Страх – це відчуття підданих, а не громадян

Ярослав Маковскі: Минулий рік був часом "розлюченого громадянина". Indignados протестували у Європі. У США був рух Occupy Wall Street. Гнів людей, особливо молоді, виливався на вулиці та площі міст. Чи це повстання є результатом страху перед майбутнім?

 

Професор Зиґмунт Бауман: Ці виступи на громадських площах, від Нью-Йорка до Мадриду, намагаються заповнити порожнечу, що утворилася після відмирання солідарності. Це явище, яке я схильний називати "вибуховою солідарністю". В людини накопичується прагнення до людської спільноти, викликане її гострою нестачею у щоденному житті або швидкоплинністю; навіть якщо вона тимчасово існує, то ніхто не розраховує на її довговічність. Відсутність солідарності наражає нас на небезпеки самотності та індивідуальної атомізації. Туга посилюється, переслідує, накопичується, вона стає нестерпною, і, нарешті, вибухає. Ми збираємося усі на тій самій площі, о тій самій годині, у той самий день. Усі ми несемо ті самі плакати. Ми відчуваємо навколо себе десятки тисяч людей, які відчувають те саме і мислять так само. Ми вийшли на кілька днів або годин з льоху самотності і безпорадності. І це наша сила.

 

Але це тимчасово, тому що після демонстрації сила з нас виходить, як повітря з пробитої повітряної кулі. Ми розходимося у своїх щоденних справах...

Одні йдуть додому на каву, інші, можливо, на пиво, це залежить від особистих вподобань... Все повертається до попереднього стану. Міхаіл Бахтін, дуже видатний філософ з країни-сусіда, назвав події з подібною логікою карнавалом. Це "карнавальна солідарність". Розрахована лише на час демонстрації або пікету. У цей єдиний момент ми усі почуваємо солідарність. А наступного дня ми повертаємося до наїжаченої взаємними підозрами, суперництвом і загальною неприязністю щоденності...

 

Чому?

Активісти руху Occupy Wall Street публічно вихвалялися, роблячи однією зі своїх найбільших переваг те, що в них немає ніяких лідерів. Все є спонтанним, стихійним; люди самі реалізують себе у натовпі. Але те, що в них не було лідерів, було – хоча й голосно вони це не артикулювали – умовою їх виживання на тій самій площі протягом декількох тижнів. Лідери, як відомо, мають свої програми, візії і тверді погляди. Саме тому вони є лідерами, вони хочуть зробити щось конкретне. Якби на цих площах з'явилися лідери, швидко виявилося б, наскільки ілюзорною є єдність, яку демонструють люди, що зібралися там. Наскільки відрізняються інтереси, бажання, слабкості, скарги і протести, які зібрали цей натовп в одному місці. Натовп швидко розсипався б, якби люди лише почали обговорювати програми... До своїх відер, наповнених помиями, та банок з отрутою... Нашу нинішню ситуацію у лаконічний, і влучний спосіб, висловлює Анна Вольфф-Повенска, кажучи: "Страх – це відчуття підданих, а не громадян".

 

Ми – піддані? Але ж Ви сказали, що ми, попри все, не маємо наміру коритися волі іншої людини, лідера...

Наша підданість відрізняється від рабства минулих часів. Етьєн де Ла Боесі вигадав термін "добровільне рабство", вказуючи, що підданість властива природі людини. І що люди дуже охоче, щоб позбутися відповідальності, воліють перекласти відповідальність на плечі самопроголошених, озброєних харизмою, вождів. Відповідальність є тягарем, відмова від неї дає полегшення... Вона звільняє від тернистої необхідності особисто робити вибір та брати відповідальність за наслідки своїх дій на свої слабкі плечі.

 

Які нині існують форми рабства?

Ми самі штампуємо їх в аматорський спосіб. Ми самі їх створюємо та самі щодня відтворюємо. Усі КДБ, СБ і МІ5 або ЦРУ світу з тисячами або мільйонами своїх добровільних чи найманих інформаторів не могли мріяти про накопичення такої маси найінтимнішої інформації про наші дії, думки і наміри, яку ми самі щодня добровільно та цілком безкоштовно пропонуємо кожному, в кого виникне бажання з ними ознайомитися. Спостереження нині, як кажуть англійці, є справою DIY – do it yourself – доступним для кожного...
З нас не витискають свідчень про наші приватні справи – ми самі викладаємо їх на таці, мріючи, щоб знайшлися люди, яким вони стануть цікаві! Я підозрюю, що переважна більшість читачів нашої розмови мають аккаунт на Facebook'у. І проводить "на ньому" багато часу. З однією метою: щоб світ охоче інформувати світ про свої вподобання, наміри і бажання, симпатії та антипатії, шляхетні чи мерзенні плани. Ми охоче інвентаризуємо адреси "кола", так званого "нетворку" людей, з якими ми підтримуємо контакти та з якими ми є однодумцями.
Я повторюю: ніколи в історії жодна спецслужба не добула насильством чи обманом таких знань про нас, хоч би й витрачала на це величезні суми. Засновник Facebook`а винайшов спосіб заробляти на спостереженні, замість того, щоб платити за нього.

 

А Ви маєте аккаунт на Facebook'у?

Я не маю і не матиму.

 

Що поганого у такому аккаунті? Те, що ми інформуємо світ про своє життя і наміри, може свідчити лише про те, що ми немає чого приховувати. Що ми, відверто кажучи, чисті, як скельце.

У своєму непростимо довгому житті я пережив кілька зовсім різних типів суспільства. Я власне навіть не знайшов ані одного з них, який не вимагав би якогось вдосконалення. Кожному вдавалося розв'язувати або пом'якшувати ту чи іншу проблему, але завжди за рахунок нехтування чи створення інших загроз.
"Тверда модерність" – період, який передував настанню "мінливої модерності" – мала, безперечно, багато серйозних недоліків. Ця система була вражена бацилою тоталітаризму, носила у собі зародки диктатури, геноциду чи кривавих та багаторічних воєн. Проте, ця формація мала рису, якої нам дуже бракує у нашій мінливій модерності: вона була своєрідною фабрикою людської солідарності. Соціальний лад, у якому перебувала людина від народження і протягом всього життя, надавала великого значення колективним діям, об'єднанню лав і сил, утворенню спілок – всього, що ми зараз схильні називати "громадянським суспільством".
Наприклад, чого б фабрика не виробляла, вона створювала – як побічний продукт – власне людську солідарність. Людське прагнення до створення різноманітних спілок й організацій та об'єднання у них, до створення кооперативів, кас взаємодопомоги, прагнення разом страйкувати, ділитися ризиком, спільно вести боротьбу за поліпшення умов життя.
Мінлива модерність є чимось радикально протилежним: вона є фабрикою з демонтажу солідарності. Це просто її характерна риса. Більше того, вона є фабрикою взаємних підозр, ворожості та конкуренції. Її добре описує неперекладний англійський вираз: oneupmanship. Йдеться про те, щоб піднятися хоча б ще на один щабель вище, ніж сусід... Замість бажання об'єднуватися у лави, підтримувати солідарність, люди спеціалізуються на копанні ям одні під одними – заради тої самої раціональності, яка їхніх батьків примушувала до взаємної лояльності: один за всіх і всі за одного. Вони занурені у взаємну конкуренцію не тому, що вони дурні чи аморальні за своєю природою, а тому, що так наказує усім і кожному логіка того суспільства, у якому їм випало жити.

 

Лише у такий спосіб ми діємо власне всупереч нашим інтересам. Хіба це не парадокс?

Коли настане час наступного раунду звільнень, скорочення робочих місць, важливим для людини є те, щоб це зло не впало їй на голову. Це влучно описав Ульріх Бек: у суспільстві нашого типу особа має знаходити та створювати – індивідуальними способами, за допомогою власного інтелекту, доступними для себе засобами – індивідуальні рішення проблем, що виникають для всього суспільства. Це завдання робить людей, що стоять навіть близько один до одного, фізично та морально, конкурентами. Ми страждаємо так через дефіцит людської солідарності, відсутність можливості розраховувати на інших. Нам бракує прагнення, бажання зібратися та триматися разом, спільно брати на себе відповідальність разом з ризиком невдачі.

 

Наша соціальна структура нагадує щурячі перегони, у яких виграють найбільші щурі. З іншого боку, немає ніякої згоди на існування цього світу, який характеризує несправедливість. Особливо молодь питає: що нам робити, щоб змінити цю ситуацію?

По-перше, ми нині приречені на експериментування. Ми знаємо, звідки йдемо, але не знаємо, куди. В нас немає добре прокладеної стежки чи виразного плану дій. Раніше випробувані способи дій більше не є ефективними, а нові ми лише шукаємо. А шукати означає експериментувати, навіть якщо немає впевненості або навіть часткової впевненості, що експеримент в остаточному підсумку приведе до бажаного результату.
По-друге, в історії усі великі зміни прийшли у несподіваний, раптовий спосіб... Як, наприклад, крах комунізму. Та сама логіка стосується знаходження засобів, що розв'язують поточні проблеми.
Те, що я скажу, буде банальним, але кожна більшість починала з того, що була меншістю. У ту мить, коли ми тут розмовляємо та ламаємо голову, що робити і як діяти, можливо, десь у Південній Америці чи Азії народжуються нові способи співжиття. Я не стверджую, що це будуть досконалі рецепти, і не плекаю мрій про досконале суспільство – вільне від вад, які волають про своє виправлення. Леон Баттіста Альберті казав, що досконалість – це стан речей, у якому всі подальші зміни можуть бути лише змінами на гірше – а це був би, врешті-решт, справжній кінець історії. І людини. Отже, йдеться не про досконалість. Йдеться про послаблення страждань людей, без віри у те, що їх усіх можна буде назавжди позбутися.

 

Чому Ви боїтеся дати чітку відповідь на запитання, що робити, щоб виправити вади світу?

Професор Вацлав Ліпіньскі застеріг колись одного студента-шмаркача (це був я ...): "Ніколи не передбачай, а тим більше не передбачай майбутнє". Це запало мені глибоко у свідомість, і досі я намагаюся прислухатися до цієї настанови. І більше того: не можна з впевненістю пророкувати те, чого ще не існує.
Лєшек Колаковскі казав, що футурологія – це шахрайство, тому що не можна робити науку про ніщо. А майбутнє не існує: коли з'явиться, то буде вже теперішністю. Тобто перестане бути майбутнім.

 

Тобто про те, чого немає, Ви волієте мовчати...

Я можу, звичайно, розповісти про певні евристичні правила, які, проте, не надаються до складання «дорожніх карти» – вони не є набором готових рецептів. Вони допомагають лише зорієнтуватися, у який бік звернути на чергових перехрестях. Зрештою, порад, рецептів та правил для кращого життя є насправді вже не замало, а забагато, що ускладнює орієнтацію, замість того, щоб її полегшувати.

 

Так що ж нам робити?

Одна порада, якою я хотів би поділитися, походить від Вацлава Гавела, а інша – від Ричарда Сеннета. Вацлав Гавел, як ви знаєте, зміг розвалити, мабуть, найогидніший барак у комуністичному таборі. Як він це зробив? Якою зброєю володів? Він зовсім не був сильнішим, ніж ті молоді люди нині, які відмовляються від дій, посилаючись на брак сили. Гавел не мав нічого, що згідно з поширеним уявленням необхідне, щоб вплинути на хід подій. В нього не було ракет, авіаносців, чи загонів десантників. І він не мав доступу до телебачення, на якому міг би намагатися завоювати захоплення і оплески мас...

 

Тож якою таємною зброєю володів Гавел?

Ну, в Гавела була надія. І він не втрачав її, навіть коли був свідком пригнічувально покірної відповіді чехів на радянське вторгнення, їхнього швидкого примирення з новим-старим ладом. Він також мав відвагу, незважаючи на те, що йому щодня загрожувала доля, яку нині ми можемо уявити лише у нічних жахах. Гавел був готовий дорого заплатити за захист того, у слушність чого він вірив. І, нарешті, він був впертим. Він не поступався, попри те, що протягом більшої частини свого життя зазнав незрівнянно більше невдач, ніж успіхів. Ми всі маємо у своєму особистому арсеналі трохи цієї зброї, але, на відміну від Гавела, як рідко ми її дістаємо.
Автором другої корисної евристичної рекомендації є, на мою думку, Ричард Сеннет. Він представив її у тричленній формулі "неформальної, відкритої співпраці", у якій вбачає засаду "діяння з перспективою" у нашому жорстокому, фрагментаризованому та вибитому з ритму світі...

 

Що саме означає "неформальна, відкрита кооперація"?

Неформальність – це те саме, що й неприєднювання до інтеракцій з наперед визначеним порядком денним та кодексом поведінки. Треба радше припускати, що порядок денний і правила поведінки будуть вироблені під час співпраці, у міру її поступу, взаємодій з людьми різних поглядів, з якими наразі в нас відсутня спільна площина для порозуміння...
Своєю чергою, засада відкритості [англ. open-ended - некінцевий - Z] вимагає, щоб вступаючи у взаємодію, ми не приймали заздалегідь припущення, що правда та слушність є назавжди на нашому боці, і що у тому, що має трапитися, йдеться лише про те, щоб довести – переконанням чи насильством – що це ми маємо рацію, а решта помиляється. Вона вимагає, іншими словами, визнати можливість власної помилки та чужої рації...
Нарешті, засада трактування взаємодії як кооперації – щоб на відміну від більшості суспільних дискусій, і особливо політичних полемік, людина зайняла позицію не лише викладача, але й учня.
Ідея кооперації передбачає, що кожен учасник робить внесок у вигляді власного унікального досвіду і міркувань, якими хоче поділитися з іншими, разом з бажанням дізнатися щось нове та корисне для себе – з міркувань та досвіду інших людей. Кооперація не є грою з нульовою сумою. У грі під назвою "кооперація" немає ані переможців, ані переможених. Ми всі виходимо з неї мудрішими, ніж у неї входили. Багатшими на досвід та з розширеними світоглядами.
Я розумію, що Ви хотіли б (як і всі ми у глибині душі) чогось більшого, ніж Ви знайдете у моїй відповіді. Вам хотілося, можливо, точних рецептів того, що та як нам слід робити, і чіткого положення про порядок наших дій, ясних вказівок, як позбутися нинішніх проблем та запобігти новим – а також гарантій, що якщо ми прислухаємося до цього всього, то матимемо успіх у кишені... Напевно, ми б воліли мати «дорожню карту» з наперед накресленим маршрутом – поняттям якої зловживають віднедавна численні теперішні та перспективні політики. Мабуть, Ви воліли б, щоб я, як і вони, похвалився, що в мене є така карта, разом з пророчим талантом, необхідним для її складення. На своє виправдання, проте, та Вашу та свою власну потіху, я можу зазначити, що ще жодна із запроваджених "дорожніх карт" не привела нас до обіцяного раю.

 

Слухаючи Вас та читаючи Ваші книжки, можна прийти до висновку, що Вам не подобається цей світ. Чи є щасливий Зиґмунт Бауман у цьому світі?

Якби мені не подобався світ, то я б про нього не говорив. Але я досі маю (даремну, напевно, але таку, що схиляє до зусиль) надію, що я про нього говоритиму, то може переказ, захований у пляшку та довірений морським хвилям, хтось десь колись і виловить. Може хтось витягне картку паперу з пляшки і те, що на ній написане, прочитає, а те, що прочитає, зрозуміє і зробить для себе з неї якісь важливі висновки. Якщо я вказую на вади населеного нами світу, то це тому, що їх вже занадто часто приховують за важкою завісою політичних ідеологій. Оскільки мені подобається цей світ, я хочу, щоб його мешканцям жилося краще, а не гірше – з цією метою я займаюся здиранням завіс...
І ще одна ремарка на закінчення... Йоганна Вольфґанґа Ґете також запитували, коли він був вже майже у моєму віці, чи він є щасливим. А відповів він так: "В мене було дуже щасливе життя", – і додав, що не може пригадати жодного щасливого тижня... Toutes proportions gardees [фр. "при рівних умовах" - Z] (де мені там до Ґете!) я міг би так само відповісти. Щасливий від початку до кінця тиждень, мабуть, людям не трапляється, зрештою, сам Ґете заявив, що немає нічого більш нудного, ніж довга послідовність сонячних днів.... Всупереч поширеному нині, а також хибному переконанню, щасливе життя не полягає у постійній послідовності приємних відчуттів і радісного досвіду, а у подоланні труднощів та своїх слабкостей. А також у задоволенні, яке може принести усвідомлення добре виконаної роботи.

 

Зиґмунт Бауман – соціолог, філософ та есеїст. Почесний професор соціології у Лідському університеті. Нещодавно опублікував збірку есеїв "Це не щоденник" (Краків, 2012).

 

Розмовляв Ярослав Маковскі

 
Zygmunt Bauman
Strach to uczucie poddanych, nie obywateli
Instytut Idei, Wiosna 2013, numer 2
Зреферував Омелян Радимський

22.04.2013