Соціолог Денис Соколов про те, що до будівництва демократичних інститутів треба залучати приватні компанії
Спостереження за пострадянською трансформацією російських реґіональних і професійних еліт та угруповань приводять до висновку, що ніякої правової демократичної держави збудувати вони не можуть і не хочуть. Елітам це не треба і небезпечно, а в суспільства нема ні матеріальних, ні організаційних ресурсів, ні соціального капіталу, щоб ініціювати реформи. Соціальної групи, яка могла б робити реформи «руками» і стати новим політичним класом, теж нема. Багато хто вже годиться з тим, що путінський режим на пострадянському просторі є налеґітимнішим, що краще він, аніж хаос та радикальний ісламізм. Наче вибір стоїть саме так.
Але світ змінився, і в ньому немає місця для Радянського Союзу. Нові технології, що поширюються з Північної Америки і Західної Європи, посувають ґлобальний економічний і політичний баланс. І ні телевізійний «Первый канал», ні чотири мільйони російських силовиків на це ніяк не зможуть вплинути. Там, де раніше могли діяти тільки держави, — в космонавтиці, комунікаціях, безпеці — тепер працює приватний бізнес. Добра медицина і освіта стали товаром на ґлобальному ринку. І якщо у вас найбільші компанії — державні «Роснефть» і «Газпром», — але при тому і парламент, і суди, і поліція, і армія, і дипломати, по суті, є персоналом цих компаній, то як держава ви приречені. Ваш бізнес — вуглеводні, а не інститути.
«Верхи не хочуть»
Пострадянські вуглеводневі і залежні від них режими, намагаючись втримати у своїх руках державу, придушують будь-яку самоорганізацію і опозицію, спонсорують гібридні війни довкола своїх кордонів і провокують активність терористичних мереж по всьому світу.
Їхні еліти-акціонери складаються з представників останнього, найцинічнішого покоління радянської номенклатури — вихідців з КҐБ і криміналу. Вони зуміли підхопити і втримати повипадалу з рук політбюро КПРС владу, використовуючи її для присвоєння вуглеводневої ренти. Там, де вуглеводнів нема, джерелом ресурсів стали інфраструктура, енергетика, металургія, сільське господарство і державний рекет.
Вони створили симулякри правових держав, в яких виборчий процес, діяльність парламенту, робота судів і свобода слова перетворено в карґо-культ. А замість сучасних політичних інститутів, які виявилися «непрофільними активами», — васальні відносини всередині силової вертикалі. Очевидна річ, що демократична модернізація політичної системи — це синонім втрати вуглеводневого бізнесу. Тому пострадянські режими, агонізуючи чи «встаючи з колін», воюють — і на своїй, і на чужій території — за самозбереження. Як Росія — на Північному Кавказі, в Україні та в Сирії. Вони провадять гібридні війни проти ґлобального ринку і демократії. Демократії не як бренда (бренд пропаґанда залюбки використовує), а як процедури, що вагітна зміною еліт і автоматично — керівних акціонерів сировинного або інфраструктурного бізнесу.
Владімір Путін, Рамзан Кадиров, Башар Асад — всі ці лідери твердять, що вони борються зі світовим тероризмом. Вони так майстерно змішують своїх супротивників — є то громадяни Росії в Чеченії чи Дагестані або Вільна сирійська армія — з джихадистами та власною аґентурою, що ні пересічні обивателі, ні навіть деякі експерти не помічають або не хочуть помічати цих хитрощів. Цей грубий прийом робить опозиціонерів токсичними для публічної політики і блокує міжнародну підтримку.
«Низи не можуть»
Але й опозиція не вражає організаційними, фінансовими та інтелектуальними досягненнями.
Громадянське суспільство в Росії — це монетизована соціалістична громадськість. Багато найамбітніших і найздібніших професіоналів та активістів підкупив режим — посадами, держконтрактами чи адміністративною підтримкою в бізнесі. Багато виїхали з країни, перебувають під слідством чи вже відбувають термін або їх просто вбито. А основна маса громадян не має ні організаційних і матеріальних ресурсів, ні мотивації для активної громадської чи політичної діяльності.
Реґіональні дослідження показують, що ні в Росії, ні в інших поставторитарних країнах немає соціальної групи, яка хоче і може взяти на себе відповідальність за демократичні реформи. Навіть в Україні кілька сотень тисяч активних волонтерів витримали Майдан і перші місяці війни на сході, але не змогли або не наважилися нав'язати країні свій політичний проект, стати політичним класом. Слова про підкуп активістів посадами і держконтрактами після лютого 2014 р. є актуальними і для України.
Ісламський опір лишається примітивно джихадистським, він так і не зміг запропонувати політичного проекту. Рівень розвитку соціального капіталу не дозволяє створити сучасні судову систему, місцеве самоврядування, реґіональні парламенти, системи громадської безпеки, охорони здоров'я, освіти та соціального захисту.
Це так само неможливо, як організувати розробку, виробництво і вивести на ринок iPhone десь у Дагестані: нема ні розробників, ні виробників, ні інвесторів, ні ринку. Всього того, що є в Silicon Valley. Але навіть в Дагестані продаються готові iPhone. Тому що є попит на мобільний зв'язок і зручні девайси.
«Повстання мас»
Точно так само існує платоспроможний попит і на good governance. По-перше, всі знають, що таке добре здоров'я і доступне правосуддя. По-друге, всі й без того платять — і за безпеку, і за освіту, і навіть судові рішення. За низької якості державних послуг і високого рівня корупції росіянин, наприклад, віддає державі понад 60 % доходів, якщо враховувати весь комплекс податків.
Навчання в Махачкалинській медичній академії в Дагестані або Ташкентському університеті в Узбекистані вийде не набагато дешевше, ніж освіта для більшості американських студентів. Але тут нема жодних освітніх кредитів і стипендій для студентів з бідних родин. Дослідження системи охорони здоров'я показують, що в Росії хворий або його родичі через систему обов'язкового страхування за тарифами, через додаткові платежі або через корупційні домовленості оплачують в десять разів більше послуг, ніж їм реально надається.
При тому добрі інститути для пострадянського обивателя ніяк не пов'язані з демократією — це майже те саме, що безкоштовний WiFi або зручний міський транспорт. Споживацький погляд — найважливіша відмінність суспільства, що споживає, від суспільства, що створює. І нащо просувати демократичні інститути в країні, влада якої, на радість більшості виборців, корумпує то МОК, то FIFA, то азартно «тролить» всю систему міжнародної безпеки?
Є невирішена проблема, набагато масштабніша за брутального лідера країни, що зі всіма своїми вуглеводнями виробляє 3,28 % ВВП. У світі за останні 15 років із сіл в міста переїхав ще один, але далеко не останній мільярд колишніх селян. Якщо представники першого покоління міґрантів, які звикли до сільської праці, тішаться просто з можливості прогодувати свої сім'ї, то їхні діти хочуть більшого і гостро відчувають «скляний суфіт». Це вони стають мільйонами виборців, які підтримують на виборах популістів і в країнах, що розвиваються, і в розвинених демократіях. Урбанізація — ґлобальний процес, і міґрантські мережі — своєрідна помста ґлобалізації — стають інструментом поширення ідей та поглядів, не сумісних ні з правовою державою, ні з відкритою економікою. Ми це вже бачимо сьогодні. Найбільш амбітні і радикальні представники другого і третього поколінь готові стати гарматним м'ясом для нових гібридних воєн в зонах високої соціальної турбулентності. Їх сотні тисяч. Ті ж таки комбатанти, використовуючи кримінальні й терористичні мережі, можуть створювати проблеми для міжнародної безпеки. Це ми теж вже спостерігаємо.
Чи зможе ця хвиля зламати або зіпсувати якісні політичні машини в Північній Америці і Західній Європі? Побачимо. В кожному разі вже є перший арґумент на користь того, щоб спробувати задовольнити попит обивателів в пострадянських та інших країнах на good governance.
Другий арґумент полягає в тому, що сьогодні не тільки пострадянський простір, а й чимала частина світу — це потенційний гігантський новий ринок для добрих інститутів. Що їх громадяни готові оплачувати.
Бізнес замість політики
Оскільки ми говоримо про країни, в яких необмежену владу і всі ресурси можуть захопити члени одного дачного кооперативу з назвою «Озеро», в яких нема кому і нема чого здійснювати реформи, головне питання: як і хто буде створювати нові інститути і чому це взагалі можливо.
Але, по-перше, сучасна наука про інститути та їх розвиток цілком готова до вирішення практичних завдань — так само, як на початку минулого століття фізика була готова до ракетобудування та ядерної енергетики. І цей виклик є дуже корисним для її наближення до точних наук.
По-друге, американські, західноєвропейські ґлобальні компанії можуть замінити більшу частину, якщо не всі необхідні інститути. В американській медичній компанії Kaiser Permanente у 38 лікарнях майже 20 тисяч лікарів за $60,7 млрд річно (приблизно в два рази більше за бюджет Федерального фонду обов'язкового медичного страхування РФ на 2017 р.) лікують 11 млн осіб (стільки застрахованих в системі). В Республіці Татарстан, в якій одна з кращих реґіональних систем охорони здоров'я, бюджет галузі на 2017 р. менший за $300 млн, за які приблизно 17 тисяч лікарів лікують близько 4 млн осіб. Бюджет тільки одного Гарварду — майже $40 млрд на рік, бюджет Російської Федерації на освіту — $10 млрд.
По-третє, суб'єктами ринку інститутів мають бути реґіони і навіть великі муніципалітети. Для кожного реґіону потрібен свій проект, свої інвестори і своя команда. Представники реґіональних еліт, точніше — діти вже постарілих вождів, дістануть можливість стати бенефіціарами нових інститутів, але не як політики, а як бізнес-партнери, так само як вони стали бенефіціарами IT-індустрії, сучасного рітейлу і високотехнологічних клінік з імпортним обладнанням. За умови, що не заважатимуть менеджменту.
По-четверте, оскільки ми маємо справу з приватними компаніями, які провадять бізнес, а не політику, то і кадри — це питання управління, а не політики. Так, на початку 1990-х в Росію прийшли такі аудиторські компанії, як KPMG, зі своєю діловою культурою і зі своїми кадрами. Тож місцеві еліти можуть бути тільки акціонерами. І ніякого втручання в менеджмент.
Звичайно, детального бізнес-плану такого просування демократії і good governance наразі немає. Але, крім спільномірності за масштабами і кращої якості управління, бізнес має ще дві сильні переваги. Замість видатків на реформи — доходи think tanks юридичних, страхових, медичних, освітніх, security та фінансових компаній на нових ринках з масштабами в сотні трильйонів доларів. А отже, підприємці та інвестори можуть говорити з вождями не про зміну еліт, а про їх перехід від топ-менеджерів з їхнім ризиком життя у респектабельні акціонери.
Все це було би фантастикою, якби не величезні гроші, міжнародна безпека і, можливо, доля головного досягнення політичної творчості людини — правової держави з відкритою економікою.
У девелоперів є термін, що означає реконструкцію фавел у безпечні дорогі квартали, — gentrification. Описуваний процес можна називати institutional gentrification (інституційна джентрифікація). Ласкаво просимо до нового світу.
Автор — експерт Рос. академії нар. господарства і держслужби, керівник дослідницького центру RAMCOM
Денис Соколов
Транзит: Демократия как девайс
Ведомости, 14.02.2017
(переклад О.Д.)
14.02.2017