«Голодний намалює сонце на захмареному небі,
як жовток яєчні….»
В. Коротич (з есе про О.Архипенка)
«Є естетика зовнішня і… естетика внутрішня», – так лаконічно озвучив тривалий діапазон своєї внутрішньої боротьби з матеріалом та довгий шлях пізнання можливостей площини і фактури Ігор Шумський на відкритті своєї персональної виставки в залах Національного музею у Львові.
Цей шлях колись допитливого хлопця з Тернопільщини, що починав з публічної студії образотворчого мистецтва в Червонограді кінця 1960-х, був симптоматично тим самим, що і творчі мандри часто згадуваного ним Архипенка. Інтелектуальне балансування між конструкцією класичної школи та новою пластичною формою було закладено в його свідомості змалку. Там, у студії, у порядку речей бачив добру реалістичну школу, спостерігав за коректою видатних педагогів інституту прикладного мистецтва, а в щілину – зазирав на абстрактні незрозумілі полотна керівника студії Адама Бачі…
На тлі автопортрету
Надзвичайно працьовитий та вимогливий до себе Шумський завжди перебуває в стані внутрішнього діалогу… За три дні до відкриття персональної виставки зустрів мене в майстерні майже навпочіпки – (закладав підмальовок свіжого твору). Легко, без фанатизму, відступив від праці і сів до розмови… Мене, перш за все, цікавило: звідки у нього, випускника художнього вузу часів брєжнєвського застою та розгулу культурного невігластва у владі – раптом така нестримна тяга до естетики пізнього модернізму.
«Мене навчали композиції Мирон Яців та Михайло Курилич…, – згадує Ігор Шумський. – Разом з ними викладав Теодозій Салій. Це були перші ази, але з позицій часу: тоді фундаментально підходили до організації площини. Якщо ти не знаходив співвідношення “площина-елемент-фон”, не вмів грамотно закомпонувати світлу пляму на темному тлі – не мав права переходити до складніших завдань. Складні формальні проблеми: взаємодії фактури та площини, моделі та середовища, – осмислювалися вже на ранньому етапі навчання. Ці викладачі мали добру освіту і самі формували методику викладання базових основ композиції…».
Структурна композиція, 1988
Про світову славу львівської формальної школи Ігор Шумський дізнався, як не дивно, у Бібліотеці ім. Леніна в Москві, коли у 1987 році стажувався у Строгановському художньому училищі вже як молодий викладач ЛДІПДМ. Там у матеріалах про Всесвітню виставку 1900 року у Парижі читав про успіх випускників Львівської мистецько-промислової школи. «Тогочасне новаторство наших попередників зі Львова тепер можна прирівняти хіба до внеску у світову культуру Баухаусу», – ділиться своїми міркуваннями художник.
«Вікно», 1988 р.
Фундаментальні експерименти з формою молодий викладач відділу художнього скла І. Шумський почав ще в середині 1980-х. У колі студентів хотів чутися не ретроградом, а – лідером. Щоб навчати – мусів бути на три голови вище. Окрім власної креативності, до пошуків «іншого» шляху провокувала сама номенклатура: «…ще коли у 1973-му вступав до Київського художнього інституту, один з викладачів того вузу на очах у мене зірвав із дошки оголошень некролог у пам'ять П. Пікасо. Я зацікавився, чим і кому той художник був загрозливий? Вже зовсім скоро – читав брошуру ”Герніка”, де в надвиразній формі пікасівських образів трагедії іспанського міста очевидною була оця «внутрішня естетика», така відмінна та протилежна визнаній красивості..., – згадує Ігор Петрович. – Ще в студентські роки ми часто їздили на знакові виставки, що відбувались у Пітері чи Москві. Велике враження справила свого часу експозиція “бідного мистецтва з Італії” (Арте-повера). Я тоді вперше побачив мистецькі речі, позбавлені ілюзорної імітації предмету. До знайомства з цим мистецтвом мене дуже цікавив їх попередник – Альберто Буррі, найбільше його спосіб трактування предметної площини: через колаж фактур, через усе, що залишає слід. А.Бурі дав розуміння того, що для художнього виразу не конче потрібна фарба. Навіть у нас в інституті, де всі живописні завдання виконувалися через зображення пензлем і фарбою, в кінці 1970-х були на старших курсах і такі, що наносили малюнок пальцем, тканиною, клаптем паперу …»
«Стерня», 1989 р.
Альберто Буррі був ветераном Другої Світової…, і його принцип образних асоціацій був захований в матеріалі, що «скакав в очі». Перші абстрактні колажі італійського художника були встелені кривавими бинтами і будили практично ідентичні почуття до тих, які отримує солдат у бою: тривогу і страх. Буррі відбувся на початку 1960-х, і його відкриття асоціативного потенціалу фактури мало співзвуччя також в українському мистецтві. Першим був львівський живописець Карло Звіринський, за ним цей ґрунт торували Петро Маркович та Олег Мінько… Були навіть спроби в кінематографі: згадати хоча б початок легендарної стрічки «Тіні забутих предків», де Сергій Параджанов проектує фактуру карпатської природи: камінці, траву, воду струмка, як асоціативний образ «незбагненої природи».
Коли навесні 2016 року готувався виставковий проект «Екзистенція-космос – вектор львівського модернізму», я очікував побачити в майстерні Ігоря Шумського зразки неоавангардної естетики 1930-х, що властиво для мистців львівської школи його покоління. Натомість – побачив одну з рафінованих форм пізнього модернізму, що розвиває типологію «структур» та «пластичних асоціацій». Для створення на полотні та оргаліті образів «Ріллі», «Стерні» та «Гнізда» автор фактично збирав фактуру під ногами, фарбуючи в колір тирсу чи сплітаючи структури з густої технологічної емалі. У порівнянні, тут дійсно доречним є згадати і сенсуалізм митців «арте-повера», котрі зруйнували стереотип технології та шляху до мистецького вираження.
Малярство Ігоря Шумського в Національному музеї у Львові (2017 р.)
Окрім асоціативного діапазону фактури, Ігоря Шумського завжди цікавив духовний вимір площини. І в перших образах відкритого вікна, його різноманітних оптичних відображень у воді, снігові – виразна іконографія космогонічного характеру. Для нього це вікно – і спосіб вийти за межі реального, і уявний спосіб зайти в світ того, хто за склом кватирки: «..Уявляєш, яку історію ховають ці вікна на Тернопільській? Які творчі задуми тут творилися? », – коментує художник один з своїх останніх творів на тему вікна (Йдеться про будинок №1 на вул. Тернопільській – один з перших кооперативних будинків у Львові, збудований житловим кооперативом Львівської спілки художників на початку 1960-х рр... Замість горищ тут облаштовані творчі майстерні. – ред.).
«Вікна на Тернопільській», 2016 р.
Площина як просторова категорія відома Ігорю Шумському і як досвідченому дизайнерові. Він легко маніпулює нею задля ілюзії більшого простору, або його означення, загравання з площиною – це частина його мистецької культури. Площина як «територія», її найбільша семіотична форма свого часу стала відома завдяки К. Малєвичу. До неї супрематист ставився як до сакрального символу. Саме так її трактує у циклі «32-33» і Шумський. «Наділи-1» та «Наділи-2» – наче метафора людських марень про свою землю, «Окраєць» – наче медитативна форма молитви «за Хліб насущний».
«Наділи-1», «Наділи-2», 2016 р.
«Окраєць», 2016 р.
Італійські художники «бідного мистецтва» кінця 1960-х були дітьми інтелігенції, і їхній протест проти удаваної красивості міщанського смаку переслідував також цілі «очищення форми». Характерною ознакою стилю була чистота лінії та лаконізм засобів. Врешті, їх ставлення техніки вилилось у якісне оздоблення матеріалів форми. Для Шумського ця чиста лінія є категорією природного відчуття, і зі згадуваного циклу «32-33» – вершина його авторського лаконізму у творах «По Збруч» та «Право-славіє». Чорна площина як територія України, червона лінія акценту, що ділить площину на двоє, вона ж брутально врізається у форму хреста – є метафорою людського безглуздя (для мене – більшовизму). І на сам кінець: фактурна, досконало та з любов’ю опрацьована площина вохристо-золотої барви – зона трансцендентного світу.
«По Збруч», 2016 р.
Питома вага всього справжнього та прогресивного, що сталося у Львівському мистецтві у другій половині ХХ ст., все ж таки відбулося завдяки викладачам та студентам Львівського інституту декоративно-ужиткового мистецтва. І навіть тоді, коли це прогресивне знаходилось у площині альтернативного – серед викладачів завжди знаходились ті, що повертали обличчя студента в актуальне середовище.
PS. На ранок наступного дня після відкриття виставки Ігоря Шумського зали були переповнені студентами, і це мабуть та велика ціна художника-викладача, через яку частина молоді навчається у державному мистецькому вузі, а не кидається стрімголов у інші шляхи.