Бамлаг

В роки мого перебування на каторзі, Байкало—Амурський табір НКВД являв собою досить велику організацію. Основним завданням її було збудування других шляхів Забайкальської та Амурської залізниць від ст. Каримської аж до Нікольська Усурійського, протягом щось із три з половиною тисячі кілометрів. Крім того, розпочато було будівництво від ст. Тайшет власне Байкало—Амурської залізниці, що мала сполучити Східний Сибір із нижнім Амуром обхідною трасою на північ від Байкалу по зовсім непроїжджих, а часом і недоторканих людською рукою місцях, по тайговій дичавині. Цього вимагали стратегічні міркування большевицького уряду, який хотів мати сполучення з Зеленим Клином на відстані, безпечній від можливого нападу Японії з Манджоу—Го. До того ж і незчисленні недоторкані скарби басейну правих допливів р. Єнісею та верхньої Лени притягали до себе настирливу увагу цього уряду. Але нове будівництво Байкало—Амурської залізниці, що здійснювалось у надзвичайно тяжких природніх умовах, посувалося поволі — проте дуже швидко було розгорнуто будівництво других шляхів старої залізниці.

Робота провадилась по всій трасі одночасно двома десятками територіяльно розмежованих відділів. Працювали влітку і взимку 200—250 тисяч ув'язнених. Будівництво деяких важливих споруд (мостів, тунелів) провадилося безперервно: вночі майданчики робіт освітлювались електрикою. Навіть у люті сибірські морози при температурі і 30—40 ст. не припиняли бетонових робіт, замішуючи розчин та заливаючи його на риштунок у так званих тепляках, себто величезних дощаних футлярах, що опалювалися цілу добу залізними грубами. Дерева було всюди досить; і тому й не шкодували витрачати на ці тепляки силу дров. Не бракувало й інших потрібних будівельних матеріялів.

Людська сила, в'язнені, була організована у невеликі об'єднання — "фаланги" по 200—250 чоловік у кожній. Так, у 2 відділі Бамлагу, що діяв на терені 350 км. від ст. Тарської до ст. Абкоронди, працювало весь час до 20—25 тисяч ув'язнених, організованих у 40—60 фаланг. Кожна така фаланга мала певну дільницю або об'єкт роботи: чи то будування залізничих будинків, чи спорудження мостів, чи насипання земляного "полотна" залізниці тощо. Були й фаланги, що працювали в підсобному сільському господарстві, або в штабі, себто відділовій чи районовій конторі будівництва.

Фаланга була адміністративною і господарською одиницею, лад якої визначався почасти наказами НКВД, а почасти утворився за потребами життя побутовим способом. Коли ми висіли з поїзду на ст. Урульга і нас, уже без конвою, рушниць і псів, підвели до штабної фаланги 2 відділу Бамлагу, ми побачили на схилі сопок, осторонь села, велику площу піскуватого степу, обгороджену високим парканом з колючим дротом на ньому. По чотирьох кутах цього табору бовваніли вишки, на яких видно було постаті озброєних вартових. Біля в'їзних воріт була прохідна будка, де нас перевірили і прийняли за списком.

У таборі стояли довгі присадкуваті дерев'яні бараки для житла. Посеред двору був куб для окропу. Видно було людей, що метушилися біля бараків. Після жахливого стеження за нами і обмеження нашої волі у слідчому корпусі ГПУ та в етапі, таке життя здавалося нам уже напіввільним: адже можна було залюбки ходити собі по двору аж на півкілометра завдовжки, вільно заходити й виходити з барака, дихати коли захочеть ся свіжим повітрям, й бачити ясне забайкальське сонце. До того ж ми швидко вияснили, що паркан навкруги мав більше символічний характер, бо в ньому були подекуди проломи, крізь які можна було вночі вийти з табору в сопки.

(Д. б.).

[Львівські вісті, 04.03.1942]

(Продовження).

Дехто, особливо карні злочинці, іноді користали з цих собачих лазів, але ніхто майже ніколи не втікав. Чому? Тайгою втікати було майже неможливо для нетутешнього люду. Тоненьку ж смужку залізниці, що сполучала нас із культурним світом Заходу, пильно охороняли, постійно перевіряючи пасажирів аж до Іркутська агенти так званого з відділу Бамлагу. Сміливці, що наважувалися, маючи цивільний одяг, сісти в пасажирський поїзд, врешті однаково потрапляли за ст. Каримською до пазурів агентів 3 відділу. Наслідком цього для них була висілка певного часу в ізоляторі, додаткові терміни каторги, переведення на загальні роботи й інші покарання. Тому в масі своїй ув'язнені корилися долі, вважаючи за краще так чи інакше відробити свій термін. Але були й такі, особливо серед звиклих до "вільного життя" шахраїв, що відмовлялися працювати, "ішакували", — таких тримали під конвоєм, нікуди не випускали, видавали їм лише баланду та казенну 300-грамову пайку хліба.

Зрештою ці "одкажчики" потроху від систематичного голодування виснажувалися, зовсім втрачали сили і нерідко, коли починалася люта зима, масами вимирали. Їх так і звали "огоньки", себто люди, що їхнє життя вже догоряє. Часто, навіть при щирому бажанні, вони вже не могли стати до фізичної праці через свою кволість. А раз не могли виконати встановленої норми земляних чи інших робіт, мусіли вмирати. Ті ж робітники, що виконували або перевиконували норми, одержували до кілограма й більше хліба.

Власне було загальне правило, що всі ув'язнені, зняті з етапу, спочатку мали відряджатися на загальні роботи здебільшого земляні. Але ж будівництво потребувало багатьох інтелігентних працівників (статистиків, обліковців, нормувальників, економістів, секретарів тощо) для організації всіх ділянок життя Бамлагу, тому здебільшого цього правила суворо не дотримувалися. Ще коли ми під'їздили до Урульги й були вже на терені 2 відділу Бамлагу, по вагонах нашого ешелону пройшов представник УРС (обліково-розподільна частина штабу відділу) і з'ясував, чи багато в етапі було кваліфікованої сили. Отже не встигли ми відпочити після етапу в таборі й двох годин, як знову з'явився представник УРЧ, викликаючи досить письменних людей для "обробки етапу", себто для перепису всього етапного люду за певними статистичними формами й розподілу його на ділянках роботи. Тоді за день через Урульгу проходило по кілька етапів, тому з "обробленням" їх надто поспішали: облікова праця тривала без перерви вдень і вночі.

Головним принципом діяльности УРЧ було "не мати жодного ув'язненого без наряду на роботи". Отже ми працювали тижнів два божевільними темпами, маючи лише годину перерви на обід та годин 3—4 на сон, хто вдень, а щасливіші — вночі. Але ж після смертної туги, пережитої за залізними гратами, така напружена діяльність, право виходити за табір у штаб по спеціяльній перепустці, трохи поліпшена їжа — все це здавалося вже хоч деяким поверненням до справжнього життя, до трудового людського колективу. Тим часом фахівців потроху "виряджали" на роботу за спеціяльністю, спершу інженерів та техніків, а потім і всіх інших.

Відмовлятися від запропонованої роботи було неможливо, щоб не потрапити в коло "одкажчиків". Та й не було рації: вся величезна організація Бамлагу творилася руками ув'язнених, лише дуже нечисленна керівна верхівка була з так званих "вільнонайманих" співробітників Бамлагу. Навіть ВОХР, цебто "збройна охорона", складалася з самих же ув'язнених, тільки, звичайно, не з політичних, а з короткотерміново ув'язнених за службові злочини колишніх міліціонерів, червоноармійців, службовців тощо. Створювалося таке парадоксальне становище, що самі ув'язнені не тільки облікували себе, керували працею і життям свого колективу, обслуговували й розважали себе, але й самі тримали себе під замком і рушницею. Хитро придумана діявольська система.

(Д. б.)

[Львівські вісті, 05.03.1942]

(Докінчення).

Нарешті мені наказали бути секретарем виробничо-технічної частини 2 відділу Бамлагу. Тут зосереджувалось технічне керівництво залізничим будівництвом. Великий, двоповерховий дерев'яний будинок штабу височів серед просторої плоті Урульги. Життя не припинялося в ньому цілу добу: вночі будинок сяяв вогнями електрики від власної електрівні. Старі чалдонки хрестилися й плювалися, дивлячись на страхітливу для них споруду, називаючи її "вавилонською вежею". Ми за роботою не помічали зовсім часу.

Власне у нас був запроваджений десятигодинний робочий день: з 9 до 4 години дня і з 7 до 10 години вечора. Але працювати доводилося стільки, скільки вимагали шалені темпи будівництва: іноді 14—16 і навіть 18 годин. Хоч неділя вважалася вихідним днем, проте фактично вихідним було лише 1 число кожного місяця, коли підбивалися підсумки виконання плану попереднього місяця. Та часто й цей день заповнювався якоюсь іншою "громадською" роботою.

Залежно від наполегливости в роботі та від поведінки ув'язнених адміністрація встановлювала "зарахування" робочих днів, себто те, як рахувати відпрацьовані дні: чи робочий день за день карного терміну (найгірший варіянт) чи за 1½, чи за 2 дні. Останній варіянт, коли карний термін скорочувався за ударну працю наполовину, був оптимальним у Бамлагу.

Така хитра система примушувала багатьох, засуджених на 8—10 років, дійсно працювати надударними темпами, в надії відбути своє покарання хоч на рік, два раніше. Але ж надсильна робота так виснажувала цих людей, що вони передчасно старіли, і багато ще молодих віком виходили з таборів сивими дідами з розслабленими м'язами та вкрай зруйнованою психікою.

Траплялося й таке, що, попрацювавши чесно й віддано 7—8 років і сподіваючись уже з дня на день волі, ув'язнений несподівано довідувався, що йому за якунебудь дійсну чи вигадану провину скасовано всі тяжко зароблені ним "зарахування" і що йому доведеться ще досиджувати решту свого повного карного терміну. Боляче було дивитися на людину, яку стрінуло таке нещастя й перед нею замкнулася вимріяна днями й ночами гіркого арештантського життя брама на волю. Найгірше ж було тим, у кого в справі та на обліковій картці стояли зловісні літери "с. у." ("спеціяльні указівки") їх використовували лише на загальних роботах, при чім найтяжчих, земляних тощо. Вони не мали жодних "зарахувань". Інтелігентна людина, потрапивши в цю категорію, як казали, "долею вбитих", тим самим була засуджена на повільне вмирання у жахливих умовах. Вона вже нічим не могла собі допомогти: ні сумлінною працею, ні заявами про помилування чи перегляд справи.

Найкраще в Бамлагу почували себе карні злочинці, особливо засуджені по службових кримінальних вчинках: розтратники, хабарники, перевищувані влади та ін. їх адміністрація вважала політично безсумнівним елементом, людьми "соціяльно близькими совєтській владі" і по можливості висувала на командні посади.

Особливо пильно добирали так званих "вихователів" для фаланг. У фаланзі вихователь був першою людиною після начальника. Власне все його "виховання" полягало в тому, щоб ідеологічно примушувати ув'язнених працювати, при тім якнайкраще. Біда була тому вихователеві, що в його фаланзі було багато "одкажчиків" від роботи. Він мусів за всяку ціну умовити їх працювати, бо його самого могли покарати переведенням на загальні роботи.

[Львівські вісті, 06.03.1942]