається боротися зі стереотипами, але робить це в дещо одноманітний спосіб – через стосунки з чоловіками, які не відповідають її запитам і рівню. Попри те, що книгу читати весело, в кожному епізоді читач помічає поразки героїні. Але на цьому, зрештою, побудована іронічна стратегія авторки.

 

Питання: наскільки приреченою на таку долю є жінка в оптиці українських письменниць? – для мене залишається відкритим. Кожен новий текст підтверджує цю приреченість. Ба, більше, тенденція переходу від гостросоціального до позірно-психологічного стає дедалі сильнішою.

 

 

Жінка як жертва

 

Ще один напрямок розвитку текстів письменниць, реалізований насамперед у жіночих образах – подолання історії, осмислення постколоніальної спадщини і пошук відповіді на питання: хто ми? Чому опинились у такій ситуації? Тут жіночі образи вдається зробити яскравими і влучними, але занадто емоційними і пафосними.

 

Марія Матіос позиціонує себе як письменниця-мати нації, що у своєму прозовому доробку викладає тонке розуміння української душі. Починаючи з образу Дарусі через «Майже ніколи не навпаки» і до «Москалиці», письменниця показує, як трагічна історія ламає долі поколінь. Образ жінки-жертви у творчості Матіос підсилився і став активно запитаним.

 

Проза Матіос виразно й потужно еротична: це та риса, про яку завжди згадують у зв’язку з жіночою літературою. Мовляв, Забужко наважилася сказати про сексуальність, і – нарешті! – всі українські письменниці можуть про це висловитись. Печаль полягає в тому, що дуже мало героїнь українських письменниць насправді отримують задоволення від сексу. Комплекс жертви поширюється й на цю сферу. Українська жінка ніби не дає собі можливості насолоджуватись сексуальним життям, поки її народ страждає: всюди відчувається комплекс провини.

 

Матіос претендує на наступний щабель після Оксани Забужко в ієрархії Леся Українка – Ліна Костенко – Оксана Забужко. Цей щабель поки що залишається не зайнятим.

 

 

Жінка як крок

 

Наймолодша в цій групі письменниць – Таня Малярчук – до свого найсвіжішого роману «Забуття» приходить через химерну постреалістичну прозу. Її героїні завжди були дивачками з глибоким внутрішнім світом і схильністю до містики. Аж починаючи зі збірки «Звірослов» і «Біографії випадкового чуда» вона стала зважати на соціальний контекст.

 

Намагаючись показати недосконалість суспільного світу навколо, Малярчук його очуднює. В одній із новел «Звірослову» героїня, яка не відповідає вимогам гротескно змальованого суспільства, опиняється перед єдиним виходом – перетворитись на метелика й полетіти. Лише в такий спосіб Малярчук вдалося тоді говорити про суспільні проблеми.

 

Саме тому роман «Забуття» є важливим кроком уперед не тільки у творчості самої Малярчук, а й в усій українській жіночій прозі. Незважаючи на претензії до історичної достовірності у викладі біографії В’ячеслава Липинського, роман сфокусований не лише на переживаннях жінки (хоча вони теж там є). Героїня – письменниця, емоційно нестабільна, нервова, схильна до депресій і надмірних переживань. Вона називає себе «королевою плісняви». Але жертвує стосунками із реальним чоловіком заради дослідження біографії Липинського – справи свого життя.

 

 

Жінка як декорація

 

У зв’язку зі сказаним вище постає досить спірне питання можливості поділу сучасної української жіночої прози на інтелектуальний та масовий сегменти. Адже доволі часто стається так, що авторка претендує на знаковість, суспільну значущість чи філософське наповнення свого тексту, який цілком може бути відчитаним як жанровий і масовий. І це при тому, що притомного любовного (чи то класично «жіночого») роману сучасні українські авторки досі не створили, й уважають цю справу нижче своєї гідності.

 

Так, у романах найбільш «продаваної» «золотої письменниці» сучукрліту Люко Дашвар жінка зазвичай постає психічно неврівноваженою, «рабою кохання», жертвою обставин (уже не історичних, а соціальних), вона завжди перебуває на межі; із такою героїнею пропонують самоасоціюватися читачкам і послідовниці Ірини Чернової (Жанна Куява, Марія Хімич та інші). Їхні героїні не прагнуть професійної реалізації, не шукають адекватних стосунків, не займаються саморозвитком – сенс їхнього життя полягає у стражданні. Замість того, аби запропонувати жінці вихід із кризових обставин, українські письменниці продовжують їх констатувати.

 

«Полегшеним» варіантом «жіночої прози» є збірки на кшталт «Львів. Кава. Любов», любовного роману у стилі ретро – «Мелодія кави у тональності кардамону» Наталі Гурницької чи «Теплі історії до кави» Надійки Гербіш (зверніть увагу навіть на стилістичну подібність дизайну обкладинок – у тому числі й із дашварівською «Молоко з кров’ю»). Такі тексти пропонують нам два варіанти розвитку подій: жінка або потерпає від нерозділеного, зрадженого, втраченого кохання, або знаходить, здобуває, виборює його, і стає щасливою декоративною прикрасою затишного родинного гніздечка. Прикметно: хоч всі ми знаємо, що образи сучасних, професійно задіяних, сексуально розкріпачених жінок є центральними у текстах Ірени Карпи, Ірен Роздобудько, Галини Вдовиченко чи Лариси Денисенко, ніхто з присутніх не зміг назвати будь-який із них знаковим для сучасної української літератури.

 

Тож можна сказати, що осмислення традиційно жіночих ролей у текстах сучасних письменниць не є повною мірою ПЕРЕосмисленням. Попри активізацію суспільних рухів за права та суттєву зміну суспільної парадигми, яка дає можливість жінці більше не жити за патріархальними установками, у текстах українських авторок ми не знаходимо типів яскравих, сильних та соціально активних героїнь. На книжковому ринку місце романів про жінку-жертву трагічної історії чи тоталітарного суспільства впевнено відвойовують «солодкі та жаскі» історії (до кави чи до крові), тож інтелектуальна «жіноча проза» (у сенсі текстів, що піднімають проблеми самореалізації жінки) має всі шанси програти в умовах такої конкуренції… Якщо не заговорить адекватною мовою про актуальні сюжети.

 

 

13.03.2017