Найвище суддівське зло

Як виглядає «чорна смуга» для корумпованого українського судді? Такий суддя пакує валізу, бере з собою кілька трилітрових слоїків, напханих валютою, – і кидається тікати. Охололий слід, котрий він залишає на рідній землі, стає маловтішним свідченням, що йому дійсно загрожувала невідворотна кара. Якщо ж суддя, навіть не зважаючи на викривальні матеріали чи шквал публічних звинувачень, залишається у полі зору громадськості та правоохоронних органів, – то, напевне, він добре усвідомлює, що йому боятися не варто, а довколишні перипетії щодо його суддівської роботи – вдавані.

Скульптурна композиція із паризького Собору Богоматері

В останні роки цей тест підтверджувався багаторазово. Частково цьому сприяла попередня редакція Конституції, котра наділяла суддів майже непробивним імунітетом: поки слідчі займалися процесуальними прелюдіями – судді, блимаючи п’ятками, бігли до квиткових кас (та й нині, зважаючи на недавнє рішення Галицького суду Львова, не все просто, – прим. Z). Суддя Микола Чаус із його доларово-скляними заощадженнями – зник. Колишній голова Вищого господарського суду, – а саме про нього підеться у цьому тексті, – легендарний Віктор Татьков, улюблений суддя Віктора Януковича, судовершець, про котрого екс-директор люстраційного департаменту Тетяна Козаченко казала, що «за весь час історії України, за всі-всі часи, більшого зла в судовій системі за корупційним обсягом не було» – Татьков сьогодні ніжиться закордоном. Він перетнув кордон майже останньої миті, коли прокуратура підготувала йому офіційну підозру.

Але ж, панове, це сталося аж на третій рік після завершення Революції гідності. Що заважало скрутити зашморг правосуддя довкола очільника Вищого господарського суду раніше – питання далебі не риторичне. А підказку можна подивитися у першому абзаці.

У вигнанні

У вересні 2016 року, коли Верховна Рада звільняла тридесять суддів, народні депутати з особливими оваціями зустрічали голосування про позбавлення мантії Віктора Татькова, судді Вищого господарського суду України. Аж до минулої осені виходець із Донеччини Татьков продовжував вершити судочинство «іменем України», незважаючи, що є одним із найбільш одіозних суддів в історії судочинства й відзначився «ручними» рішеннями на користь режиму Януковича в час перебування на посаді голови ВГСУ. При цьому Татькова звільнили не через конкретні злочини, а згідно з вимогами закону про очищення влади: він потрапив під люстрацію як особа, котра понад рік перебувала на керівній посаді в часи президентства Віктора Януковича (в якості члена Вищої ради юстиції).

Кримінальна справа нагодилася до Віктора Татькова згодом: у жовтні генеральний прокурор України Юрій Луценко повідомив про те, що ГПУ підготувала офіційні підозри Татькову та його вірному соратникові й землякові Артурові Ємельянову – та було вже пізно: екс-голова ВГСУ чкурнув за кордон (згідно зі словами адвокатів, Татьков зовсім не переховується від слідства, а перебуває на лікуванні). 

Наразі за гріхи «солодкої парочки» доводиться відповідати Артуру Ємельянову одноосібно. У жовтні Печерський районний суд присудив йому запобіжний захід – грошову заставу розміром у 1,5 мільйона гривень (багато? для «засіяних» набутків Ємельянова – аж ніяк) та заборону виїжджати за межі Київщини. Зовсім недавно – 16 січня – Печерський суд продовжив термін обмежень до середини березня. А 12 січня Вища рада правосуддя прийняла рішення відсторонити Ємельянова від повноважень чинити судочинство терміном на два місяці. Формально ж він залишається суддею ВГСУ.

Віктора Татькова та Артура Ємельянова звинувачують у тиску на суддів та втручанні до автоматизованої комп’ютерної системи розподілу справ, котра проводить «жереб» різноманітних скарг серед суддів: керівництво господарських судів (не лише Вищого) «розписувало» справи на заанґажованих підлеглих.

«Слідство має докази того, що ці особи в 2011- 2014 роках фактично підпорядкували собі систему прийняття судових рішень. Досліджується близько 7000 випадків незаконного втручання в автоматизовану систему розподілу справ та заяв, втручання в діяльність суддів з метою винесення ними потрібних зловмисникам неправосудних рішень в господарчих судах всіх інстанцій», – інформував Луценко.

Справа про втручання до комп’ютерної програми – це лише дверцята до більшої корупційної надбудови у структурі господарських судів, закладеної за президентства Віктора Януковича. Дійсно, за махінації з автоматизованою системою (стаття 376-1 Кримінального кодексу) і втручання в діяльність судових органів (ст. 376 ККУ) передбачена карна відповідальність аж до 6 років ув’язнення, однак провина суддів – це не «якісь» зловживання з комп’ютером, а ті інтереси, котрі спонукали їх до ручного керування. Гроші, майно, переділ ринку і впливів тощо.

Статистика каже: брали!

Кейс щодо втручання до автоматизованої системи сягає корінням 2012 року. Тоді низка адвокатів виявила у Вищому господарському суді підозрілу річ: на процесах, котрі були потенційно корупціогенними, головували суддівські колегії з одними і тими ж носіями мантії. Виникла ідея застосувати статистичні методи для підрахунку завантаженості різних працівників ВГСУ: «щасливий жереб» не міг бути випадковими.

Татьков і Ємельянов – обличчя суддівства часів Януковича

За підсумками вивчення справ, відображених у єдиному реєстрі судових рішень, проведеного організацією «Всеукраїнська самоврядна організація фахівців конкурсного процесу», вдалося виявити, що у 2012 році між 98 суддями ВГСУ розподілили 23211 справу – одній особі перепало в середньому по 230 процесів. А у п’яти суддів ВГСУ ці показники перевищували похибку вірогідності на 40-80%.

Дослідження судових рішень 2013 року показало ще більші розбіжності. Середня завантаженість суддів становила приблизно 200 справ на рік, натомість у тих самих п’яти суддів вона перевищила середнє число на 80-120%!

«Автоматизована система визначає персональний склад суду для кожної справи за принципом вірогідності, враховуючи завантаженість кожного судді. Зрозуміло, що той результат, котрий ми побачили, не міг досягатися винятково за принципом вірогідності. Це означало, що автоматизована система зазнавала грубого втручання ззовні», – каже у коментарі «Z» адвокат Віталій Титич, один із ініціаторів перевірки ВГСУ.

Взимку 2015 року Служба безпеки України відкрила за заявами адвокатів кримінальне провадження. Невдовзі цю справу перебрав департамент спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури – департамент Сергія Горбатюка.

Згідно з матеріалами слідства, керівництво господарських судів отримувало «потрібний» жереб завдяки внесенню неправдивих відомостей до комп’ютерної програми: суддів «відсіювали» через позначки «хворіє», «відрядження», «відпустка» тощо. Окрім того, з тексту офіційної підозри випливає, що судді домоглися започаткування у структурах Київського, Київського апеляційного та Вищого господарського судів специфічної системи судових спеціалізацій, що «дало можливість здійснювати контроль за розподілом окремих судових справ (заяв) між суддями та призначати конкретного суддю з розгляду окремої визначеної ним справи (заяви), унеможливило участь інших суддів у розгляді таких справ».

У рішенні Печерського районного суду щодо запобіжного заходу для Артура Ємельянова читаємо, що першим до цієї практики вдався Віктор Татьков, котрий у проміжку між груднем 2010 року та лютим 2011-го провів на зборах суддів ВГСУ рішення, котре дозволило йому змінювати склад палат та колегій з розгляду конкретних справ, визначати та змінювати спеціалізацію суддів «і в подальшому надавав незаконні вказівки працівникам апарату ВГСУ незаконно втручатися в роботу автоматизованої системи документообігу суду». У лютому 2011-го Ємельянов «за прикладом організації розподілу справ ВГСУ, впровадженої за ініціативою голови ВГСУ Татькова В.І.» повторив подібні трюки у Київського госпсуді, а пізніше – і в апеляційному.

Адвокат Віталій Титич, котрий мав герць із господарськими судами Татькова-Ємельянова ще в часи Януковича, коментує: «Для мене одразу було очевидним, що ця система заточена під конкретні рішення. На одних і тих самих суддів розписувалися справи одного типу: це були справи, у яких «крутилися» значні гроші або вирішувалося питання про майно, яке має високу ціну. Це дозволяло керівництву суду особисто контролювати розгляд справ і гарантувати результат зацікавленим особам».

«Донецька» окупація

Кар’єрний злет Татькова і Ко пов'язаний із часом, коли людей, що добре прислужилися на Донеччині, масово переводили на роботу в Київ. Популярним був анекдот: у Донецьку небезпечно виходити на вулицю, бо ловлять і відряджають на роботу до столиці. У суддівській сфері «донецькі» особливу увагу присвячували галузі господарського права, бо там можна було виловити найбільше грошей. Якщо завдяки «політичному» Конституційному судові Віктор Янукович домігся узурпації влади в своїх руках, то через господарську ланку режим отримав змогу «крутити» схемами, підприємствами, нерухомістю.

…У липні 2010 року Верховна Рада, контрольована Партією регіонів, обирає суддею Вищого господарського суду Віктора Татькова. Колишній голова Донецького апеляційного господарського суду стрімко спинається вгору і стає головою суду. «Донецький клан» виношує намір розширити контроль, тому прагне приборкати не просто касаційну інстанцію, а цілу «хазяйську» вертикаль у Києві, від низового суду до вищого. У 2011 році головою Господарського суду Києва призначають екс-голову Госпсуду Донеччини Артура Ємельянова. Він приїжджає до столиці з реноме «улюбленого судді» Олександра Януковича, президентського сина й навдивовижу успішного (ще б пак!) бізнесмена. За рік Ємельянов очолює Київський господарський апеляційний суд, а його крісло у «звичайному» Господарському суді займає інший виходець із Донеччини.

«Донецькі побудували схему, котру називають «донецький паровозик», – коментує адвокат Віталій Титич. – Вони повністю підім’яли під себе цілу систему: на стадії першої інстанції брали гроші за весь розгляд справи, гарантували результат від початку і до кінця, до найвищої інстанції».

Іще однією новацією стало запровадження «абонементів» у господарських судах, коли комерційна структура за певний внесок отримувала гарантований захист своїх інтересів від будь-яких майбутніх проблем на судових процесах. «Банки платили у суді за так званий абонемент. Вони знали, що в будь-якому випадку, якщо справа зайде до суду, то матимуть гарантію позитивного результату», – зазначає Титич.

Слова пана Віталія підтверджує й бізнесмен Мстислав Скоробогатов, котрий став жертвою «донецько-господарської» вертикалі: за часів Януковича його «відтиснули» від управління готелем «Славутич» у Києві. «Поняття «під ключ» – тобто якщо ти узгодив питання з Татьковим, у тебе приймаються [рішення] у першій, другій, тертій інстанції автоматом», – сказав Скоробагатов у коментарі програмі «Наші гроші».

Це ще раз приводить до висновку, що справа про втручання у суддівські «розписи» не може бути самодостатньою. Це лише місточок, який підводить правоохоронні органи до ширшого пласту з безлічі «точкових» господарських процесів, у котрих ухвалювалися сумнівні рішення. Адже в кожній із цих справ були свої визискувачі і свої виконавці, кожна справа має конкретні імена й конкретні назви підприємств.

Хворіємо корупцією

У червні 2013 року фоторепортер Владислав Содель зазнимкував у сесійній залі Верховної Ради телефонну переписку одного з депутатів Партії регіонів із абонентом на прізвище «Татьков Вік…», котра стосувалася майна в Донецьку: «Є комерційна пропозиція по Точмашу в Донецьку. Як її обговорити?» – «Хворію. Скиньте контактну особу. Йому подзвонить Руслан», – відповів Татьков.

«Хворію», – одна з улюблених відмовок Татькова. У такий спосіб – «Хворію» – суддя відповів і на запитання журналіста Дмитра Гнапа про вимагання керівництвом ВГСУ хабара у підприємця, котрий мусив викласти 500 тис. фунтів стерлінгів за те, щоб зберегти у своїй власності торговельний центр «Донбас Декор» у Донецьку. Сьогодні Віктор Татьков перебуває закордоном якраз на лікуванні, згідно з інформацією джерел – у Німеччині. Звідтам передає привіти українським правоохоронцям і стверджує, що він хотів би повернутися на батьківщину, та не може. Слабує.

Повертаючись до фірми «Донбас Декор», то господарські суди визнали підприємство банкрутом. Згідно з інформацією проекту журналістських розслідувань «Слідство.info», торговельний центр став набутком структур, близьких до Олександра Януковича. Сьогодні схема власності вже не має великого значення, бо центр перебуває у затінках «дикої» економіки від екстремістського руху «ДНР». Такими ж кінцями у воді – й докази у справах про подвиги Татькова та Ємельянова на Донеччині.

Втім, у справі суддів-«господарників» таки є перелік конкретних судових справ із чітко вказаними назвами підприємств, котрі тепер формують матеріал для обвинувачення.

Згідно з тексту офіційної підозри, котру висловили Ємельянову, слідство інкримінує йому тиск на суддів: у справі за позовом ТОВ «БМК Планета-Міст» до ТОВ «Компанія з управління активами «Перша інвестиційно-промислова група», у справі про оренду землі ТОВ «Славутич», у справі про борги «БТА Банк» (Казахстан), у скарзі ТОВ «Лук Авіа Ойл» проти Антимонопольного комітету України.

Ці епізоди справи ґрунтуються, зокрема, на показах двох суддів, котрі перетиналися в роботі з Ємельяновим. Утім, експерти кажуть, що процес зізнань серед суддів навряд чи стане масовим, адже служителям української Феміди властиво зберігати цехову поруку.

Окрім того, справу ускладнює опір з боку бізнесових структур, котрі стали визискувачами «татькових» рішень. Очевидно: юридична констатація факту втручання в розподіл справ поставить під сумнів і законність схвалюваних судами рішень. А якщо рішення незаконне – отже, його було б справедливо переглянути. Бо пан, бачте, собі втік закордон – але бізнесмени-жертви суддівського свавілля залишилися з проблемами тут. А інші намагатимуться зберегти старий status quo.

Прокурорські гальма

Справа проти Татькова та Ємельянова справді розкручувалася вкрай повільно. Сьогодні прокуратура поступово наступає на суддів – але ще влітку здавалося, що ГПУ пробачить усе «господарській» Феміді: у червні 2016 року перший заступник генпрокурора Юрій Севрук і начальник одного з управлінь ГПУ Андрій Андрєєв подали Луценкові доповідну записку, в котрій скаржилися на слідство у справах Татькова та Ємельянова, критикуючи роботу департаменту спеціальних розслідувань Сергія Горбатюка.

«Всі «докази», які, на думку слідчого, є у матеріалах провадження, будуються виключно на його припущеннях і повністю спростовуються іншими матеріалами проваджень, зокрема рішеннями судів», – ішлося в записці. Севрук із Андрєєвим (сьогодні вони вже не працюють у центральному апараті ГПУ) висловили думку, що слідчі та їхнє керівництво «особисто зацікавлене у результатах кримінальних проваджень, у рамках яких перевіряються на причетність до вчинення злочинів Ємельянов А.С. та Татьков В.І.».

Ото «засіяли»!

Цей матеріал був би неповним, якби ми не пригледілися до статків, котрі Татькову та Ємельянову вдалося заробити важкою працею на своїх посадах. Обидва пани на час кампанії електронного декларування були суддями – отже, мусіли прозвітуватися на сайті Національної агенції з питань запобігання корупції.

Згідно зі свіжою декларацією Віктора Татькова, той зберігає готівкою 150 тис. євро, 80 тис. доларів і 200 тис. грн. У Києві Татьков винаймає дві квартири загальною площею 200 кв. м, а також орендує два авта Mercedes-Benz S-класу.

Артур Ємельянов задекларував у своєму звіті за 2015 рік 180 тис. доларів, 70 тис. євро, 2 млн. 740 тис. грн.

У порівнянні з 2014 роком із декларації Ємельянова щезло кільканадцять об’єктів нерухомості. Минулого разу він задекларував 2 земельні ділянки, житловий будинок, 3 квартири, дачний будинок і 11 площ, означених як «інше нерухоме майно». У свіжій декларації судді – «лише» квартира і житловий будинок. Очевидно, решта майна записана на колишню дружину Ємельянова: минулого року Світлана Ємельянова належала до членів сім’ї декларанта, а в свіжій декларації – ні.

Артур Ємельянов на засіданні Вищої ради юстиції

Про Ємельянових кажуть: подружжя розлучилося. Втім, пара залишається спорідненою: по-перше, згідно з декларацією, у 2015 році Світлана оформила на користь партнера «позику» розміром у 3 млн. грн., по-друге, Артур Ємельянов заявляв на судовому процесі, що щотижня їздить до своєї дитини та її матері до Відня, Австрія, а тому просив не садити його на підписку про невиїзд, по-третє, Ємельянов досі носить на безіменному пальці правої руки обручку. Не хотіло би ся лізти в особисте життя судді – але є ознаки фіктивного розлучення.

Очевидно, що в суддівських деклараціях можуть «світитися» не всі кошти. Влітку 2015 року у Ліхтенштейні заарештували банківський рахунок панамської фірми Restwood Products Corporation, на котрому було 13 млн. швейцарських франків. Згідно з матеріалами української прокуратури, бенефіціаром панамської компанії було подружжя Ємельянових. Влітку 2016 року з рахунків було знято арешт (важливо наголосити, що українським судом). Однією з підстав для такого кроку була заява банкіра-мігранта Сергія Дядечка про те, що панамська фірма належить йому особисто. Дядечко – один із колишніх керівників скандального «Родовід-банку», земляк Татькова і Ємельянова.

Українська прокуратура намагається підступитися до ліхтенштейнських рахунків з іншого боку. У вересні Печерський суд дав слідчим дозвіл доступитися до низки документації щодо вкладів панамського походження: документів, на підставі яких відкрито розрахункові рахунки, зокрема копій паспортів, договорів, карток зі зразками підписів, довіреностей; банківських виписок; заяв на зняття грошових коштів; документів щодо проведення фінансового моніторингу; адреси IP для операцій віддаленого доступу тощо. Слідство наполягає, що суддя використовував ці рахунки для розміщення «відмитих» коштів. А згідно з інформацією, отриманою прокуратурою від підрозділу фінансової розвідки Князівства Ліхтенштейн, станом на 2015 рік бенефіціарним власником рахунків була дружина Ємельянова, котра згодом передала права розпорядника іншій особі «за невстановлених обставин та в невстановлений час, з метою приховування учиненого злочину».

Еміграційний лік

Як почуваються наші герої зараз? Віктор Татьков – як уже казали – перебуває на лікарняному закордоном. Артур Ємельянов має вимушені 2-місячні вакації. (До речі, рішення Вищої ради правосуддя з приводу відсторонення судді – це просто «пісня». Сказано, що «судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства,  якому служать», «їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування», «поведінка суддів у їхній професійній діяльності розглядається громадськістю як необхідна складова довіри до судів», «судді повинні поводитися доброчесно як під час виконання своїх функцій, так і в особистому житті, відповідати за свою поведінку, якщо це входить до загальноприйнятих норм».)

Ємельянов лаштується здійснити «кам бек» – він подав документи на конкурс суддів для нового Верховного суду. А водночас – не полишає намірів виїхати за межі України.

16 січня на засіданні Печерського суду сторона захисту заявляла, що Артур Ємельянов потребує лікування у Німеччині. Суддя ВГСУ навіть вказав конкретний заклад, послугами котрого він користав у вересні, незадовго до того, як опинився на підписці про невиїзд – WalkAgain Centre у Берліні (не можемо судити про фаховість цієї структури, але скромні 20 «лайків» у Facebook та сайт російською мовою навіюють на певні здогадки). Пан Артур скаржиться на люмоішіалгію – недуг, коли поперек «віддає» болем у ногах – після травми 10-річної давнини. Стверджує, що в Україні його хворобу не лікують, а тому він потребує постійно їздити до Берліна. Дотепер суд не сприймав нарікання Ємельянова наповажно: травма була не 10, а 16 років тому – натомість медична картка пана судді занадто скупа на скарги пацієнта як для хронічної й такої невідступної хвороби.

Ємельянова досі вабить перспектива перетнути кордон, подібно до Татькова. Він знає: якщо все наповажно – то краще їхати.