З Бродщини.
Не знати, длячого Русини нарікають все на якусь недолю. Коли надійдуть які небудь вибори, чи то на посла до ради державної, чи до сойму, чи до ради повітової, чи Громадскої або шкільної, тогдї зявляє ся нам тілько кандидатів, а один солодшій від другого, що й найревнїйшій Русин мусить собі погадати, що Русь таки не така нещаслива, як окричали єї посли рускі і ґазетники. Як вам стане такій кандидат, як зачне обіцювати, що він все буде робити для руского хлїбороба, коби лиш єму було добре, то чоловік мимохіть аж розпливає ся з радости, що ось таких буде мати заступників та господарів свого краю чи повіта. Але инакше дїлають ті панове, коли их уже виберуть! От хоч би і така подїя-комедія, яка стала ся в Бродах при і по виборах до брідскої ради повітової.
Які там перейшли радні, то перейшли, але люде тут очевидно дали ся отуманити, раз нашим співбратям, котрі вирікають ся руского питомого бога а шукають єго ген-там, де Русини дізнають найбільшого гнету, в Москві, де не вільно священикови навіть проповіди по руски виголосити і книжочки чи то для молитви, чи для науки селянина по руски видрукувати, — а по друге, медовим обіцянкам тих панів, що накинулись на опікунів руского народу. Та ось послухайте, що зробили ті панове на першім засїданю нової ради повітової в Бродах.
Обіцювали ті панове вибрати Русина віцемаршалом, допустити до видїлу повітового двох Русинів, а стало ся ось як:
Обіцювали ті панове вибрати Русина віцемаршалом, допустити до видїлу повітового двох Русинів, а стало ся ось як: Наперед аґітували пп. нотарі, щоби до видїлу вибрано их, мов-би вже не було мудрійших людей над них та й для народу милостивійших, як они, хотяй що-до того другого бідний нарід має иншу гадку. Обіцяли они солідарність в поступованю з прочими радними, вибраними з селян. Але добре то знають: обіцянка — дурному радість! Навіть не були ласкаві запитати ся их: як ви думаєте? і оба пп. нотарі аґітували за собою, аж коли видїли, що даремна их робота, то пошили ся в "Поляків, сприяючих молодо-рускому рухови" і сказали, що буде досить з Русинів, як до видїлу увійде один з них, але щоби й той им не дуже заваджав, то постановили поминути священиків Сїрка і Мандичевского, а вибрати селянина-народовця, именно п. Миртишука. Оце фінта польска! Ось дуля тобі під ніс, дурний Русине, що ти мене вибрав та моїм обіцянкам повірив!... Єсть то політика польска в рускім краю, а не знайшла би місця в цїлім світї, хиба у нас, і справедливо можна би єї назвати політикою — "ogłupiania". Що буде наш селянин сам робити в видїлї повітовім? чи може він мати понятє в річах, котрі видїл має розбирати? Таж чоловік интеліґентний, ба й маючій більше здібности, нїж вимагає того пересїчний интеліґентний чоловік, мусить добре що найменше рік пересидїти більше пасивно, заким вложить ся в веденє господарки повітової. Жаль нам дуже, що такої самої політики вчепив ся і єдиний шляхтич, на котрого декотрі Русини охотно голосували, надїючись від него сповненя тих обіцянок, котрі звичайно всюди голосить. Але п. Гнївош розчарував Русинів, і то на першім кроцї, бо ходило тут о річ, в котрій делєґати Русинів мусять скинути хамеленову шкіру і явити ся в правдивім світлї. Тож з жалем мусимо пригадати п. Гнївошови пророчі слова священика Мандичевского по єго бесїдї, коли єго вибрали, а він з вдячности обдарував своїх виборцїв кромі ковбасою також і грушками на вербі, — слова о. Мандичевского: "Дай Боже, щоби то, що ви обіцюєте, була правда!" Пане! на що ви тогдї руку єму подавали?!
Та не сподївали ся панове Поляки такої чести по хлїборобови, яку показав п. Мартищук: "Що-ж я, простий чоловік, буду сидїти в видїлї, маю там бути околотом?" — подумав собі честний патріот і чемно подякував панам, вказуючи на священиків руских, яко на тую интеліґенцію, що зможе достатно і по щирости боронити сельских интересів.
Даремні намови деструктивних индівідуів, що бурять селянина против священика. Священик, і яко священик і яко горожанин сельскій не може мати власних интересів, тим менше в радї повітовій, — а сли ходить о єгo интересї, то сей рішаєсь лише в найвисших инстанціях законодавчих, а і там з огляду на чисто священичі интереси суть церковні достойники, міністри і люде правдивої релігії, котрі зможуть священика оборонити далеко лучше, нїж він сам. Що же до интересів духовеньства в низших автономічних институціях, то єго интересу там цїлком нема: війт анї писар податків від него не відбирають, тож єго й не обкрадуть; рада повітова контролї над єго урядованєм не розтягає; в касї громадскій грошей позичати не буде; додатків повітових зі своєї кишенї не платить, а що до доріг і дїр в мостї, котрих пильнованє в найбільшій части єсть обовязком ради повітової, то ті обходять єго о стілько, що обходить і кождого чоловіка дбаючого о свої кости і о свою худобу. Впрочім hodie mihi, cras tibi: нинї моє колесо виломить ся, а завтра шляхотскій кінь в тім самім місци ногу зломить... Єсли-ж духовеньство мішає ся у всї справи краю і повіту, то єсть се конечна потреба Руси Галицкої, випливаюча з анормальних відносин нашого народу. Шляхта не то що відцуралась простолюдя, але ще й стала ся зрадниками своєї вітчини, свого народу, свого обряду, а тим самим і своєї исторії та традиції. Через те саме утратила она і претенсії до довірія у Русинів і мабуть нїколи єгo вже не посяде. Се зробила шляхта з власної волї, добиваючись за бл. п. речи-посполитої маєтку і гонорів. Міщаньство перехапували ксьондзи латиньскі на свій обряд, котрого зміна потягає у нас і зміну народности... Остав ся лиш хлоп, а того мусить боронити священик — і цїлком природно: він єсть єго вітцем духовним, єго дорадником ві всїх справах, отже і в справах політичних та й взагалї публичних.
Довіріє до священика не перестане нїколи. Одно-друге индівідуум через негідні свої поступки може стратити довіріє, але знайде ся зараз другій священик, котрого люде живо полюблять і будуть уважати єго на достойного, щоби зложити в нїм своє довіріє, а хоч нераз де хто стараєсь се довіріє розбити, то зробить се лише з поодинокими селянами, і то дуже підозрілої вартости моральної, але не з загалом. Тож священик боронить охотно интересів свого сина-селянина, за єго интерес жертвує охотно і житє і здоровлє, маєток і карієру, — і єсли днесь має Русь і хлїбороб рускій дещо доброго, то в великій части має дякувати за то своїм священикам, котрі то вимогли на псевдо-опікунах горячою обороною і енерґією, доходячи справедливости всюда, навіть перед короною. Вже скінчились инсинуації "рублеві", котрі давнїйше накидано на кождого Русина вступаючого на терен публичний, — сего вільно им ще уживати яко оружіє против таких самих зрадників Руси, якими стала ся шляхта руска, але зрадників в користь их теперішного найбільшого ворога. Тепер Русь стала Русю не побудованою на рублях, але основаною на щиро-рускім народї! Підозріня кинені на загал нашого народу вже не мають місця, а прав своїх будемо доходити, хоч-би нам прийшло положити за них і голови, а що-до народу, то нарід прийде колись до пізнаня правди — і колись, читаючи свою исторію, спізнає своїх добродїїв-патріотів і віддасть свому духовеньству честь, на яку оно заслужило.
Тож Панове Поляки нехай добре застановлять ся над своїми словами а дїлами, бо прийде час, що хлоп перестане бути темним "мудьом", а тогдї вирахує им их гріхи а свої кривди, — і тогдї може і придавсь-бо священик, під котрим нинї яма копаєсь...
ҍ
