Коли демократія програє з символами

Ліберальні еліти відмовилися від творення спільноти і забули про людську потребу в гідності, трактованій інакше, аніж економічне зростання чи участь у виборах. І так відкрили дорогу до націоналізму.

Ми забули, що релігія і релігійність — це основні знаряддя до творення зв'язків між людьми. Ми лишили це поле фундаменталістам.

 

 

Вади демократії добачали з давніх пір самі демократи. Одним із них був страх приймати важкі рішення. З одного боку — стримуючий страх перед громадською думкою, з іншого — демократія виявилася податливою на тиск бізнес-груп чи просто кумплів. Дуже часто державний інтерес — як і  конституційні принципи — вплутували в політичну боротьбу. Особливо використовували те, що мало емоційний або символічний характер: народ, держава, релігія чи позиція держави в міжнародному розподілі сил.

 

Єдиний випадок, коли  принципи свідомо поставили понад політичним процесом, був на початку змін в Іспанії наприкінці 70-х років XX століття — тоді в так званому Пакті Монклоа головні сили періоду трансформації постановили, що найважливіші справи не будуть втягувати в політику: не буде суперечок про міжнародні союзи, конституційний характер держави, громадянські свободи і навіть про основні принципи економічних реформ. Така повага до принципів ставала у світі щораз рідкіснішою. У постійній боротьбі за підтримку виборців опозиція висувала лишень звинувачення, щораз рідше визнавала, що уряд зробив щось добре — і так переставала бути вірогідним суддею.

 

У 70-х роках минулого століття ці вади демократії старалися нейтралізувати. Здебільшого це зводилось до обмеження економічних рішень держави. Йшлося про незалежність центрального банку й обмеження рівня державного боргу — щоби політики не купували голосів, розмежування економіки від політики через приватизацію, неполітичний принцип комплектації персоналу господарських товариств із державною участю, парламентські процедури, які ускладнювали б перетворення парламенту на машину для голосування та сприяли б дискусії й обговоренню поданих опозицією проектів. Особливо важливо це було у Великій Британії, яка має дуже ризиковану політичну систему, подібну на нинішню польську: коли якась партія перемагана на виборах, прем'єрові не можна ображати тільки королеву.

 

Важливими є партійна система і виборче право — щоби ця система не була ані занадто централізованою, ані подрібненою. В Польщі у першому обраному на вільних виборах Сеймі в 1991 р. було 35 партій. Це надто багато. Але коли є тільки дві чи три, значна кількість людей, які не ідентифікуються з ними, не мають жодного представництва.

 

Демократії мала також сприяти сильна децентралізація, пов'язана з принципом субсидіарності: центральний уряд може робити тільки те, що не є у компетенції та можливостях громадянського суспільства та місцевих самоврядувань. Ще одним важливим інституційним засобом захисту демократії була аполітична державна служба.

 

Чи така система інституційних гарантій є достатньою? Яких постулатів, програм і дій у позаінституційній, суспільній і культурній сфері тут бракує?

 

Нічого не сказано про конституційну та юридичну культуру, які необхідні, щоби будь-яка конституція функціонувала. Немає жодних убезпечень демократії яко хоронительки символів і людської гідності — гідності, трактованої інакше, ніж тільки економічне зростання чи участь у виборах. Ані нема убезпечень проти виключень, неналежної поваги чи порушень цієї гідності — і то не тільки державою, а й домінуючими ринковими та соціальними силами. Відсутні постулати демократичних дій у сфері символів. Можна твердити, що карний і цивільний кодекси захищають добре ім'я й особисте майно — але без політичної волі керівників та юридичної культури суспільства самі приписи часто недієві.

 

Очевидно, можна сказати, що суспільні сили незалежні від держави. Але якщо держава відмовиться від своєї регулюючої ролі, то завжди виграють сильніші, а домінуючі ринкові сили зможуть порушувати гідність та права і людські потреби до такого рівня, що це обернеться і проти цих сил, і проти держави.

 

Свідками цього, власне, ми нині і є. Бо у цьому списку нема жодного захисту від масових фрустрацій через байдужість трансформаційних еліт щодо питань релігійної і національної ідентичності. А відмовляючись від патріотизму чи навіть боячись його проявів, ці еліти відкрили дорогу націоналізму — спочатку на узбіччі демократичної системи, а потім і в її центрі через подібні переконання лідерів партії-переможниці.

 

Я не маю на увазі примушувати до певної поведінки чи до певних звичаїв законом або боротися ним із сумлінням — це є сферою тоталітарних урядів  і мрією авторитарних. Йдеться про те, щоби не занедбувати активностей і дискусій у цій сфері, бо тут саме народжуються перші загрози для демократії. Суспільні і політичні авторитети повинні мати і потребу, і відвагу говорити в цій справі й надавати патріотизму приязних, а водночас привабливих для людей сенсів і форм.

 

Нема також убезпечнення і проти безпомічності, спричиненою ослабленням спільнот, ані проти використання природньої людської потреби в спільнотах у пропаганді неприхильних до демократії лідерів. Такі лідери завше функціонують у рамках спільнот і їх організовують; захисники свободи за своєю природою є більш індивідуальними.

 

Це правильно підмітив Джон Ф. Кеннеді: "Якщо демократичне суспільство не здатне допомогти тим багатьом, які бідні, то йому не вдасться врятувати цих нечисленних, які багаті". Останнім часом, і не тільки в Польщі, виявилося, що тут йдеться не тільки про економічну допомогу, але також — а може, перш за все — про допомогу в плані спільнотності й гідності.  При цьому нині плюгавиться гідність тих, що програли вибори.

 

Що робити?

 

Криза демократії реальна. Чи хіть нераціональної поведінки і втома позитивізмом є неминучими і чи на це ніхто впливу вже не має? Ні, так не є — що ніби від нас нічого не залежить. Тому: що робити?

 

• Захищати жертв популістської зміни і помагати їм. До сих пір основним інструментом цього була юридична діяльність, включаючи скарги в суди та до Європейського суду з прав людини. Нині треба розширити цю діяльність, повертаючись до широкого руху на захист прав осіб і груп, які почуваються скривдженими. До них належать не тільки національні і релігійні меншини, але ті ж жінки, вчителі і батьки, які зіткнулися із загрозою реґресивної реформи освіти, профспілчани, підприємці чи люди, скривджені монополією постачальників житлово-комунальних та комунікаційних послуг. Останнім часом до них долучилися представники позаурядових організацій, що потрапили під загрозу їх регламентації та контролю з боку уряду. Об'єднуючи ці всі групи в спільному русі, можна буде створити коаліцію на захист демократії.

 

• Відроджувати й укріплювати громадянське суспільство, особливо в центрі та лівиці. Виникло багато прекрасних організацій — "людського права" та інших, що стоять на сторожі й дивляться на руки влади. Але справжнє громадянське суспільство, де твориться зв'язок між людьми для допомоги одне одному, для розбудови чогось, виникло радше в правиці.

 

• Не треба уникати дискусій і полеміки з іншою стороною, але треба зосереджуватися насамперед на конкретиці, фактах і реальних проблемах людей, а не на ідеології, бо щодо неї не вдасться "погодитися".

 

• Ми мусимо дбати про розвиток суспільства і зв'язків на місцевому рівні. Треба розполітикувати самоврядування. Шукати порозуміння авторитетів і медіа в ключових справах, щоби протистояти тенденції до постійної радикалізації, і через дискусії старатися досягати порозуміння. А передусім шукати співпраці зі всіма сторонами,  розв'язуючи конкретні суспільні й людські проблеми з вигодою для мешканців, незалежно від їх поглядів, ідеології та партійної ідентифікації.

 

Протягом багатьох років вчені досліджували вплив позаурядових організацій та цивільного суспільства на релігійну поведінку індусів і мусульман в Індії. Там зазвичай конфлікти брутальніші, ніж у Європі. Постало питання: насиченість місцевої спільноти позаурядовими організаціями збільшує цю нетолерантність та ненависть — чи зменшує. І виявилось: якщо виникали корисні організації (які, наприклад, дбали про довіз дітей до школи, про їх безпеку, про постачання їм у школи молока, про різні культурні заходи), але це були поокремі мусульманські та індуські об’єднання, які між собою не співпрацювали, — то ворожість зростала. Але де вдалося створити такі ж організації для спільної реалізації конкретних завдань (наприклад, щоби так само діти в школі мали молоко або щоби могли безпечно прийти до школи і з неї повернутися, чи щоб пакистанські діти могли працювати у виробництві м'ячів, але не в рабських умовах, а на користь школи і цілої спільноти) і де ці організації мали серед своїх членів і послідовників індуїзму, і мусульманства, — там результатом, як правило, було зменшення напруги.

 

Багатовікова ненависть між німцями й французами зникла, коли де Ґоль і Аденауер впровадили програму, в рамках якої учні французьких гімназій і середніх шкіл півроку жили в німецькій сім'ї, а молоді німці — у французькій. Перед тим для француза добрим німцем був мертвий німець — але тепер йшлося про німецьку дитину, яка бавилася з французькими дітьми, а не про Німеччину, одвічного ворога. Такого плану активності — на найнижчому рівні, якнайконкретнішому, корисному для людей — мають сенс.

 

У KOD-і часто виникає питання: як залучити молодих. Я завжди пояснюю: слухати їх, питати, чого потребують, і думати, як ми можемо їм в цьому помогти. А також переконувати, що варто поводитися пристойно і будувати разом із молодими якусь символічну програму, діяти в сфері символів.

 

Варто також знову переосмислити і моральні фундаменти політики. Соціальний психолог Джонатан Гайдт, автор виданої і в Польщі книжки "Правий розум", застановився, як це так, що правиця послуговується мовою, яка є ближчою людям, аніж ліберальна чи мова лівоцентристських партій. Гайдт налічує шість моральних підвалин: піклування, справедливість, свобода, потреба авторитету, лояльність і святість (у сенсі чистоти, запереченням чого є безбожність, а ще більше корупція). Він стверджує, що вся ліберально-демократична лівиця послуговується тільки трьома першими, а правиця — всіма шістьма. Він навіть дивується, що центр і лівиця не завжди програють вибори.

 

Отож і ми могли перемагати на виборах, послуговуючись тільки трьома принципами: справедливості, піклування і свободи для кожного. Але до того потрібні були ресурси, щоби це піклування і справедливість розширювати. Всі люди повинні відчувати піклування і мати відчуття, що не будуть виключені через брак ресурсів чи з інших незалежних від них причин.

 

Однак разом із перемогою економічного неолібералізму і драматичним збільшенням багатства та відносним зменшенням доходів середнього класу ці можливості зникли, особливо щодо молодших поколінь. І тоді на місце соціальних обіцянок прийшли три інші моральні фундаменти: лояльність, авторитет і чистість. Адже в Польщі найбільші політичні зміни виникали не від того, що панувала економічна криза, навпаки, було проспериті — зміни настали після афери Орлєну і, потім, підслуховувань при поїданні восьминогів. Це було заперечення принципу чистоти. Потім було оприлюднено драматичну проблему реприватизації у Варшаві.

 

Усі ці питання більш податливі на емоції й символи, аніж редистрибуція і реалізація конкретних завдань держави. Символи не суперечать розуму, вони пов'язуються з емоційною сферою людини, важливою у всіх устроях.

 

* * *

 

Державні рішення мають три виміри: економічний, політичний (демократичний) і власне символічний (культуральний). Економічний, разом із редистрибуційним — є людям краще чи гірше — це важливий елемент. Бо якщо є ресурси, буханка збільшується і її можна ділити, тоді люди менше будуть заходити в квестії авторитету, релігійних чи національних символів. Коли буханка меншає або ділиться нерівно, символи можуть легше загосподарювати їх страх і виборчі голоси.

 

У демократичному вимірі власне йдеться про голоси. Рішення можуть бути економічно мудрими — але не надто мудрими з т. з. демократії, якщо після них втрачаються голоси. Думаю, що таким рішенням, яке видавалося мудрим економічно, а виявилося немудрим демократично, було підвищення пенсійного віку. Люди, які його ухвалювали, мали добру, а часом легку роботу, яку любили, автомобілі з водієм, добрі зарплати і тривожилися хіба про те, щоби не позбутися милості партійного лідера і не втратити те, що мають.

 

Але для більшості людей робота — це тяжка праця. Вистачає почитати, що психологи пишуть і говорять про стосунки на роботі, про те, що це як фільварок: коли шведи приїхали і хотіли створити демократичніші робочі взаємини, то самі працівники їм цього не дозволили. Це жахлива праця і часто моральний занепад. Люди мріють про те, щоби — нехай необов'язково з високою пенсією — просто вийти на цю пенсію. Щоб нарешті перестати мучитися. І раптом якісь мудрі економісти додумуються, що нас на це не стати й ці пенсії будуть малими — тому людям треба ще трохи додати роботи. Це було кардинальне порушення гідності, відчуття ідентичності і власності. Ніхто людей не питав. А це могло би бути темою референдуму: ти хочеш мати меншу пенсію і вийти на пенсію вже — чи залізти в лямку ще на п'ять років і мати трохи більшу пенсію.

 

Іншим прикладом економічного рішення з негативними електоральними наслідки було ніби мудра і справедлива постанова про ліквідацію податкових привілеїв для творців. Віддавна в Польщі люди вільних професій — письменники, науковці, співаки і т. ін. — мали право вираховувати половину доходу як витрати. А якщо хто зазнав більших витрат і міг це довести, то міг відрахувати більше.

 

Такого привілею хіба ніде в світі нема, і майже кожен міністр фінансів обіцяв, що його ліквідує. Але всі цофалися, крім Яцка Ростовського. У межах першої податкової шкали можна собі відписати 50% квоти, а потім — вже ні. І це справедливо. Лиш з тою різницею, що дохід із того мінімальний, а втрати — величезні, бо це зачепило дуже опінієтворчу групу людей. Прикро, що в країні з традицією суспільної місії інтеліґенції ця група виявилася егоїстичною — але не варто дивуватися, бо ж у суспільстві капіталістичної конкуренції кожна група почала дбати про власний інтерес. Так багато представників інтеліґенції почали делеґітимизувати систему, через яку відчулися скривдженими.

 

Третій вимір державних рішень становлять їх символічний аспект. Імовірно, «500+» [злотих] на другу і кожну наступну дитину в сім'ї до якогось моменту буде вигідним — як маховик економіки. Економісти, однак, вважають, що з часом воно перестане ним бути. Крім того, можливо, що цілі «500+» можна було реалізувати краще, будуючи за ці гроші ясла, дошкільні заклади, кращу систему просімейної опіки. Але дати людям до кишені 500 злотих має величезний символічний вимір.

 

Це справи, про які варто думати, міркуючи над виборчою програмою на наступні роки чи над програмою KOD-у. Дуже важливою є раціоналізація символічної сфери. Раціональні рішення мають транслюватися на сферу символів. До цього часу саме правиця вирішувала, що в нас є об'єктом дискусії. І поки люди політичного центру не почнуть продумувати нові площини дискусій, доти нам важко буде захистити демократію.

 

Величезне поле активності дії існує хоч би в царині історії. Стільки є перекручень стосовно Смоленська, чи т. зв. виклятих солдат  [żołnierzy wyklętych], чи варшавського повстання. Зовсім занедбаним став символ Європи. Яко ідеал і символ вона стала синонімом бюрократичного контролю і рішень про ощипки. А тимчасом це насамперед символ того, що 70 років на континенті панує мир і що європейська молодь скористала з програми Erasmus, а село — з доплат.

 

Європа — це також символ примирення після найдраматичніших конфліктів. Це географічна і суспільна відкритість, а також допомога слабшим країнам і групам всередині держав. Усе це має величезний символічний потенціал, який від нас якось вислизає. Як його віднайти? Чи не промовисто, що в Польщі з 1,5 млн аграрних господарств 1,4 млн користає з доплат Євросоюзу — а більшість селян проти ЄС? Яке символічне диво придумати, щоби їх переконати? Може, треба забрати у них ці гроші, а потім віддати, але на інших засадах?

 

Те саме з патріотизмом, історією, релігійністю, символами польськості й участю в культурі. З самого початку трансформації ліберальні політичні й культурні еліти підозріло ставилися до поняття патріотизму, побоюючись, що він призведе до деструктивного націоналізму. А прецінь, у багатьох пострадянських країнах патріотизм виявився необхідним елементом творення національної ідентичності.

 

Відкинувши чи навіть лише проіґнорувавши цей творчий патріотизм, ліберальні еліти уторували шлях націоналістичній правиці, яка привласнила ці патріотичні почуття. Відродження патріотизму в м'якій формі, так, щоби він не був спрямований проти сусідніх країн чи національним меншин і еміґрантів, є одним із найважчих завдань для сьогоднішніх демократів. Може, варто в цьому питанні опертися на приязні, пропагуючи співпрацю версії історій — національної, європейської та світової? Треба з нею пробитися через щораз голосніший вереск націоналістів і ксенофобів. Вірю, що у цьому можуть помогти категорична лагідність і приязна настанова.

 

Це стосується також  історії як науки та її популяризації. Все більше урядів використовують вплив на освіту, культуру і медіа, щоби промувати радикально-націоналістичні інтерпретації історії. Чи культурні еліти зможуть, уже без допомоги держави, розвернути чи принаймні стримати цю тенденцію? Це залежить від нас самих.

 

* * *

 

Те саме зі ставленням до релігії. Ідеї трансформації мали світський характер. Конституції слушно промували розділення Церви від держави, навіть якщо в засаді цей розділ мав мати приязний характер. Із часом Церкви, особливо домінуючі, забажали більше привілеїв і влади — а водночас для щораз більшого числа людей бідних, покинутих, виключених і скривджених релігія і Церква стали головним джерелом духовної і моральної підтримки. Однак політичний центр роками не помічав цих потреб, лишаючи релігійність фундаменталістам і войовничим священикам. Тому сьогодні варто серед вірних, серед поміркованих священиків шукати людей, які приязно налаштовані до демократії і свободи. Слід творити з Церквами союзи, які служитимуть місцевим спільнотам.

 

Вже 15 років я беру участь у семінарі, присвяченому фундаментальним проблемам прав людини, в Університеті штату Коннектікут. Однією з постійних тем є ставлення до прав Церкви і релігії. Студенти тут діляться результатами своїх досліджень. І впродовж 15 років вони є подібними. Позиція історичних Церков часто призводила до воєн, масових вбивств чи порушень прав меншості. Але водночас переважна більшість людей, які ризикували життя, щоби нести допомогу жертвам масових злочинів, які витягали людей із рабства і з голоду, які їздять на території, охоплені війнами, з гуманітарною допомогою, — робить це в ім'я своєї релігійної віри, з почуття обов'язку щодо Бога (як вони його розуміють) та до неспоріднених з ними людей у стражданні. Філософія доброго самаритянина керувала тими, які помагали рабам-утікачам з півдня США та євреям під час Голокосту і які несли допомогу в Біафрі, Руанді чи південному Судані.

 

Сьогодні ця філософія поступається місцем націоналізмові й егоїзму, особливо очевидному щодо емігрантів. Але і в цій справі, принаймні в Польщі, Церкви і священики позитивно відрізняються від політиків і ними наляканих співгромадян. На цьому ґрунті варто будувати союзи.

 

Надто легко ми відмовилися від релігії й релігійності як основних знарядь творення міжлюдських зв'язків, лишаючи поле фундаменталістам. Надто легко ми віддали ідентичність і риси ідентичності націоналістам або малим групам фанів, що дістали сильну політичну — і церковну — підтримку. Надто легко ми засудили романтизм, не шукаючи зв'язку між романтизмом а позитивізмом, і забули, що в Польщі найважливішою завжди залишиться сфера духу, про яку найгарніше написав Юліуш Словацький в "Розмові з пірамідами" (див. нижче).

 

Використовуючи його заповіт, варто закликати всіх, кому ідея демократії є близькою, до відродження, а може навіть до створення символічного демократичного духу.

 

 

Професор Віктор Осятинський (1945 р. н.) Правник-конституціоналіст, діяч у справі захисту прав людини, письменник і публіцист.

Текст базується на лекції професора "Коли закон програє із символами — про кризу демократії", виголошеній 19.10.2016 в рамках циклу "Готовність до демократії", організованої Інститутом Біохімії та Біофізики ПАН.

 


Wiktor Osiatyński
Gdy demokracja przegrywa z symbolami
Gazeta Wyborcza, 25.02.2017
Переклад О.Д.

 

Словацький Юліуш

РОЗМОВА З ПІРАМІДАМИ

 

Піраміди-чарівниці,

Є в вас труни, саркофаги,

Щоб покласти меч звитяги

І щоб нашу помсту в криці

Добре набальзамувати

І до часу заховати?

— Можеш всі мечі приносить,

Досить трун таких є, досить.

 

Піраміди-чарівниці,

Є в вас досить трун, щоб мати

Де нам рицарів ховати

У бальзамовій гробниці,

Щоб у свято слави тіло

В рідний край вернути ціле?

— Можеш рицарів приносить.

Досить трун таких є, досить.

 

Піраміди-чарівниці,

Є в вас труни, є в вас чаші,

Щоб і сльози, й смутки наші

Злити всі в одній сльозниці?

А наповнять решту чаші

Слізьми горя неньки наші.

— Входьте, входьте, блідолиці,

В нас на сльози є сльозниці.

 

Піраміди-чарівниці,

Є в вас труни рятувальні,

Щоб народ у дні фатальні,

Розіп’ятий, а не ниций,

Загорнути в чистий саван —

Хай він спить до часу слави?

— Можеш весь народ приносить,

Досить трун таких є, досить.

 

Піраміди, а чудесне

Місце є, де б неспокійний

Дух сховати в схов надійний,

Поки Польща не воскресне? —

Будь діяльний, невсипущий,

Бо народ твій невмирущий,

Ми лише мерців приймаєм,

А для духа трун не маєм.

 

Переклад Івана Світличного

 

 

[ROZMOWA Z PIRAMIDAMI]

 

Piramidy, czy wy macie

Takie trumny, sarkofagi,

Aby miecz położyć nagi,

Naszą zemstę w tym bułacie

Pogrześć i nabalsamować,

I na późne czasy schować?

- Wejdź z tym mieczem w nasze bramy,

Mamy takie trumny, mamy.

 

Piramidy, czy wy macie

Takie trumny, grobowniki,

Aby nasze męczenniki

W balsamowej złożyć szacie;

Tak by każdy na dzień chwały

Wrócił w kraj, choć trupem cały?

- Daj tu ludzi tych bez plamy,

Mamy takie trumny, mamy.

 

Piramidy, czy wy macie

Takie trumny i łzawice,

By łzy nasze i tęsknice

Po ojczystych pól utracie

Zlać tam razem  — i ostatek

Czary dolać łzami matek?

- Wejdź tu, pochyl blade lice,

Mamy na te łzy łzawice.

 

Piramidy, czy wy macie

Takie trumny zbawicielki,

Aby naród cały, wielki,

Tak na krzyżu, w majestacie

Wnieść, położyć, uśpić cały

I przechować — na dzień chwały?

- Złóż tu naród, nieś balsamy,

Mamy takie trumny, mamy.

 

Piramidy, czy została

Jeszcze jaka trumna głucha,

Gdzie bym złożył mego ducha,

Ażby Polska zmartwychwstała?

- Cierp, a pracuj! i bądź dzielny,

Bo twój naród nieśmiertelny!

My umarłych tylko znamy,

A dla ducha trumn nie mamy.

 

 

28.02.2017