Я не читав спогади Артура Кестлера повністю. Лише їх першу частину, «Небесну стрілу», а також книжечку «Іспанське свідоцтво» та його романи «Ніч ополудні» і «Ґладіатори». Як відомо, романіст та есеїст Кестлер був членом комуністичної партії і шпигував для Москви під час війни в Іспанії. Й оскільки зараз, завдяки своєму другові Лоренцо Фалько, я занурився в оту таку страшну й цікаву епоху, то вирішив ліквідувати свої хвости щодо Кестлера і дочитати його автобіографію. Саме це я й робив кілька днів тому, коли майже наприкінці натрапив на абзац, який — разом з іншою прочитаною мною раніше книжкою цього автора — є мотивом для цих роздумів. Він змушує замислитися, і багато над чим. Принаймні мене.

 

В «Іспанському свідоцтві», яке я прочитав багато років тому, — тепер його перевидали з назвою «Діалог зі смертю», — Кестлер описує свої митарства під час громадянської війни, після того як його схопили франкісти. Його заледве не розстріляли, і ці дні чекання зробили з нього рідкісного свідка тюремного життя і безжальних страт арештантів, його товаришів, яких витягали з їхніх камер, щоб поставити до стінки. Це страшна оповідь, в якій Кестлер виказує природну симпатію до своїх друзів по нещастю. Серед тих, до кого він виявляє співчуття, є два в'язні, яких він називає Байроном і Сухотником. Сухотник — «дуже відомий республіканський політик, Байрон був його секретарем. Вже три місяці вони чекають, що їх розстріляють», і навіть називає одного з них «іспанським ідальґо». Пізніше він додає: «Мені було важче покинути Байрона і Сухотника, ніж всіх моїх друзів і родичів». В такий спосіб йому вдається передати нам відчуття прихильності й солідарності з ними, несправедливість ситуації і жах тієї долі, яка їх чекає.  

 

Але послухайте. Тепер реалії життя. Прочитавши останню частину «Спогадів» Кестлера, де він називає справжні імена, я нарешті дізнався, ким були ті бідолашні республіканці, політик і його секретар, його друзі по ув'язненню, засуджені до смерті франкістами. Він сам розголошує ім'я Сухотника: «Його стратили через три дні після того, як мене випустили. Звали його Ґарсія Атадель, то був ватажок групи дозорців Мадрида». Це ім'я, мушу зізнатися, вдарило мене в обличчя, наче постріл. Щоби бути точним — як постріли в потилицю, тортури, пограбування і зґвалтування, що їх друг Кестлера Сухотник, тобто сумнозвісний в анналах громадянської війни Аґапіто Ґарсія Атадель, і його секретар Байрон — справжнє ім'я Луїс Ортуньйо, — страчені через три дні після того, як письменника випустили, з ентузіазмом здійснювали в часи, коли Ґарсія Атадель був «ватажком дозорців Мадрида» (який чудовий евфемізм). Усього цього Кестлер, ясна річ, не розповідає, бо він про це не знав, але воно є в книжках з історії, в яких детально описано, як Ґарсія Атадель створив терористичну організацію на чолі бриґади з розслідування кримінальних злочинів, що також називалась «Світанковою бриґадою», яка зі згоди уряду заснувала Чека на бульварі Кастельяна, де цілком безконтрольно мучили, ґвалтували і вбивали і правих, і республіканців, які не танцювали під їхню дудку. З награбованого у своїх жертв він збив цілий статок, і коли у розпал війни, набивши кишені, захотів утекти разом зі своїм підручним Ортуньйо, його майже випадково схопили франкісти. Від яких — у цьому випадку око за око — він дістав по заслузі: страту ґарротою.    

 

У цій справі, на мою думку, є виховний аспект. Як я вже колись писав, під час громадянської війни і після неї загинули гарні люди з обох сторін: порядні іспанці, які боролися за свої ідеї чи проти волі були втягнуті в те криваве безглуздя. Але увага! Не всі там були героями чи гідними людьми. Двісті тисяч чоловіків і жінок, що полягли в обох тилах, загинули не самі. Хтось мав їх убити. І багато внуків, які нині з гордістю чи болем згадують своїх дідів як борців за ту чи іншу справу, іґнорують той факт, що не всі вони були героями окопів чи невинними жертвами. Були також зачаєні різники, злодії, підлі недолюдки, як-от  Ґарсія Атадель і його гидке охвістя. І політики, які дозволяли їм діяти. Леґенди є гарними і синівська прихильність зрозумілою. Але дійсність має власне прочитання. У нас, іспанців, були чудові діди в обох таборах, але також були брудні опортуністи і мерзенні злочинці. І попри те, що невігластво і обмеженість соціальних мереж нині підмальовують речі по-іншому, треба бути обережними із завжди складною історичною пам'яттю. Ну, ви вже знаєте. Обережно з дідами.  

 


Arturo Pérez-Reverte
Ojo con los abuelos
XLSemanal, 20.01.2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

 

 

07.02.2017