Сьогодні важко здивувати поетичними одкровеннями досвідченого читача з-поміж купи численних видань: і «метеликів», і поважних «гросбухів». Тим більше, що в своєму віці книжок купую мало. Тяжко в громадді породи відшукати витонченого поета, який би зворушив не лишень глибокими почуттями, але й добірною стилістикою, бездоганною технікою вірша…
Я ніскілечки не сумніваюся в художніх смаках досвідченого редактора «ВСЛ» Мар’яни Савки, котра видає не лишень унікальні дитячі книжки, але й уміє віднайти тексти справжнього поета, видати їх і влаштувати справжній поетичний маркетинг. Збірка віршів Сергія Осоки «Небесна падалиця» привертає увагу чудовими текстами, котрі розкриваються вже з першої сторінки, а ще – вишуканим оформленням. У даному випадку я не пишу класичну «рецу», як це звикли робити наші академісти, а просто викладаю свої читацькі враження як людини, що десятиліттями працює в літературі й з літературою також.
Від Сергія Осоки я віддалений і географічно,і ментально. Різні українські етнічні території, мультикультурний карпатський ареал… Класично українська Полтава, де наразі мешкає Сергій майже безвиїзно, без усяких літературних мандрів і резиденцій, тридцять років тому вразила мене вишневими заростями, стрімкою течією Ворскли й непомірною кількістю хмільних мужиків. Вони лежали суньголов на лавицях провінційної Диканьки, й ніхто зі сторонніх на це не звертав уваги. Єдине, що було незвичне, здається, як на ті часи в безвихідному совку, це незвичайна фоніка полтавського говору. Два молодики простували пішки в Яновщину-Гоголево й зустрічні тітки сплескували руками й додавали дивовижних гортанних вигуків. Мовлення було наче й суржикове, але прононс!
І коли розкриваю «Небесну падалицю» Сергія Осоки, то переді мною, власне, постають простори полтавського лісостепу й та незвична фоніка… Сергій не обігрував у назві книжки вже існуючу в українській літературі книжку новел Володимира Яворівського «А яблука падають». Бо не з падінням райських яблучок на узбіччях запорошених полтавських шляхів вона пов’язана, навіть не з «Садами земних насолод» Ієроніма Босха… Важко навіть контуром окреслити зарошені зелені моріжки з пологом опалих упродовж зоряних вересневих ночей яблук, які і в Карпатах називають падалицями. Хай тепер хтось спробує порізнити наш генетичний код!
Можливо, це опале золоте громаддя морелі в лісосмугах, де сочаться лорківські інтонації: «запливає сонце в бурштиновий захід, немов абрикосова кісточка». Не секрет, що Сергій розкішно перекладає Федеріко, поза версіями Лукаша важко віднайти їм аналог в сучукрліті. Це особливо вразливо після мого випадку з віршем Лорки ще за при снопам’ятного совка, коли молодий учитель в серйозному восьмиберезневому товаристві дам-учительок наважився прочитати російськомовну версію Гелескула «Неверная жена». Цнотливі сільські вчительки готові були мене розтерзати за відверте нахабство. І тепер, коли я прочитав український переклад цієї поезії Сергія Осоки, просто очманів. Може, від мандрівки в молодість?
І вже не так іронічно сприймаю рядки одного регіонального комсомольського поета, що за совка відвідав Іспанію й написав: «Я вірю, сеньйори, я вірю, сеньйори, є площі Колумба, а будуть – і Лорки». Так само й лорківський епіграф «пустіть мене в поле плакати…» до дебютного вірша Василя Герасим’юка в альманасі «Вітрила» ‘70-х років, де поряд Людмила Таран, Микола Луків, солдат Василь Осадчий й Оксана Забужко-піонерка…. Що витворяє мова в «Небесній падалиці» зі Сергієм Осокою, чітко окреслена канонічною силабо-тонікою? «Вези мене негодота й вези/через двори задихані тудою,/де мошкара пасеться над водою/де щука припадає до лози…». Або: «У полі десь за шепотами дальніми/куди вітри літають воду пити/розквіт мій розквіт понад запечаллями/розквіт мій розквіт над усі розквіти/його розквітка чорна і задихана/гримить челюстям над вечірнє поле/а по довкіл то блискавки то віхоли/а то твоєї пісні тіло голе…». Може, то Тичина загубив уламок «сонячного кларнета» в околицях Великої Багачки (місце народження Сергія Осоки – П.М.) віршем «Ми їдемо з Великої Багачки»? А Сергій віддзеркалився своїми віршами в тому уламочку?
Класична українська поезія знає немало прикладів мовної віртуозності. Це й Богдан-Ігор Антонич, Олекса Стефанович, Володимир Свідзінський, Євген Плужник… Були намагання поетичних ономатопей і в молодого Юрія Андруховича, який застерігав, що ніколи не римуй «крота-кота». Сергій Осока, певно, єдиний зі сучасних поетів, котрий витримує планку мовної віртуозності й традиційної ритмомелодики, котра не так легко перекладається європейцями.
У віршах «Небесної падалиці» якось дивно гармоніює ніжність, відкритість, сяйво, світло зі словесною поетикою. Ї хоч деякі епічні речі (в книжці є кілька поем, якщо це жанрові поеми) здаються силувано розтягнутими, але й вони не втрачають того мовного чару, в який занурює читача автор. Кармін, кармазин «червоні сазани в твоїх ставках», «його жона опасиста й сердита червону піч на красноперів топить…», «черлені стебла…», «червоніли очі…», «червоні рукави…», срібло «у срібній чаші…», золото «золота сопілко»., «золотоокий половчин» – це лиш частина «кольорового скла» з віршів Сергія Осоки. І коли це все тебе «торкнеться, як вишневим клеєм», то просто кайфуєш від задоволення. Після віршів Римарука я давно подібного не читав, якщо подібного?
Про кожний вірш книжки можна будувати цілу концепцію та чи варто? Достатньо прочитати раз, другий раз і третій раз, потім заплющити очі: «Попереду світає чиста Пасха…» Досить!