Спочатку була поезія. Потім – поети і число їм було три: Бойчук, Рубчак і Тарнавський.

 

Потім вони стали картиною Юрія Соловія – розпливчасті обличчя, трикутні ключиці.

 

Потім вони навіть помандрували до мого вірша «Нью-Йоркська група», в якому очікували на Лорку як на Ґодо. Можливо, що поезія – це очікування. Варіантів відповідей, припускаю, достатньо, щоби кожен міг відповісти на це питання.

 

Минулої неділі я поїхав до Рубчака до Бунтона. Ми сиділи біля ватрану і пили вино: Мар’яна, Світлана,  Рубчак  і я.  У нашу загалом спонтанну розмову «втручався» Бойчук. Щоразу коли ми про щось згадували поміж нашими словами виринало його прізвище, може тому що ми говорили й про поезію. Я згадав, що Богдан Бойчук в останніх кадрах фільму «Акваріум в морі» каже, що поезія робить його щасливим і вічним на мить.

 

Ось він маґнетизм поетичної зрілості.

 

Ось пам’ять, що переповнена подіями, книжками, жінками, моментами дружби і розривів стосунків, солодким відчуттям мови. Ось поетична мова, з якою поети поводяться так само як матрос з портовою повією – пристрасно, але на мить.

 

Ніхто з нас, звичайно, не здогадувався, що Б.Б., можливо, у такий спосіб прощався з нами?

 

Минулого року мені довелося три рази зустрічатися з Бойчуком: у його дерев’яному домі в Ґлен Спей, у Гантері – під час показу фільму про Нью-Йоркську Групу і у Львові на Форумі видавців.

 

До Бойчука в  Ґлен Спей можна було дістатися запилюжною дорогою, вкритою дрібним щебенем, що вела до гірського озера. Порівнявшсь із заїздом, який круто збігав вдолину, можна було побачити перед будинком, якщо Богдан був вдома –  біле авто, здається, «Suzuki». Навколо будинку – квітники, у господарській прибудові  – заготовлені на зиму дрова. Зарослі зеленню гори і пагорби у червні, і голоси з-над озера – доповнювали тепле і вільге літо. Ми фотографувалися. Жартували.

 

Я запитав Богдана: навіщо йому стільки дрів на зиму?

 

І він відповів: так про запас, зиму я перебуду в Києві.

 

На початку свого перебування у Нью-Йорку я написав вірш «Нью-Йоркська Група», накресливши трикутник української поезії за кордоном.  Придумав їм діалоги, видумав їхні обличчя, змусив їх говорити моїми словами. Привів до них Антонича і Лорку, змусив їх пити пиво і вино, клеїти марки на конверти. Я хотів їх повернути у їхню молодість.

 

Бойчук прожив поважний вік. Багато написав і багато видав.

 

Хто сперечатиметься, що поезія – це маґія?

 

Чи володів цією маґією Богдан Бойчук?

 

Володів.

 

Поетична мова Бойчука розросталася від часу болю до мандрівки тіл, від віршів про мехіко до подорожі з учителем, від віршів вибраних й передостанніх до київських екслібрисів. У ваговиті слова впліталися вислови французьких філософів, рвана мова американських бітників, дитячі спомини, живопис, мова людського тіла, танець, Україна й Америка, а також особливе відчуття часу і болю. Він багато перекладав, писав статті про улюблених малярів, театральні постановки, прем’єри модерного танцю, упорядковував антології, видавав журнал «Світовид», упорядковував і видавав інших поетів – Олексу Стефановича й Богдана Кравцева, організовував переклади англійською мовою Богдана Ігоря Антонича та Івана Драча. Листувався зі Стенлі Кюніцом та Дейвідом Іґнатовим, Ігорем Костецьким та Іваном Драчем, Богданом Рубчаком та Юрієм Тарнавським.

 

Богдан Бойчук був окремим архіпелагом української культури, – і ним залишиться.

 

Два дні тому в телефонній розмові з професором Григорієм Грабовичем  я сказав, що Б. Б. залишив цей світ.  Грабович, помовчавши,  відповів: «Тепер стає зрозуміліше, ким він був і що зробив для української літератури».

 

Навіщо нам пересохлі голоси поетів? Для чого нам ці вицвілі очі і їхні спогади? Для чого Нью-Йорк, в якому вони молоді і сповнені енергії творення? Де їхні дружини і коханки? Також постаріли і також заховалися за скелети віршів? Невблаганний час вимиває поетичну кров, енергію, бажання супротиву – але водночас залишає нам жовту троянду розлуки. Залишає нам також, як казав Богдан Бойчук, відчуття вічності, але на мить.

 

 

Василь МАХНО

 

НЬЮ-ЙОРКСЬКА ГРУПА

 

порожній East Village — зарóсла щока

Тарнавського — Бойчука й Рубчака

немає — Вони в 60-их

В каварні сидять попиваючи drink

забули про час і сидять отак рік

а може століття — Спитати?

 

але їх не викличеш з кнайпи сюди

бо їм там цікаво там пиво і дим

там перші дружини і треті коханки

вони розмовляють неначе брати

викликують Лорку — як їх тепер — ти

й чарують підпилу еспанку

 

ну знаєте — каже Богдан-і-Тиміш

(Ортеґа-і-Ґасет) — він каже сумніш

пора забиратись додому

бо чути повсюди оте Не пора

Вони усвідомлюють: чорна діра

їх може втягнути — й по всьому

 

посидьмо — відказує тихо Б. Б.

та хто там чекає удома тебе?

а тут хоч ці вірші й Антонич

зелений стримить у зеленім вікні

— мов ключ у замку — наче корок на дні

який хоч-не-хоч не потоне

 

куди це додому? — питає Ю. Т.

він в светрі червонім — як кактус — цвіте

не бачить він дому — пустеля

Еспанії без і наймення Міґель

що схоже на хрипи шахтарських легень

й католицькі шпилі костелів

 

отож порішили посидіти ще

трикутні трапеції гострих плечей

і повні бокали тріпочуть по стінах

Богдан-і-Тиміш і Ю. Т. і Б. Б.

мов змій триголовий вогнями сопе

а далі — Харибда і Сцила

 

під ранок вони — посварившись — мовчать

і пиво і сеча й дружини сичать

а далі ще старість по різних містах

усіх розведе — а при цьому столі

ще легко пропити образи старі

і марку приклеїти на листа

 

2003

 

 

13.02.2017