У боротьбі за виживання народу можливі будь-які засоби. Таку або ж приблизно таку думку висловлювали мислителі й історики безлічі народів.
Коли триває війна, а на твоїй землі чужинець – убий його. Дико? Жорстоко? Геноцид? А як вам такі заклики:
«Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал... – так писав Ілья Еренбург під час війни. – Если ты убил одного немца, убей другого – нет для нас ничего веселее немецких трупов. Не считай дней. Не считай верст. Считай одно: убитых тобою немцев. Убей немца! – это просит старуха мать. Убей немца! – это молит тебя дитя. Убей немца! – это кричит родная земля. Не промахнись. Не пропусти».
І вони убивали всіх підряд. І жінок, і дітей, і старих. І ніхто їм досі цього не поставив у провину.
А якщо на місці «німця» вжити «росіянина»? Чи буде це несправедливим? Адже йде війна. Щодня гине хтось із наших на фронті.
І війна ця дуже далека від тієї джентльменської українсько-польської війни, яка вибухнула після Листопадового зриву, коли українці й поляки виставляли спільні стійки біля наукових інституцій та музеїв, припиняли стрілянину, коли треба було дітям пройти до школи і т. д.
Не схожа ця війна і до фронтів Першої світової, коли українці австрійської армії вітали українців російської армії з Різдвом, а французи з німцями обнімалися.
Натомість маємо всю підступність і варварство диких орд під Іловайськом, коли був обіцяний коридор, але умова порушена. Тут нічого нового нема. Коридор отримали і мирні жителі Пруссії. З клунками і візками рушили вони до Німеччини вздовж моря. А незабаром їх накрили кулеметами з літаків, а потім ґвалтувала і добивала піхота. Ці вражаючі фотографії є у вільному доступі.
Війна триває і всередині нас. Є частина наших громадян, яка переконана, що треба російські жертви жаліти, а від проспекту Бандери тхне кров'ю.
Дивно, що цього запаху крові не почули у Нюренберзі, хоча чекісти зі шкіри лізли, аби довести неймовірні злочини бандерівців, упівців, вояків Нахтігалю, Роланда і Дивізії Галичина. Однак судді були невмолимі: вони вимагали доказів, а не емоцій.
А відтак усі наші хлопці отримали змогу виїхати до Англії, Америки та Канади. Хоча такого дозволу не отримали навіть українські інтелектуали, втікачі з СССР. Усі вони спочатку мусили їхати до Австралії та Аргентини, а вже згодом добиватися дозволу потрапити в Америку.
Не вдалося врятуватися також російським колаборантам, у тому числі й донським козакам. Їх, на відміну від тих, чий запах крові декому й досі вчувається, видали росіянам.
А Бандера спокійно жив у Мюнхені, хоча в СССР робили багато спроб довести його провину і домогтися видачі.
Для росіян наші зловтішання над їхніми жертвами авіакатастроф чи смертями наших же ворогів – збройних чи ідеологічних – виглядають дикими й негуманними. Однак заклики Еренбурга ніхто ще там і досі не осудив.
Наша країна живе в постійній напрузі. Щодня читаємо про наші жертви. Бо війна плодить жертви. То чому б не без зловтіхи читати про загибель російської ДРГ? Бо якщо в силу різних причин ти не убив ворога сам, то принаймні маєш повне право тішитися, що хтось уже постарався за тебе і поклав трупом агресора.
Зрештою, це може бути й Господь, який спрямовує свій удар туди, куди вважає за потрібне. Саме за кару Господню й сприйняли ми загибель ансамблю «пєсні і пляскі», який збирався плясать на трупах сирійців.
Бо коли гине ворог, найприродніша людська емоція – втіха. Загибель ворога – це завжди радість. Не бачу причин, щоби таких емоцій соромитися.
Тим більше, що маємо ворога не виразно зовнішнього, а такого, що проник у наші душі, розсіяв свою аґентуру всюди, де можна. Один московський патріархат чого вартує. Там відверто займаються антиукраїнською пропагандою, поширюють ворожу літературу і пресу. Це осине гніздо давно вже треба було б заборонити. На жаль, чомусь руки до цього у влади не доходять.
На каналі «Россия» Жиріновскій розбушувався не на жарт: «Украина не чужая страна. Там все русские. Первый же русский танк, который появится со стороны ополчения Донбасса на окраинах Харькова, встретят с цветами.
То же самое вся Юго-Восточная Украина. Вся Украина. Даже Западная. Я прекрасно знаю всех рабочих Западной Украины. Они все прекрасно по-русски говорят. Даже Западная Украина будет встречать донбасских ополченцев с цветами».
Ми можемо жартувати, що він так ніжно «цвєтамі» називає машінґвери чи гармати, але насправді такі заклики на російському телебаченні звучать постійно. Більшість росіян вірять тому, що демонструє телевізор. «Украинство – это омерзительная вещь. Грушевский вбивал в головы малороссийских крестьян эту несчастную мову», – бреше російський націоналіст Єгор Холмогоров – і йому вірять. Бо ніхто навіть не намагається запитати у нацика, а як же та мова побутувала до Грушевського?
Тому нема причин ховатися з нашими маленькими утіхами.
«Ибо нет для нас ничего веселее русских трупов».