У львівському, чи, радше, західноукраїнському культурному просторі постать Михайла Балога впізнавана й актуальна. З ним зустрічаємось у філармонії під час фестивалів «Jazz Bez», в Домініканському соборі – в авторському електронному проекті «MANU», на сцені театру Курбаса чи просто на набережній в Ужгороді. Михайло має багато проектів і так само багато планів на майбутнє.
Після двох років викладання в музичній школі рідного Мукачева він усвідомив, що просто марнує власний час і час дітей на відтворення старих шаблонів освіти, які більше не мотивують до творчості в процесі навчання. Відтоді одною з фокусних стратегічних проблем для нього є музична освіта в Україні…
У розмові з Іриною Шимон саксофоніст поділився власними міркуваннями з приводу недосконалості національної музичної педагогіки, а також тим, що мистецтво – це ніколи там, але завжди тут.
– Раніше ти писав про проблеми нашої системи музичної освіти. Чому тебе, успішного сучасного музиканта з концертами мало не по всьому світу, зацікавило це питання?
– Я реалізовую себе в багатьох різних проектах: і як електронний музикант, і як джазовий. Маючи академічну освіту, слухаю досить багато різножанрової музики, однак я прийшов до того, що «sharingthings» – є тим найважливішим, що кожен з митців може дати суспільству. Коли ти ділишся тим, чим живеш – це змінює простір навколо тебе, змінює та структурує знання в тобі самому. До занять з дітьми (йдеться про місячний курс «Music for Kids» для дітей віком 10-12 років) я ніколи б не знав, як сильно це вплине на мене особисто. Пояснюючи щось дітям, які часом ставлять дуже незручні питання, насправді переосмислюєш і переглядаєш усі свої переконання. Тому це дуже корисно в першу чергу для митців.
Найкраща співпраця з дітьми виникла, коли мене зацікавило, що ж для них музика? В мене було два питання: йти від чіткої методології, чи бути живим, відчувати, що їм потрібно і давати не просто знання, а знання практичні. На першому занятті я зрозумів, що всі вони грають в комп’ютерні ігри, а в деяких іграх є дуже потужні саундтреки, не лише електронної музики, є саундтреки з симфонічними оркестрами, з хорами, епічною музикою. Так я зробив музичну вікторину – як в музичній школі, але з саундтреками до ігор. І вони вгадували, що це. Це було неймовірно. Вони відчули азарт! Потім ми намагались разом писати музику до відеоряду.
Робота в музичній освіті, з сучасними дітьми, наштовхнула мене на думку, що музичні школи на даний момент вже не є музичними школами. Ті освітні заклади, які функціонують в державі – це, де-факто, школи академічної музики. Називати їх варто саме так. Вони не можуть називатись музичними школами, бо там музики як цілісного культурного феномену не досліджують, а вивчають виключно одну традицію – академічну музику. Відповідно, дитина, яка потрапляє «на музику» і їй не подобається академічна традиція (часто подана через педагогічні прийоми у радянському стилі) потім виходить з розумінням, що вона не любить музику. Але може статись, що за фразою «не люблю музику», ховається дещо інше – сучасна дитина не сприймає цей підхід. Зараз мова йде про те, що варто назвати музичні школи – школами академічної музики і розширити розуміння музики як явища. Це станеться, якщо поруч вживатимуться школи академічної музики, наприклад, зі школами джазу. І всі вони матимуть однакове право називатись при тому класичними. Бо класичним може бути будь-що: «The Beatles» – це теж класика, джазові музиканти часто говорять про «класику джазу»…
– Як, на Твою думку, має змінитись методологія викладання музики, аби відповідати сучасним стандартам опанування музикою?
– У нас в музичних школах все ще йдуть від теорії до практики. Однак, завдяки електроніці, різним ґаджетам, ми вже можемо піти від практики до теорії. Допустимо, я даю дитині пристрій, семплер, де записані 64 звуки, і дитина, яка не має поняття, що таке тональність, емпіричним методом пробує побудувати музичну композицію. А коли їй забракне якогось знання чи навички, вона звертається до мене за допомогою. Це зовсім інший підхід.
Я займаюсь і граю, і я дійсно досі не можу зрозуміти, чому в нас йде навчання стилям, а не власне музиці? В чому питання: джазові музиканти особливо люблять вживати термін «jazz is a language», тобто, йдеться про те, що це мова, якій треба вчитись, лексикон, який треба опановувати й розвивати. Проводячи паралелі, джаз, допустимо, це англійська мова, рок – наприклад, німецька, електронна музика – японська, академічна музика – французька, в мене виникає питання: чи має значення, якою мовою я говорю, чи насправді єдине значення має те, про що я говорю? Тобто, сам контекст є важливим, для цього може бути використана будь-яка мова.
– Тут питання твоєї мети: сказати, чи сказати так, щоб тебе почули?
– Залежить, до кого ти звертаєшся. Мова йде про те, що ми сконцентрували свою увагу на відточенні майстерності лексикону, замість того, щоб думати про контекст сказаного, про суть. Можна мовою академізму говорити про якісь бздури, а можна в драм-енд-бейсі говорити про такі речі, які є набагато глибшими за вальси Штрауса. В нас люди чомусь думають, що якщо це академічна музика, то йдеться про високі ідеї, але це не так. Наприклад, музику Штрауса і музику Баха, як на мене, не можна рівняти. Я бачу проблему освіти, особливо дітей, в тому, що їх відразу інтегрують в певну традицію академізму. Тоді, коли вони ще зовсім не орієнтуються в цьому – їм подають це як єдиноможливе, щось правильне. Варто також сказати про те, що в музичній школі, вивчаючи академізм, до всіх інших стилів і напрямків прослідковується часом зверхнє або негативне ставлення. Я згадую музичне училище, де для вчителя музичної літератури не існувало нічого, що далі цього простору. І це, як на мене, неправильно, бо знову ж таки, коли ми говоримо про мову, то мова може вивчатись в середовищі, де вона звучить. Діти, які ходять в музичні школи, не чують цієї мови ні серед батьків, ні серед однолітків-однокласників, навіть багато вчителів музичних шкіл не слухають цю музику. Як вони можуть вивчити цю мову? Це як вчити латинь. Це щось таке, чого нема навколо.
Я думаю, що можна організувати такий процес, де навчання музики відбувалось би через вивчення тих речей, які присутні в будь-яких стилях: музична гармонія, мелодика, ритміка і фізичні аспекти звуку. Ось що найважливіше. Адже нота Ля – це 440 Гц, незалежно від того, на якому інструменті вона зіграна. Фізичні основи звуку – це те, як ми чуємо, сприймаємо, як будується наш апарат. Хочеться заглибитись в цей процес в заняттях по саунддизайну. Замість того, щоб дитину занурювати в якусь одну традицію, їй можна дати ключі, за допомогою яких вона сама змогла б розібратися в тому, що їй насправді подобається.
– Зрозуміло, що академічна музика лежить в основі національної музичної освіти. А як щодо дорослих споживачів сучасної музики? Чи вміє український слухач слухати/зчитувати українське сучасне мистецтво?
– Тут проблема в тому, що люди не хочуть і не люблять відчувати себе дурнями. Це відбувається на будь-якій нашій виставці, концерті, івенті. В цьому винні також митці.
Також це питання про загальну мистецьку освіту. Візьмемо історію з мого життя: є якась людина з кола джазових музикантів та поціновувачів цієї музики, і вона почала слухати, як їй здається, джаз, Kenny G (мегапопулярний саксофоніст, має славу «попси» джазу, але, на мою думку, то не джаз). Це дуже крутий професійний продукт для широкої маси. І що роблять митці, коли чують, що людина це слухає? Беруть її на кпини, засуджують її. Що вони цим роблять? Людина, яка була на шляху до прослуховування інструментальної музики, намагалась зрозуміти щось – принижена і продовжувати слухати щось подібне вона не буде. Митці знищили її будь-яке бажання зростати й розвиватись в цьому напрямку. Що варто було зробити? Порадіти за людину, яка вже зробила перший крок до чогось нового в її житті і всього лише порадити кілька імен: «Ось, послухай, може, тобі сподобається».
– Як щодо ролі культурних менеджерів або критиків? Саме вони мають бути посередниками поміж митцями і споживачами культурного продукту?
– Це може різко звучати, але, на мою думку, після совка настала ера мистецтва, коли ніхто нічого зрозуміти не може, і це насправді дуже відлякує людей. Знову ж таки, люди не хочуть відчувати себе дурнями. Ми всі маємо поставити собі питання: які мистецтво виконує функції, для чого воно потрібне? Всі об’єктивні джерела вказують на те, що музика виникла як наслідок пізнання світу. Тобто, первісна людина намагалась зрозуміти світ довкола себе, чула якісь звуки і намагалась їх повторювати. Це її рефлексія – відображення, відтворення світу. Тому мистецтво має бути актуальним, інакше воно не мистецтво.
Коли ми говоримо про мистецтво, є дуже багато речей, які мене хвилюють. Мені не байдуже, коли митці зверхньо ставляться до людей-споживачів їхнього продукту. Тоді виникає питання: для чого ти це робиш? Ти робиш це не десь там в себе в квартирі, чи в горах, ти робиш це публічно. Тоді ти або сам себе дуриш, або ти десь лукавиш. Ти ж вийшов з цим ділитись з іншими людьми.
Треба розуміти, що крім цього світу навколо нічого не існує. І як ти це змалюєш, якою мовою? Ми знову повертаємось до теми мов. Одна й та сама емоція може народити різні речі: я напишу щось своє, академічний музикант напише своє. Тут питання лексикону. Це є рефлексія в будь-якому випадку.
І стосовно байдужості до людей-споживачів: коли ми говоримо про мистецтво, ми маємо чітко розуміти, що (мені здається, що не всі це усвідомлюють) мистецький продукт – твір музичний, картина чи будь-що інше, це тільки 50% роботи автора. Інші 50% рівноцінно лежать на плечах людини, яка сприймає цю роботу. Коли ми говоримо про мистецтво, ми забуваємо, що воно робиться для живих істот, які сприймають та інтерпретують їх.
В Ужгороді в одній з галерей в мене був випадок, коли одна живописна робота мене просто захопила. Я довго стояв і дивився, робота мене не відпускала. До мене підходить хлопець і каже: «Подобається?». Він був автором картини, і сталось найгірше: він почав мені пояснювати, що там зображено. Все посипалось… Я зрозумів, що я побачив набагато більше, ніж він змалював. Тут питання №1, це сприйняття. Для мене, ця складова і є вирішальною.
– А як тоді з концепцією «мистецтво заради мистецтва», коли автора не надто й цікавить сприйняття й інтерпретація його твору?
– Тут важливий контекст. Я колись йшов містом після «Тижня актуального мистецтва», проходив вулицю Дорошенка й побачив бабцю. Вона просила милостиню і мала камінь, по якому малювала губною помадою. І я собі думав: її зараз взяти, внести в той контекст й буде нам потужний перформенс.
Будь-якому продукту потрібен глядач. Тут дуже тонка грань. Те, що я говорю, не означає, що треба йти на повідку смаків більшості людей. В жодному разі. Я просто намагаюсь пояснити, що насправді глибокі речі не байдужі багатьом людям. Завдання митця і полягає в тому, аби вдосконалити свій лексикон настільки, щоб будь-яка ідея стала зрозумілою широкому колу споживачів. Якщо ти говориш про якусь річ, справді глибоку, і не можеш пояснити її на пальцях іншій людині, це говорить про те, що ти митець, який не опанував лексикон, яким це треба розказати.
Це не виключає, звісно, багатошаровості сприйняття ідеї відповідно до інтелектуального рівня суб’єкта. Немає якихось дуже складних ідей. Найскладніші речі з фізики чи хімії можна дуже просто пояснити. Але людям вигідно мати «таємні знання». Я вірю, що будь-які глибокі речі торкають всіх і можуть бути зрозумілі кожному.
– Себто, мистецтво є насамперед інструментом пізнання себе і світу...
– За совка було багато хороших ідей, але все воно було запхано кудись в музеї, в театри. І головна проблема полягала на тому, що мистецтво – це ніколи не тут, це завжди десь там: там в театрі, там в філармонії… А мені йдеться про те, що мистецтво – це тут. І все музичне, візуальне, перформативне мистецтво підводить нас до того, що єдиним об’єктивним мистецтвом є мистецтво жити, мистецтво проживати це життя усвідомлено.
Розкажу декілька цікавих моментів, які мене самого вразили стосовно ролі мистецтва в житті людини. Був такий проект «Гра в нас», який творився YMCA-Львів разом з Олександрою Сорокопуд й акторами-курбасівцями. У проекті брала участь одна дівчина, переселенка з Криму, яка завжди хотіла грати в театрі, однак з цим в неї якось не складалося. І внутрішньо в неї було відчуття, що вона проживає не своє життя. Зігравши з нами дві чи три вистави, постійно зустрічаючись на репетиціях, вона зрозуміла, що це взагалі не її. І була настільки задоволена й щаслива з того! Це, як на мене, прекрасний приклад того, як мистецтво зробило людину щасливішою.
Також ця історія говорить про те, що зовсім необов’язково бути професійним музикантом чи художником… Навіть якщо ти бізнесмен, займаєшся дуже раціональними речами, дотичність до якогось мистецького простору стовідсотково тебе розкриє в бізнесі. Ти навчишся мислити креативно, непередбачувано, бо цього не вчать в бізнес-школі. До прикладу, ми з «Шоколадом» робили в Могилянці кілька таких тренінгів для бізнесменів-випускників. Ми перекладали на мову музики бізнес-проблеми. Ми, люди, які в бізнесі взагалі не орієнтуємося, просто ілюстрували якісь речі. Розглядали тему лідерства: чи має лідер тиснути і вести всіх вперед, чи повинен дослухатися до колективу і рухатись разом зі всіма? А ми – просто джазовий квартет. І я починаю грати як саксофоніст-соліст, не звертаючи жодної уваги на всіх навколо мене. Це було агресивно, дуже чітко, але музики не відбулось. А потім я починаю грати, але слухаю інших музикантів, ми ритмічно перекликаємось, підтримуємо один одного і це зовсім інший діалог. І люди розуміли без слів про що йдеться.
– Поза викладанням ти зберігаєш себе як музикант гастролюючий…
– Намагаюсь, але якщо чесно, я бачу свої виступи в майбутньому як концептуальні події, що відбуваються тільки в тих місцях, де мені подобається це робити, наприклад, в Домініканському соборі. Тобто, я б не хотів перетворити музику на спосіб заробляння грошей.
Фото: Ірина Шимон, Олег Панов
03.02.2017