Прийняття того, що в усіх груп є леґітимні інтереси, виховує взаєморозуміння
Лінія розмежування між лібералами та консерваторами у США й Великобританії все більше залежить від різних визначень расизму.
Ліберали критикують як расистські пропозиції президента Дональда Трампа спорудити стіну вздовж американського кордону з Мексикою і заборонити в’їзд до США громадян із семи країн, де мусульмани становлять більшість. Багато правих захищає це як необхідні заходи безпеки.
Нещодавнє дослідження коледжу Біркбек і Policy Exchange [Policy Exchange – британський правоцентристський науково-дослідний інститут, – Z] виявило, що 72% виборців, які на листопадових президентських виборах голосували за Гілларі Клінтон, вважають запропоновану Трампом стіну расистською – порівняно з лише 4% виборців, що голосували за Трампа. Але якщо зіставити погляди білих і небілих американців, розрив зникає. Тож політичні вподобання, а не раса, визначають, чи стіна сприймається як расистська.
Суперечка стосується не лише фізичної чи економічної протекції, а також і культурної протекції. Сучасні ліберали схильні вважати, що преференції на користь власної етнічної групи чи навіть власної нації – це форма расизму. Консерватори розглядають це як здоровий глузд і обурюються, коли їх називають расистами.
Проблема тут в тому, щоби відрізнити расизм білих від їх політики ідентичності, котру американський мусульманський письменник Шаді Гамід визначає як «расовий власний інтерес» білих. Останній може бути клановим та інсулярним, але це не те ж саме, що ірраціональна ненависть, страх чи презирство до іншої групи – нормативне визначення расизму.
Питання леґітимного етнічного інтересу складне. Мультикультуралізм ґрунтується на правах меншин підтримувати певні традиції та способи життя. Але ліберали зазвичай неохоче розширюють права таких груп до прав більшості.
Вони обґрунтовують таке небажання двома причинами. По-перше, біла більшість в США та Європі сама по собі настільки різноманітна, що немає сенсу говорити про культурно гомогенну більшість (хоча таке саме можна було б сказати також і про меншини).
По-друге, більшості є настільки чисельно домінантними, що їхні способи життя відчувають загрозу лише в декількох невеликих нішах.
Зрозуміло, що з цим другим уже так не є, особливо в США, де неіспаномовне біле населення тепер становить лише трохи більше 60%. У кількох містах Великобританії білі британці тепер також меншина.
Коли YouGov [YouGov – міжнародна базована на Інтернет-технологіях фірма дослідження ринку зі штаб-квартирою у Великобританії – Z], Policy Exchange та коледж Біркбека запитали у 2600 американців: для білої людини бажати зменшення імміґрації, щоби «зберегти частку населення його чи її групи» – це расизм чи «лише расовий власний інтерес (расовий еґоїзм), який не є расизмом», то 73% виборців Клінтон і лише 11% виборців Трампа назвали це расизмом. Результати паралельного опитування 1600 британців: з тим, що це расизм, погодилося 46% виборців, котрі на останньому червневому референдумі воліли залишитися в ЄС, – і лише 3% виборців, які воліли його покинути. Коли респондентів запитали, чи латиноамериканці, які хочуть більшої імміґрації для збільшення частки своєї групи, є расистами чи просто расово еґоїстичними, лише 18% виборців Клінтон назвали їх расистами. Натомість 39% виборців Трампа побачили в цьому расизм.
Коли виборців Трампа і Клінтон змусили пояснити свої резони, розрив між тим, є білі і латиноамериканці расистами чи расово еґоїстичними помітно скоротився в напрямі расового власного інтересу. Це вказує білим і меншинам, лібералам й консерваторам на можливий «третій шлях» в питанні міґрації. Як арґументує Ерік Кауфманн у новій доповіді Policy Exchange, прийняти, що всі групи, включно з білими, мають леґітимні культурні інтереси – це перший крок до взаєморозуміння.
Права більшості – це незвідана територія для ліберальних демократій, і не завжди зрозуміло, що відрізняє леґітимні групові інтереси від расизму. Навряд чи хтось хоче скасувати антидискримінаційні закони, які забороняють більшостям потурати «своєму». Але хоча небагато хто з білої більшості мислить відкрито в етнічних термінах, багато з них відчувають дискомфорт, що їхня група більше не задає тон в їх околиці. Навісити на це почуття ярлик расистського має ризик стати самоздійсненим пророцтвом, викликавши обурення білих.
У меншин часто є реальні претензії, які потребують специфічно-групових політичних рішень. Образи білих важче вловити. Наприклад, білим із низьким рівнем доходу іноді бракує взаємопідтримки, з чого часто користають спільноти меншин – а це може перетворитися у відчуття втрати й незахищеності. Такі речі також треба розпізнавати і враховувати, розробляючи політику.
Ліберальна рефлексія, яка широким мазком очорнює претензії більшості як расизм, ризикує поглибити культурні поділи у західних суспільствах.
Девід Ґудгард – голова демографічного відділення науково-дослідного інституту Policy Exchange і автор «The Road to Somewhere» («Дороги кудись»).
David Goodhart
White self-interest is not the same thing as racism
The Financial Times, 2.03.2017
Зреферувала Леся Стахнів.
07.03.2017