Знеболення не оздоровить світ

Дати людині гроші в руки зовсім не означає, що вона лежатиме вверх животом або їх пропиватиме. Цілком навпаки

 

 

"Пам'ятаю закриті фабрики і малі фірми, які звільняли працівників. Тепер магазини на головній вулиці лякають своєю пусткою, а більшість живе на межі бідності. Полюємо, щоби мати що вкинути до баняка. Мої сусіди стоять дуже далеко від верху, а навіть середини соціальної драбини. Ми не можемо нічого добитися, підтримуючи систему, яка тримає нас на дні. Найкраще, що можуть зробити люди, голос яких не має значення, — це знайти таран, який цю система знищить".

 

Пітерові 21 рік, він походить із трьохтисячного, у значній більшості білого містечка в Оклахомі, а цей текст — це його відповідь на питання, чому він і 70% його сусідів проголосували за Дональда Трампa. І хоча статистика не підтверджує цієї понурої картини (самез у згаданому містечку безробіття і бідність менші від середньофедерального рівня), але Пітер і йому подібні переконані, що Америка сходить на пси. Єдиним порятунком є — ну власне — не революція, а контрреволюція: меншою чи більшою мірою буквальне повернення до міфічних старих добрих часів, коли робота мала гідність, однієї зарплати вистачало на утримання сім'ї, а жінки й етнічні та сексуальні меншини знали своє місце. Тому й поставили на Трампa, який обіцяв їм повернути робочі місця в промисловості, закрити кордон перед іммігрантами (особливо тими небілими), а жінок трактує так, ніби 1950-ті ніколи не закінчуються.

 

З тією лиш різницею, що старі добрі часи для білих гетеросексуальних чоловіків не вернуться, а проблеми, про які пише Пітер, поглибляться. Автоматизація забирає все більше робочих місць. Різко поглибилися нерівності доходів — торік, порахував Oxfam, статок восьми мільярдерів був рівний сукупній власності біднішої половини людства.

 

Щораз більше виборців, фрустрованих і застрашених майбутнім, голосують за популістів, цілком логічно вважаючи, що оскільки партії мейнстріму нічого для них — крім балачок про необхідність затискати пас — не роблять, будь-що інше виглядає кращим за статус-кво.

 

У публічних дебатах — від Томаса Пікетті через Джозефа Стіґліца, Джорджа Пекера, Томаса Франка, Мартіна Форда і до Берні Сандерса — все більше чути голоси про потребу радикальної зміни, бо нинішня система редистрибуції (чи радше її відсутність) перестає відповідати реальностям глобалізованого постіндустріального світу.

 

Багато з них пропонують основний дохід (Universal Basic Income, UBI).

 

UBI, називаний також громадянським доходом, соціальними дивідендами чи універсальним ґрантом, донедавна був ідеєю з категорії ультралівацьких — або ультралібертаріанських — утопій. Про нього писав ще Томас Мор в "Утопії", його пропагував Джон Стюарт Мілль, Бертран Рассел, Мартін Лютер Кінґ, Фрідріх фон Гайєк і Мілтон Фрідман. Нині його тестують у Фінляндії, Голландії, Шотландії і Канаді. Уряди цих країн заявили, що коли пілотні програми дадуть ефект, то вони будуть думати про їх розширення.

 

Основний дохід — це визначена невелика сума, яку в підсумку мав би отримувати кожен громадянин країни незалежно від того, працює він чи ні, скільки заробляє і які має статки. Його не втрачали б, отримавши інші джерела існування, але кожен дохід понад UBI мав би прогресивно оподатковуватися.

 

Чому UBI має бути ефективніший за традиційну соціальну політику? Бо, по-перше, він простіший. Сьогодні, щоби лавірувати між різними формами допомоги, необхідні знання, час, зусилля і заповнення тонн паперу. Основний дохід потребує виключно конто.

 

По-друге, він ліквідовує так звану пастку бідності. Її суть у тому, що безробітним часом просто невигідно йти на роботу, бо вартість втрати допомоги вища від отриманого зиску. Візьмімо самотню матір, яка отримує пропозицію працювати за договором підряду. Якщо вона її прийме, то втратить грошову допомогу, буде змушена сплачувати соцстрахування, плюс до того кошти транспорту на роботу і догляд за дитиною. При мінімальній зарплаті це економічно безсенсовно. Те саме і з заснуванням фірми — якщо це автоматично (як у Фінляндії, що саме тестує основний дохід) пов'язано з втратою прав на грошову допомогу, то це означає скочити в дуже глибоку воду. І не всі можуть так ризикувати.

 

Далі, UBI знімає клеймо з користувачів соціальної допомоги. Нинішні програми бувають принижуюче патерналістські, бо базуються на менш-більш приховуваному засновку, що бідніші за своєю природою не лише ледачі, а ще глупі й аморальні. Бо якби не були такими, то самі себе витягували б з бідності. І байдуже, що діти середнього і вищого класу мають культурний капітал, добрі школи, додаткові заняття, престижні навчання й подані на блюдечку контакти, а ті, що з нижчих класів, нічого подібного від життя не отримали. Прихильники світобачення "я сам доробився до успіху, тому поразка — це твоя власна провина" в такі нюанси не бавляться.

 

У результаті основа суспільної політики — це контроль і кара. Це поділ на тих, що заслуговують, і тих, що не заслуговують на допомогу. Вона прив'язує допомогу до права чиновників оцінювати життєві та сімейні ситуації, часом — змушувати проходити тести на наркотики. При цьому на руки дає не гроші, а тільки купони, і то на конкретні товари, так демонструючи системну відсутність довіри до того, що одержувачі допомоги здатні самі приймати раціональні рішення.

 

Проведений понад 40 років тому експеримент показав: дати людині гроші в руки зовсім не означає, що вона лежатиме вверх животом або їх пропиватиме. Цілком навпаки. У 1974 році тисяча мешканців Дофіна, аґрарного містечка в центральній Канаді, почали отримувати щомісяця чек. Його суму було встановлено на рівні 60% канадської межі бідності, а за кожен долар, що надходив з інших джерел заробітку, грошова допомога зменшувалася на 50 центів. Експеримент Minicome тривав чотири роки — поки не закінчилися гроші й змінився уряд — отже, можна було оцінити його довгострокові наслідки. Що ж виявилося? Зайнятість, звичайно, зменшилась, але мінімально: жінки брали більші відпустки для догляду за дітьми, а підлітки довше вчилися, бо не мусили йти на роботу, щоби помогти сім'ї. Більшість одержувачів Minicome трактували його не як єдине джерело існування, а як страхування: певність, що завжди зможуть оплатити рахунки і нагодувати дітей.

 

Подібно було в Індії, де основний дохід тестували у восьми селах із шістьма тисячами їх мешканців. Після 18 місяців UBI також виявилося, що його бенефіціанти мають краще здоров'я, краще харчуються, їхні діти частіше ходять до школи. Зайнятість збільшилася, а не зменшилася, зросла продуктивність, дехто завів малий бізнес. Найбільше виграли найслабші — інваліди, жінки, особи нижчих каст. Скаржилися тільки власники фірм, що дають короткострокові позики на лихварський відсоток: вони втратили клієнтів.

 

Ґей Стендінґ, соціолог і популяризатор UBI, який моніторив індійський експеримент, роками переконує, що суспільна допомога має бути безумовною — як із моральних міркувань, так і з практичних: "Нема потреби застосовувати дорогий контроль. Люди, трактовані як дорослі, вчаться бути дорослими; люди, трактовані як діти, залишаються дитинними. З моральних міркувань жодна умова не є прийнятна, якщо ти сам не готовий її виконати".

 

Основний дохід зміцнює також позицію окремої особи при зіткненні з сильнішим гравцем. Наприклад, у жінок, котрі зможуть далі не перебувати в токсичному подружжі зі страху, що самі не спроможні утримати себе і дітей — або працівників, які не мусять погоджуватися на будь-які умови роботодавця. Він дав би людям і психічний комфорт. Прекаріат, зростаючий клас на контрактах підряду, характеризує саме системний брак відчуття безпеки: вони не мають певності, чи через тиждень ще працюватимуть, не можуть довгостроково планувати, перманентно втомлені і фрустровані. А це позначається на їньому здоров'ї. Засаднича певність, що коли ти втратиш роботу, то втримаєшся на поверхні, значно обмежила б і цей стрес, і фрустрацію.

 

Далі: в системі, яка щораз більш дрейфує від моделі постійного працевлаштування в штаті до так званої ґіґ-економіки (gig economy — економіка халтур), безумовний основний дохід був би для багатьох єдиним стабільним джерелом існування. Економіка халтур — це як модель Uber: рекламується, як то добре бути шефом самому собі і працювати, коли хочеш і як хочеш, але ця гнучкість має й інший, темніший бік. Просто кажучи, якщо ти не працюєш — то не їси: Uber не забезпечує платної відпустки, пенсії чи медичного страхування, а в разі хвороби водій може розраховувати тільки на власні заощадження і сім'ю. Завдяки UBI справді можна допрацьовувати без необхідності ставити своє існування в залежність від непевних халтур.

 

Крім того, якщо майбутнє праці фактично за роботами, то може виявитися, що UBI-ризація — це саме саме той позитивний сценарій. Ґуґл вже тестує самохідні автомобілі; якщо вони виявляться достатньо безаварійними і дешевими — прощайте, робочі місця на транспорті. У промисловості роботи дешевші — не потребують підвищень, лікарняних, пенсії і вихідних на дитину, не зап'ють, не зорганізуються в профспілки, а ще вони швидші й продуктивніші — тому й замінили вже більшість робітників на фабриках у розвинених країнах. Тепер автомати й алгоритми йдуть по роботу в бухгалтерію (нащо платити експертові з податків, якщо програма сама заповнить ці податкові декларації), юриспруденцію (алгоритми краще за асистентів шукають прецеденти), медицину (суперкомп'ютер Watson ефективніше за лікарів діагностує рак легень), навіть у журналістику (спортивну новину, написану алгоритмом, не відрізнити від створеної людиною). В оптимістичному сценарії автоматизація дозволить людству, як хотів Маркс, вранці полювати, по обіді рибалити, ввечері пасти худобу, а, поївши, критикувати. Але тільки тоді, коли її основні потреби будуть задоволені.

 

Лібертаріанців, своєю чергою, приваблює згадана простота задуму: постійне автоматичне щотижневе або щомісячне переведення коштів на конто ліквідувало б "візантійську" бюрократію, яка, на думку багатьох, домінує в теперішній системі соціального захисту. UBI вивільнив би також дух підприємництва: якщо знаєш, що навіть якщо тобі не пощастить, все одно матимеш за що жити, то радше підеш на ризик і започаткуєш власний бізнес. Основний дохід, переконують лібертаріанці, це не тільки нездійсненна моралістична мрія ліваків про м'яке і дбайливе серденько, а також інвестиція в майбутніх бізнесменів, стартапівців, новаторів.

 

"UBI — простий елегантний алгоритм, що обіцяє спасіння світу, ще й заробіток на цьому", — підтримує Кремнієва Долина, чи принаймні її частина. Каліфорнійський так званий "інкубатор стартапів" Y Combinator має провести пілотну програму на сотні сімей в Окленді (раніше промисловому місті, а нині спальному районі Сан-Франциско, куди переселяються ті, яким бракує коштів на орендну плату в щораз дорожчій іншій стороні затоки). "Щоби було зрозуміло: ми думаємо про основний дохід як про певну базу, бо вважаємо, що люди повинні могти працювати і заробляти стільки, скільки хочуть. Маємо надію, що мінімальний рівень економічної безпеки дасть свободу для подальшої освіти, аби знайти або створити кращу роботу і планувати майбутнє", — читаємо на блозі проекту. Y Combinator хоче дати кожній сім'ї суму між $1000 а $2000 місячно на період від півроку до року. "Метою проекту є дослідити альтернативи до існуючої мережі соціального забезпечення. Якщо технологія елімінує робочі місця або вони ставатимуть все більш непевними, людям все важче буде прожити на зарплату",  — пояснила Елізабет Родес, керівник досліджень в Y Combinator.

 

Не всіх переконує турбота Кремнієвої Долини — гіганти якої не тільки роблять усе, щоб уникнути податків, а й прецінь самі й створили ґіґ-економіку і заробляють на ній солідну форсу — про благо людства. "UBI стане потішною розрадою для тих, кого життя було дезорганізоване. Прибутки ж творців і власників технологій весь час зростатимуть, але вже з меншим їх відчуттям провини і меншим їх опором щодо побічних наслідків, — пророкував "Guardian", додаючи, — UBI, напевно, може помогти зменшити страждання людей, занадто багатьох людей, які щоденно боряться з пустим поляресом, голодним животом, непевною роботою і заборгованостями за квартплату. Проблема з'явиться тоді, коли UBI використають як метод зробити технокапіталізм більш легкостравним; коли його стосуватимуть для знеболення, щоби притупити біль і маскувати симптоми економічної несправедливості замість зайнятися причинами експлуатації і нерівності".

 

Крім того, може виявитися — і це серйозна проблема основного доходу, — що великі корпорації потрактують його як державні субсидії, які дозволяють їм платити працівникам менше. Нині подібний механізм використовує Walmart: його касири заробляють так мало, що мають право отримувати продовольчі купони, а оскільки вони їх одержують, то Walmart не мусить платити їм більше — і коло замикається. Те саме може зробити Uber, ще більше знижуючи ставки водіям (зрештою, це ж буде тільки додатковий заробіток до основного доходу, а не джерело існування) — а прибуток ховати до власної і так уже повної кишені.

 

Врешті залишається питання, звідки брати гроші на UBI. Його прихильників у Кремнієвій Долині переконує аргумент, що один чек мав би замінити всі форми суспільної допомоги, в тому числі житлове комунальне будівництво, продовольчі купони чи Medicaid (безкоштовне медичне обслуговування для найбідніших). От тільки зовсім невідомо, чи в такій формі найслабші члени суспільства від цього виграли б. Крім того, з пустого і Соломон не наллє. В міру поступу автоматизації і зростаючого разом із нею розшарування доходів — бо якщо роботи і програми фактично будуть здатні замінити людей, то заробляти на цьому насамперед будуть власники засобів виробництва та патентів на них, плюс невелика група найвищого класу спеціалістів — для збереження всієї системи був би необхідний прогресивний податок. Тобто Марк Цукерберґ, Елон Маск і Пітер Тіль мусили би поділитися своїми доходами.

 

Це все теорія — а практика, власне, тільки починається. Певною формою UBI є існуюча від 2003 року бразильська програма Bolsa Familia, тільки що не є вона ані безумовною, ані всезагальною: в ній задіяні тільки бідні сім'ї й лише коли зроблять своїм дітям щеплення та пошлють їх до школи. Сьогодні ним користають 14 мільйонів домашніх господарств, тобто біля однієї четвертої населення країни, але після десяти років функціонування Bolsa Familia зменшила бідність в Бразилії на 28%.

 

У Фінляндії дві тисячі обраних жеребкуванням безробітних у віці 25—58 років протягом двох років отримуватиме 560 євро місячно незалежно ані від того, чи знайдуть вони роботу, ані від евентуального підробітку. Фінська влада хоче перевірити, як UBI вплине на мотивацію до праці.

 

UBI тестуватимуть також Ґлазго і Файф. Шотландці ще не вирішили, скільки платитимуть щомісяця його одержувачам, але вірять в ідею. "Йдеться про спрощення візантійської системи соціального захисту, але також і про солідарність: UBI каже, що для нас важливими є всі і що уряд буде тебе підтримувати. Це змінює стосунки між особою й державою. Бо подивімося правді в очі: частиною проблеми є вся ця дискусія про тих, хто заслуговує, і тих, хто не заслуговує", — сказав депутат Ґлазго Метт Керр.

 

Подібні пілотажні програми тестує італійське Ліворно (€500 місячно для 200-т найбідніших сімей), думає про нього і Неаполь. 1 січня 2017 р. експеримент з основним доходом почав голландський Утрехт. Там бенефіціантів поділено на групи: в першій умовою отримання €973 є так званий workfare, тобто вимога працювати; другій групі цю вимогу знято; у третій бенефіціанти за волонтерство дістають додатково €125; а в четвертій натомість волонтерство є обов'язковим під загрозою штрафу €125. Місто хоче вибрати найбільш ефективну модель.

 

У Канаді UBI навесні попробує провінція Онтаріо. У Франції правибори в соціалістів власне виграв Бенуа Амон, який хоче ввести податок на роботів та основний дохід, спочатку для вікової групи 18—25 років, а потім і для всіх французів. Мав би він становити €750 місячно.

 

Недавнє опитування показало, що 68% мешканців ЄС хотіло б випробувати основний дохід (цікаво, що майже точно протилежної думки були швейцарці, які більшістю в 77% торік у червні відкинули цей проект).

 

* * *

 

Ґей Стендінґ: "Ідея UBI має довгу історію, але віднедавна виняткова комбінація чинників — зростання нерівності, загальна економічна непевність, прекаризація, технологічний прогрес, що робить роботу зайвою, та дрейф в напрямі політичного екстремізму — розширила її популярність. Основний дохід у прискореному темпі стає політичним імперативом. Якщо ми його не введемо, підтримка популістів і демагогів буде тільки зростати".

 



Katarzyna Wężyk
Znieczulenie nie uzdrowi świata
Gazeta Wyborcza, 11.02.2017
Переклад О.Д.

 

10.03.2017