Польські чвари на українські вуха

«…Треба почати активність щодо "відчарування" такого "патріотично правильного" анґажування на користь України, замінюючи його прагматичним і — коли потрібно — дружнім критичним підходом до цієї країни…» — цей витяг з аналітичної записки, що її в березні 2008 року поклали на стіл керівника МЗС Польщі Радослава Сікорського (уряд Дональда Туска), є квінтесенцією пропонованих на той момент змін у стосунках РП з Україною. Нове натомість позиціонування поляків щодо Росії ілюструє інша з неї (цієї записки) цитата: «…пожвавлений діалог з Росією становить самостійну політичну цінність для Польщі…»

 


Скан зі скандального документа

 

Виходить, що наші українські жалі щодо недружніх проявів з боку Польщі, які гостро актуалізувалися практично лише минулого року, є дуже запізнілою реакцією на польські процеси. Повернутися до України як не спиною, то боком поляки вирішили набагто раніше — аналітична записка, про яку йдеться, написана на четвертому місяці урядування в РП «Громадянської платформи». І наступного місяця після зустрічі Туска з Путіним, зустрічі, що стала скандальною через щість з половиною років — коли Р. Сікорський, під той час маршалок сейму, в інтерв'ю американському виданню Politico повідомив, що на ній російський президент начебто пропонував польському прем'єрові поділити Україну; Сікорський потім спробував її спростовувати («Мене зрадила пам'ять — зустрічі Туска з Путіним у 2008 році взагалі не було»), але так незґрабно, що лиш підтвердив підозри, бо зустріч таки була, і підтверджують це офіційні повідомлення.

 

Виглядає на те, що записка стала наслідком зустрічі, постфактумним виконанням політичної волі керівництва, а не концептуальною основою зміни векторів. Звідси й її аналітична плиткість, на що звернули увагу польські коментатори.

 

Ця плиткість, можливо, й була ще одним резоном оприлюднення (ось, мовляв, який рівень наших попередників), але основним мотивом ПіСу, без сумніву, було, втілюючи свої політичні внутрішньопольські інтереси, показати (полякам, але вийшло, що й українцям), що заповіти Ґедройця зраджено вже давно: аналітичну записку, цитовану вище, оприлюднив (через польську інформаційну аґенцію РАР) нинішній голова МЗС РП Вітольд Ващиковський. Раніше цей документ мав характер таємності, але ґриф «секретно» з нього зняли ще восени 2015 року. Пауза між «розсекреченням» папірця та оприлюденням його змісту, звісно, викликає певні питання, та все ж не применшує значимості його суті. Українські експерти, до яких по коментар звернувся Z, воліють ґречно не помітити ще одного скандалу — з цими сусідами нам все одно доведеться співпрацювати, але польські — а надто ті, що подалі від «Громадянської платформи», — свою оцінку особливо в папірчики не загортають.

 

Директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Олександр Сушко відкидає, зокрема, наївні оцінки ступеня цинізму, стосованого автором записки до української геополітичної ролі, бо вважає такий цинізм загалом типовим для внутрішніх «non-papers»:

 

«Спроби переорієнтації політики в бік "політичного реалізму" не є новими в сучасному світі. Версії того, що подається під вивіскою "реалізму", можуть бути різними за якістю та практичним наповненням, але будучи опублікованими, майже завжди збурюють, а то й шокують зацікавлені аудиторії.

 

Стиль внутрішніх аналітичних записок дипломатичних служб передбачає значно більший простір для відвертості, а то й цинізму, коли йдеться про оцінку зовнішньополітичних партнерів та їхньої політики. Саме тому такими популярними були і залишаються ті частини спадку Wikileaks, що стосуються саме витоку інформації дипломатичних служб. 

 

Не стала винятком і оприлюднена днями аналітична записка польського МЗС, датована 2008 роком. Документ є загалом грамотний, позбавлений сентиментів, з претензією на синтез realpolitiк з політикою цінностей, але, на жаль для його авторів, помилковий — адже фактично це заклик до "перезавантаження" з Росією, яка начебто може змінюватися в кращий бік при правильному підході до неї. Гадаю, саме це — невірна оцінка російської траєкторії руху — є основним "компроматом" на документ в очах тих цільових аудиторій, для яких призначено цей витік.

 

Щодо української політики, то зараз, після дев'яти років, що минули, маємо з чим порівнювати —  нинішня польська еліта пішла значно далі, ніж це пропонувала група Сікорського, зокрема в документі нічого немає про політику історичної пам'яті, Волинь тощо як засіб тиску на Україну. Якби хтось зараз злив аналогічні конфіденційні документи ПІСу — ми б жахнулися значно більше.

 

Деякі аспекти навіть вражають своєю далекоглядністю, наприклад пропозиція подумати про дієві замінники повного членства у ЄС та НАТО за умов, коли цього неможливо досягти в осяжній перспективі. (Тобто не припинити підтримувати Україну у питанні членства, як це можуть прочитати у нас, а запропонувати формат інтеґрації, який враховував би як реалії України (вічна недореформованість), так і небажання Західної Європи розглядати питання членства).

 

В принципі, нинішній формат "Інтеґрація в спільний ринок через Асоціацію + безвізовий режим" є, власне, відповіддю на таку не дуже амбітну, але реалістично досяжну на даному історичному етапі пропозицію.

 

Українській дипломатичній службі варто ретельно вивчати подібні документи. Важливо розуміти, що про нас думають насправді, а не лише те, що говорять в вічі. Тим більше, що з плином часу у вічі інколи можуть сказати більше і гірше, ніж те, що колись писали у конфіденційних документах. Власне, це й відбулося в україно-польських відносинах».

 


Міністри Сікорський і Огризко під час зустрічі в Києві у 2008-му — році, коли писалася скандальна аналітика

 

Ще більш седативно діє на українську публіку чинний в момент написання польського документа український міністр закордонних справ Володимир Огризко:

«Не хотів би, щоб із цього робили якусь сенсацію. У будь-якому МЗС багато чого пишуть. Там є аналітичні структури, які постійно аналізують ситуацію та пишуть свої думки щодо цього. Потім ці думки читають керівники вищого рівня, потім ще вищого й так доходить до керівництва міністерства та міністра. З того, що написано в цій записці, можна зробити висновок, що справді такий матеріал був підготовлений у 2008-му, але свого практичного втілення не отримав. Тому давайте з цього виходити і не шукати чорної кішки в темній кімнаті».

 

Подібну думку висловив Z й експерт-міжнародник Олександр Хара, який найперше зазначив, що в діях тодішньої Варшави не було помітно втілення тез цієї записки, а саму появу таких тез в аналітиці МЗС охарактеризував як повне нерозуміння польськими аналітиками сутності Росії:

 

«Це цікавий документ, на який мало хто звернув увагу. Він відображає частково хибне мислення тодішньої польської дипломатії. Документ написали після двох російських навчань "Захід", на яких росіяни імітували нанесення ядерного удару по Варшаві, але це не насторожило польську еліту. А через кілька місяців після записки була атака Росії на Грузію. Записка має рацію в оцінці української еліти, що та прагне використовувати Польщу для власних цілей, правда там — про симуляцію нашою елітою інтеґрації з ЄС. Але в інших оцінках цей документ провальний. У Варшаві потім мали би зібратися знову і подумати, як так сталося, що вони так катастрофічно помилилися в оцінці Росії. Тим паче, що польські дипломати взагалі в записці пропонували свій "шалений" досвід і знання про РФ як додатковий актив для тодішнього польського керівництва у зовнішній політиці.

 

Ця записка показала повне нерозуміння тодішньою Варшавою сутності Росії. У записці йдеться, що не слід дивитися на російське минуле, що немає підстав ані ідеологічних, ані економічних для російської імперськості. Суцільна помилка. Це промах багатьох західних еліт вважати, що РФ економічно слабка, позбавлена західних технологій, тому не може чогось робити. Історія показала, що все навпаки, що Кремль перекриває цю слабкість тим, що російське населення може терпіти будь-які негаразди заради божевільних планів Кремля.

 

Але не думаю, що цей документ реалізовувався, бо не бачимо його втілення в діях тодішньої Варшави. Звичайно, польська еліта тоді не довіряла українській, і, мабуть, теперішня не довіряє. Зі сторони Києва досі є правильна риторика, а дії суперечать їй, тому досі немає справжньої інтеґрації України в ЄС і НАТО. У цій записці видна несправедлива критика ПіС, яка виявилася права в оцінці аґресивної політики Кремля проти України, Польщі та ЄС, що слід підтримувати Україну в протидії РФ. Це підхід Ґєдройця, що без вільної України не може бути вільної Польщі, — він виправданий і доведений часом. І на цьому має базуватися східна політика Польщі. Звісно, підтримка Києва має бути не беззастережна, а відповідна до наших дій, до того, як наша еліта виконує домовленості».

 

А ті українці, які далекі від офіційної дипломатії, а отже, не змушені аж так сильно дбати за коректність, відверто обурюються тональністю оприлюдненого документа, бо в частині, де йдеться про Росію, вона виказує польський прагматизм і непомірний гонор, а в частині, де про Україну, то й взагалі є відверто зверхньою.

 

«Розкішний документ, і не тільки для істориків нинішньої війни: тут добре видно, на яких емоційних "струнах" грає "вербовщик": пиха (по-церковному, гординя, не плутати з гордістю!) — один із семи смертних гріхів — що для людей, що для народів... Резюме: "Будьмо уважні" (с).», — прокоментувала у себе на FB з'яву польської урядової записки українська письменниця Оксана Забужко.

 


Вітольд Ващиковський (на знимці — зустріч із Павлом Клімкіним) знайшов на попередників пікантний компромат

 

А ось офіційна позиція польського МЗСу з уст його шефа Вітольда Ващиковського, що супроводжувала публікацію секретної колись записки (цікаво, що би він сказав нині, вже після недавніх заяв Ярослава Качинського на ряшівському радіо):

 

«Ця записка — початок занехаяння проукраїнської політики Польщі задля проросійської. Її автори не мали ілюзій щодо успіхів [проукраїнської зовнішньої політики Польщі. — Z], але визнали, що проросійськість буде інструментом, яким можна скористатися, щоб отримати більше вигод від Заходу. У цей спосіб ГП хотіла здобути краще реноме на Заході. Саме тоді Польща відійшла від засад політики Єжи Ґєдройця [тісна співпраця Польщі зі східними сусідами, зокрема Україною, задля протистояння російській експансії. — Z], хоча нині опозиційна ГП закидає це уряду. Україні не запропонували тоді стежки інтеґрації з ЄС, а тільки псевдоінституційні зв'язки з Заходом через фіктивну інтеґрацію. Як наслідок — ми мали пробивати шлях у такій безнадійній співпраці з Росією, яка впізнала польську гру. По якомусь часі це допровадило до змушення тодішнього прем'єра Туска до окремих від президента Леха Качинського урочистостей у Катині [через сварки з політичним опонентом тодішній президент Польщі летів окремо від прем'єра на вшанування жертв катинського злочину до Росії й розбився в авіакатастрофі у квітні 2010-го. — Z]. Туск вдавав, наче добре знається на Росії та відносинах із нею, щоб у такий спосіб вагоміше виглядати під час діалогу з західними партнерами. Ту політику зауважили росіяни, які дійшли висновку, що якщо Туск хоче з ними фліртувати, то має за це заплатити. Між іншим, ціною було занехаяння Польщею східної політики та відсунення від впливу на неї президента Качинського».

 

Опоненти, прецінь дотичні до уряду зразка 2008 року, від звинувачень відхрещуються: «аналітичну записку» називають ледь не чорновиком і вказують, що жодних змін у зовнішній політиці Польщі щодо східних сусідів не було.

 

«Ця записка — одна з сотень подібних, які циркулюють в МЗС. Вона не була підписана міністром, не була офіційним документом, а просто частиною робочого процесу. Цей документ був лише для внутрішньої дискусії в рамках міністерства, а не підставою для подальших дій. Ніякої зміни східної політики Польщі після цього не було. Про це свідчить хоч би те, що на записці бачимо запис, що має бути подальший аналіз до неї задля подальшої інформації для МЗС, яку міністерство щороку подає Сейму. Якщо хтось проаналізує виступ тодішнього голови МЗС Сікорського, який був виголошений незабаром по цьому, то буде ясно, що жодної зміни східної політики Польщі тоді не настало, —  запевнив Z речник партії «Громадянська платформа» Ян Ґрабєц. — Щодо оцінки урядом "Громадянської платформи" Росії в 2008-му, то ставлення до Москви, вочевидь, змінювалося. Як читаємо у записці, одна з гіпотез стосувалася можливого напрямку зміни ситуації в Росії. Тепер знаємо, що ситуація в Росії пішла в іншому напрямку, ніж гадалося в записці. Але в тому й полягає праця аналітиків, які передбачають розвиток ситуації: іноді можуть правильно передбачати, іноді — ні. Проте міністр ухвалює рішення на підставі десятків таких аналізів, а не однієї, вирваної з контексту, записки».

 

Натомість колишній дипломат і колишній перший секретар польського посольства в Москві Вітольд Юраш a propos нотатки з 2008 р., оприлюдненої МЗСом, стає в позицію третьої сторони і нагадує про гіпокризію обом сторонам:

 

«1. Оприлюднення таємних документів — це погана звичка.

2. У 2013 р. МЗС оприлюднив шифрограми з представництва в Парижі з 1989/1990, з яких випливало, що Франція була проти об'єднання Німеччини. Оприлюднення таких шифрограм — це скандал, що за масштабом поширюється поза кордони РП.

3. Якось тих, що тепер їх обурює оприлюднення нотатки, тоді нічого не обурювало. Ті, що тоді були обурені, нині мовчать.

4. Гіпокризія і тоді, і сьогодні незле ся має. Я ж маю цього лицемірства сердечно досить.

5. Зміст виявленої замітки компрометує тодішнє керівництво МЗС та її автора (знаменитого звідкись інде тим, що ефективно усував зі східного напрямку МЗС кожного, хто що-небудь сказав про російську загрозу), бо показує, що прийнято засновки, які не тільки не виправдали себе, але більш того — такі, що їх не можна було прийняти, бо вже тоді були неправдивими. Неправдою є, що в 2008-му не було відомо про наміри Росії. Бо ж у 2007 р. ж  їх публічно уявнив Владімір Путін під час відомого виступу в Мюнхені, якому самі організатори (несхильні прецінь до конфронтації з Росією німці) дали назву А breeze of Cold War.

6. Опускаю в цьому місці, що замітка має публіцистичний характер — не відповідає жодним аналітичним вимогам. Факт, що такі дивовижно непрофесійні документи складали основу польської зовнішньої політики, — є мірою і нашої тодішньої дипломатії, і її шефа».

 

Лишається лише солідаризуватися в почутті здивування. І непозбувної бентеги.

 

31.01.2017