Підбите цинізмом трубіння правиці навколо "виклятих" тривіалізує їхнє свято
Правиця зробила з виклятих солдатів політичний тотем. Вона виставляє його перед шатром і десь із 1 березня починає навколо нього ритуальний танець. Ним обкладають супротивників, фальшиво закидаючи їм, що ті не шанують "виклятих". А всіх "виклятих" вкладають до одного мішка з написом "герої".
Обкладені в реакції захисту нагадують: не всі "викляті" були незламними, багато з них пролило невинну кров — єврейську, білоруську, польську [і українську — Z]. І наводять яскраві приклади. Так виникає помилкове враження, що вони всіх "виклятих" пхають гуртом до власного мішка з написом "бандити".
Ця подвійна стиґматизація "виклятих" викликає екстремальні емоції і спустошення мислення. Впихає їх у чорно-білу схему: або герої, або бандити. Схему повністю помилкову, а в багатьох випадках несправедливу.
Коли рік тому настав черговий етап привласнення "виклятих" правицею, тобто вшанування Данути Сєдзіківни "Інки", вбитої комуністами медсестри і зв'язкової відділу м-ра Зиґмунда Шендзєлажа "Лупашка" [в 29.02.2016 посмертно піднятого до звання підполковника, а 24.04.2016 — полковника], хтось мене спитав, нащо така помпа — на руках же солдат "Лупашки" невинна кров. Я остовпів. Це приклад неврахування історичного контексту, ефект обкладення тотемом і захист перед ним.
Саме постаті "Інки" і "Лупашки" доводять, як "викляті" вислизають із двійкових (0/1) оцінок. "Інка" нікого не вбила, а багатьом запевно життя врятувала. Дівчина з Гайнівки — батька якої совєти вивезли на Сибір, звідки він уже не вернувся, а матір розстріляли німці — вихована в дусі довоєнного патріотизму, на кресах пов'язаного з народним католицизмом, явилася в "Лупашки" 15-річною. Відділ став для неї єдиним світом, сформував її індивідуальність і цінності. Важко собі уявити, що з приходом нової влади 16-річна дівчина вийде з підпілля, щоби розпочати нове життя.
Радше не міг вийти і Шендзєлаж, бо знав, що сталося у Вільнюсі — де в липні 1944 р. совєти підступно заарештовували і вивезли на схід еліту вільнюської Армії Крайової. Ситуація впихала його до лісу, накручувала спіраль ненависті й жорстокості. Це, очевидно, не змінює оцінки злочинів, які вчинив не один "виклятий" — а у випадку "Лупашки" багато ще можна почути від литовських істориків.
Минуле "виклятих" — це сіра історія, повна славних і ганебних подій. Біло-чорною стає тоді, коли її привласнює політика. "Викляті" — це характерний приклад того, на які манівці може вивести так звана "історична політика".
Підбите цинізмом трубіння правиці навколо "виклятих" тривіалізує їхнє свято. Воно зачинає повільно грузнути в банальності священнодійств. Попередній тотем правиці — варшавське повстання і його музей — нині стоїть поза шатром. Зі зміненого на конфекцію з коміксами культу повстанців лишилася хіба тільки хвилина тиші 1 серпня о 17-й годині.
Армія Крайова вже не є аж так корисна для історичної політики, як кілька років тому. Сьогодні політичним паливом правиці є "викляті".
Mirosław Maciorowski
Dzieje wyklętych to historia szara
Gazeta Wyborcza, 2.03.2016
Переклад О.Д.