Молодий київський історик у популярній формі розповідає, хто насправді легітимізував появу українців на етнографічних картах світу.

 

 

Геннадій ПОПЕНКО, ведучий «Суспільного Університету» (телеканал “UA Перший") 

 

Знаєте, є такі люди, яких дратує той факт, що Україна є на мапі світу, і вони перекручують факти, вигадують міфи… Отже, один із таких міфів сьогодні в «Суспільному університеті» ми і розглянемо. Він про те, що українці – це штучна нація, яку вигадали певні інтелектуали.

Скажіть, то що, ми штучні? З пробірки? Чи справжні, від Боженьки?

 

Кирило ГАЛУШКО

 

 

Вітаю. Ну, дуже велика пробірка у нас. 600 тисяч квадратних кілометрів, не рахуючи наших можливих претензій ще до когось (бо «Українську імперію» ще треба будувати і будувати). Але поки на нас зазіхають інші імперії, нам час від часу доводиться нагадувати, що ми не з неба впали.

 

 

Австро-угорський Генеральний штаб

 

 

І з приводу тої лекції, яка зараз буде. Приводом для неї є поширений фейк російського Інтернету про те, що українців вигадав австрійський Генеральний штаб під час Першої світової війти. Тобто, до того «був єдиний російський народ». «Були там великороси і малороси, вони разом будували Російську державу, але з’явилися диверсанти, які почали робити спецоперації, всякі Грушевські, які викладали у Львові». Тобто, всі вони, згідно з цим фейком, «сиділи на австрійській зарплаті», а Австрія була ворогом Росії. Вони зійшлися у Першій світовій війні, і не дивно, що коли 1918 року буде підписано Брестський мир, за яким Росія буде вимушена визнати існування незалежної України, це було наслідком союзу Української Народної Республіки з Центральними державами (тобто, Німеччиною і, зокрема, тою самою «проклятою» Австрією, яка «вигадала» за 4 роки цілу націю величезних розмірів – 35 мільйонів людей).

 

 

Звісно, що значна частина українських інтелектуалів, які будували Україну, працювала у Львові. Але, знову ж таки, все, що пов’язано з Австрією, Львовом і так далі, – це спроба демонізації галичан. От там, де Галичина, де «бандерівці», «зоологічні націоналісти», там ще й західні спецслужби, «австрійський генштаб», там викували оту «потвору українську, яка ходить по землі сьогодні». Але справа в тому, що в реальності саме Галичина найпізніше (якщо не рахувати Закарпаття) з українських територій почала називати себе українською. Можливо, хтось із галичан образиться, але стародавня назва «русини» цілком заслужена нами, бо вживається в сенсі множини з ХІV століття, а до того було в однині, від наших перших літописних згадок – «русин», а потім почали говорити «русини», до цього говорили «русин» і «Русь».

 

Русини тримали свою назву фактично до початку ХХ століття, коли галицька інтелігенція (українська, чи русинська, чи українсько-руська) зробила певний висновок, що політичне майбутнє Галичини буде разом з «Великою Україною», з Наддніпрянщиною, де вже усталилася здавна назва «Україна». Відповідно, нові партії політичні, які виникали в Галичині, почали називатися «українсько-руська», «русько-українська». А далі, вже на початку ХХ століття, прикметник «руська» почали відкидати, оскільки майбутнє бачилося спільно з «Великою Україною». Оскільки народ один, в різних частинах він може себе називати «бойки», «лемки», «полтавці», «черкаси», «уманські українці», «слобожанці» – як завгодно, але мусить бути певна інтеґративна назва, яка пов’язує з певним проектом на майбутнє. Тобто, старосвітські локальні спільноти, які не мали контакту одні з одними, яким було абсолютно байдуже, до якої держави ця територія належить, відходили у минуле. Наступали модерні часи, приходило ХХ століття, і треба було робити певні висновки з приводу того, хто ми, де ми, куди ми рухаємося і як буде називатися той наш спільний дім, якого ще на початку ХХ століття не було, бо Україна була розділена між двох імперій. І було зрозуміло, що якщо почнеться війна між ними (а вона почалася), жодна з цих імперій не зможе (хто б не переміг) перетравити таку величезну країну, не надавши їй якісь свободи чи автономії у спільних межах від Карпат до Дону. І в результаті в нас з’являється у 1917 році Українська Народна Республіка, а імперії гинуть. Австрія розпалася, Росія розпалась і переформатувалась у радянський більшовицький проект.

 

Але я хотів би повернутись до «генштабу».

 

Є така історія, яка говорить про те, що дуже долучився до створення України Російський імператорський генеральний штаб у ХІХ столітті. Росіяни про це не знають, і в нас мало хто про це чув, оскільки вважається, що все, що робили російські імперські органи проти України – це була суто колоніальна штука. Але були речі такі начебто нейтральні, тобто військова статистика, етнографія, картографія – цим займався Генеральний штаб в сенсі дослідження території Російської імперії: скільки там народу, що за люди? Для того, щоби орієнтуватися в тому величезному просторі, який собою становила Російська імперія. І спочатку вони дуже уважно намагалися дослідити ті народи, які жили у європейській частині держави. Були там екзотичні експедиції кудись, але одна політична проблема спрямувала зусилля військових статистиків і картографів у бік національного питання. У 1830-1831 і в 1863 роках повставали поляки проти Російської імперії. І, по суті, після другого повстання почали розбиратися з тим, що польський сепаратистський рух у разі перемоги претендував не на те, щоби відокремити етнічну Польщу, а на те, щоб відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 року (тобто, до поділів Речі Посполитої). І для того, щоби зупинити такі амбітні сепаратистські плани, треба було застосувати певні інструменти, зокрема, наукові – тобто, фактаж. Ми знаємо, що етнічна Польща – ось там, а претендує ще на ось це, а там же живуть «исконно русские люди»! Але це треба довести. Тобто, польське питання було дражливим і для міжнародної політики – треба було наводити якісь аргументи. У поляків були певні спільники, які говорили: «Давайте відновимо Річ Посполиту, давайте трошки відсунемо імперську Росію». І Росії треба було мати факти.

 

Значить, треба було довести, що Західний край (а це Білорусь і Правобережна Україна) – це там, де живуть «русские люди». Як це довести? Перший перепис Російської імперії відбувся набагато пізніше – у 1897 році, а до того проводилася лише раз на 10 років «ревізія» – тобто, перепис податного чоловічого населення (тобто, грубо кажучи, список платників податків, голів сімей). Ці ревізії містили певний опитувальник, зокрема, віросповідання.

 

Це було важливим, оскільки за тих часів ти або належиш до православних (це державна релігія), чи ти католик, чи протестант, чи взагалі мусульманин, язичник і так далі. Почали розбиратися, залучивши і Російське географічне товариство, і статистичне управління, і картографічне депо Генерального штабу до того, як довести, що на цій території, виходячи з тих статистичних даних, які є, живуть не поляки.

 

І почали люди розбиратися з тим питанням, яке потім буде мати неабияке значення. Як відрізнити одну етнічну групу (чи один народ, чи одне плем’я) від іншої? Спочатку думали – за релігійною ознакою, але потім з’ясувалося, що на тих територіях не всі католики є поляками. Були католики-білоруси, були католики-малороси. А, наприклад, в Галичині живуть ті ж самі «малороси», які там називаються «русинами», але вони греко-католики. І в тих суперечках і дискусіях прийшли до думки, що, мабуть, тим найоб’єктивнішим критерієм розрізнення є «нарєчіє», говірка, тобто, якою мовою люди розмовляють. І якщо тут розмовляють малоросійською (чи південноруською) говіркою, то це малороси (відповідно, частина росіян). Якщо тут розмовляють білоруською говіркою, то, відповідно, це також «русские люди» і частина росіян. Але одразу було, в принципі, закладено, що говірка малоросійська відрізняється від говірки великоросійської і від білоруської. Головне завдання, як я вже говорив, було – відокремитися від поляків.

 

Але ж ревізії проводилися за одним стандартом усюди. Не можна було запровадити питання «говірка» лише у Західному краї. Це питання постає в усіх ревізіях, і військові статистики з Генерального штабу починають сумувати і аналізувати ці статистичні дані по повітах, враховуючи дані поліцейської статистики, обрахунків адміністративних, церковні якісь речі і так далі. Це була величезна кропітка робота, у якій були задіяні сотні людей. Не лише у Санкт-Петербурзі, але і, як то кажуть зараз, «в регіонах». Відбувалися спеціальні експедиції етнографічні, тобто, ці речі, по суті, викладалися у десятитомниках.

 

 

 

В такий спосіб провели межу не лише між поляками, білорусами та малоросами. Це дуже велика карта, і цілком добре видно, де малороси, де білоруси і де великороси. І, відповідно, поширення малоросів відповідає, по суті, тому, що ми знаємо про них сьогодні, плюс Кубань і Чорноморське козацьке військо. Все це вклали у монографії і т. д., але підсумково у 1875 році визначний російський статистик, етнограф і картограф Олександр Ріттіх видав етнографічну карту Європейської Росії. Вона отримала золоту медаль у Парижі на якомусь урочистому заході від колег-науковців і стала класичною етнографічною картою Російської імперії, потрапила в усі навчальні атласи, її вивчали в гімназіях. І, відповідно, ареал малоросів у нас фактично цілком збігається з сьогоднішніми кордонами України (окрім того, що виходить ще далі на схід в районі Слобожанцини та Північного Кавказу).

 

Фрагмент мапи О.Ріттіха (1875)

 

 

І, по суті, всі люди, які в кінці ХІХ століття і на початку ХХ століття вчилися в російських імператорських гімназіях і звичайних якихось училищах, де проходили географію, всі знали цю карту. І, відповідно, говорити про те, що у 1917 році російське керівництво (наприклад, Тимчасовий уряд, з яким велися переговори про автономію України) абсолютно не знало, що таке Україна... Вони всі в гімназіях бачили, що Україна починається від Карпат і Полісся і доходить до Чорного моря. У 1917 році петроградські діячі доводили, що Україна – це лише Правобережжя і Лівобережжя, а весь південь – це Новоросія, яке це має відношення до України? Але це було пересмикування, оскільки за всією російською царською офіційною статистикою і за тими картами, які всі вчили протягом 40 років у школі, було абсолютно відомо, де проживають малороси (або українці). І суперечки з приводу того, яка це територія і що в нас мусить бути Україна, могло торкатись лише анклавів (чи ексклавів – тобто, Кубані, тобто, тих, що відірвані від цього етнічного масиву).

 

Була ще одна помилка, яка трапилася в пана Ріттіха, автора цієї карти, яка потім мала також важливі наслідки. Південь Херсонської області (тоді це була північ Таврійської губернії, яка складалася з частини Херсонщини та Криму) – вона тут світленька, тобто віддана росіянам. Тобто, десь трапилася помилка проходження статистики, і цей регіон, в якому абсолютно переважали українці, в етнографічних картах опинився російським. І це потім давало приводи (десятки років по тому), попри невідповідність статистиці і перепису населення, який відбувся, говорити про те, що південь України не має відношення до українців.

 

Геннадій ПОПЕНКО: Так от, де вона, Новоросія…

 

Кирило ГАЛУШКО:

 

Ну, по суті, Новоросія – це було дуже розпливчасте поняття. По суті, якщо брати таке академічне видання, як «Полное географическое описание нашего Отечества», Новоросія простягалася від Бессарабії (це територія сучасної Молдови), проходила півднем України, Область Війська Донського, Ставропілля, Кубань і так далі. Тобто, дуже строкаті території, які були населені молдаванами, росіянами, українцями, ким завгодно, але все, що в тому фейку «Новоросія», який намагалися вигадати під початок російської агресії, більша частина того всього і на цій карті, і у тому «Полному географическому описанию…», – там усюди переважали українці.

 

Тобто, якщо легітимність української держави ґрунтується на принципі національного самовизначення (тобто, як воно є), то воно спирається не на якісь історичні кордони, які були десь між кимось колись, за давньої Русі. Україна (сучасна держава) спирається на ті території, де переважало українське населення на початку ХХ століття. Спокійно, за царською статистикою. І саме так утворилася Українська Народна Республіка у 1917 році. Губернії з переважним впливом українців – от і маємо ту територію, яку маємо сьогодні, а про інше (там, де нас було трохи менше, але були повіти на Слобожанщині, на Кубані) – про це вже мали би вестися переговори, і вони велися під час громадянської війни в Росії, української революції, в 1918 році. Тобто, те, що ми маємо сьогодні як нашу територію, – це незаперечно. Дискусійні питання починаються лише трошки далі на схід.

 

Геннадій ПОПЕНКО: А чому, все ж таки, утворився цей блідо-рожевий колір? Як і через що вони могли помилитися, якщо ви розповідаєте, що це були дуже потужні військові експедиції серйозних професіоналів?

 

Кирило ГАЛУШКО

 

Це не за рахунок лише експедицій. Тобто, дуже величезний обсяг був цих статистичних відомостей. Їх доопрацьовували ще до кінця ХІХ століття, а потім пішов перепис. Хтось, десь, на якійсь там стадії помилився, або якісь, десь помилки в інших авторів, там, тутечки, ще десь, просто це потрапило на цю карту, а її дуже довго передруковували. Але вже у 1917 році, коли почалася новочасна українська державність, це питання вже не виникало, але воно по інерції блимало на західних картах. Політики на що дивились? На карти. «Де там ваша Україна? А цей шматок він не ваш». Тобто, така була закладена «диверсія» паном Ріттіхом, але врешті, як ми бачимо, офіцери російського Генерального штабу нам прислужилися більше, ніж нашкодили, оскільки вони доказово, з точки зору російської офіційної військової статистики (а не бандерівської і ворожої абсолютно) чесно окреслили етнічний ареал українців, який почали називати у ХІХ столітті українськими землями. І, відповідно, країна Україна і держава Україна.

 

 

Я навів би ще пару прикладів, як ми виглядали. Це перша етнографічна карта слов’янства, яку створив відомий чеський учений Шафарик, якого ще Шевченко згадує, – це 1842 рік, «Слов’янські землі». Це до тої статистики за 25 років (до російського Генерального штабу). Перша така спроба окреслити території різних слов’янських мов і народів, виходячи з тих даних, які були тоді.

 

Україна на мапі П.Й.Шафарика "Слов'янські землі" (1842)

 

 

Ми бачимо, що Україна, по суті, не відрізняється від того, що ми маємо сьогодні, чи що показувала статистика на межі ХІХ-ХХ століть. Єдине – що колонізаційний рух українців за другу половину ХІХ століття ще далі продовжився на схід. Тобто, тут ще є якісь ногайці, які кочують, і т. д., далі їх не буде. В чому вагомість цієї карти також? Що її передруковували західноєвропейські (німецькі, французькі) картографічні видавництва. Тобто, зі середини ХІХ століття більш-менш, приблизно, але вже цей ареал українців існував, а потім його леґітимує російський Генеральний штаб і карта Ріттіха.

 

 

А щоби ми уже почали звикати до того стандарту карти України, який ми маємо сьогодні, покажу вам останнє – «Карту южнорусских наречий и говоров». 1871 рік, автор – такий собі дядечко на прізвище Чубинський, який нам відомий словами гімну «Ще не вмерла Україна». Він хоча був адептом слова «український», все ж таки це було офіційне видання – відповідно, «Карта южнорусских наречий и говоров». Він до цього відбув заслання за ті віршики, які він писав, і тому був дуже обережний. Але це вже фактично те, що ми знаємо з підручника. Це 1871 рік, також опрацювання статистики і етнографічні експедиції. Тобто, те, що такою червоненькою лінією в нас показано, – це де у нас проживають носії «южнорусских наречий и говоров» (тобто, українці). Тобто, ми вже можемо звикати з 1871 року до тої карти, яку ми бачимо в школі.

 

От, власне, те, про що хотілося розповісти.

 

Геннадій ПОПЕНКО: Якщо це кінець лекції, то Ви навіть не сподівайтеся на це, бо я певен, що багато питань виникло. Чи не так?

 

Питання: Як російські чиновники з середини ХІХ століття називають переписане населення в документах (на території України)?

 

Кирило ГАЛУШКО: Назва народу – малороси. Малороси, «малороссийское наречие».

 

Питання: А хіба це позитивно впливало на сам проект «Україна»?

 

Кирило ГАЛУШКО

 

Справа в тому, що, за умов відсутності грамотності у 80% чи 85% населення, у людей не могло бути ані концепції української нації в голові, ані концепції «хто такі малороси?». Тобто, вони скоріше відгукувалися на «хохли». Треба враховувати, що Російська імперія, з освітньої точки зору була дуже відсталою країною.

 

І, відповідно, протягом ХІХ століття, наприклад, французи (Французька Республіка) асимілювали такі аналоги українців, як Прованс, бретонців і т. д. – через систему обов’язкової середньої освіти з вивченням історії Франції і літературної французької мови (за часів Третьої Республіки – а це з 1870 року до Першої світової війни). Тобто, не треба думати, що в нас були одні невігласи та дебіли. Це була стандартна ситуація для усієї Європи. Тобто, французи стали французами всі (я не кажу про еліту – французька держава давня, народ давній), але локальні розбіжності були прибрані і все стандартизовано, всі стали патріотами Франції (і разом пішли в окопи Першої світової війни), по суті, з 1870 року.

 

Тому можна пояснити невдачі України під час революцій і визвольних змагань 1917-1920 років тим, що населення не було підготовлене до української ідеї. Воно до будь-якої ідеї не було підготовлене (крім тієї, щоби в пана забрати землю). І тому: «Бог його зна, що в тому Києві чи Полтаві? У нас в селі своя влада, пана тут немає».

 

І от така концепція, тобто, такий індивідуалістичний анархізм через неосвіченість і те, що цензура в Росії забороняла будь-яку українську пропагандистську діяльність до 1905 року, коли свобода преси утворилася. Тобто, українська інтелігенція не встигла підготувати мільйони однодумців до того, щоби вони могли підтримати у критичну хвилину.

 

Але і так дуже багато зробили. Ну, порівняйте: українців було близько 35 мільйонів, естонців було менше мільйона. Під час 1918-1919 років естонська армія – 40 тисяч людей, українська армія – 40 тисяч людей. Там були всі освічені, всі вміли читати і всі знали, що вони естонці, і, відповідно, видали ось такий ресурс, який дозволив Естонії протриматися проти Червоної армії. От уявіть собі: карликова держава, у них на 1917 рік навіть самостійників не було (жоден естонець не міг собі уявити, що «навернеться» величезна Російська імперія, і Естонія стане незалежною державою). Але вони змогли.

 

Зараз у нас ситуація схожа на тодішню естонську. Тобто, ситуація останніх двох років показала, що сформувалася українська ідентичність. Тобто, вона є, десь відрізняється, але, так би мовити, вже така міцна бурулька в нас. А на той момент у людей, вибачте, обрії та світогляди були обмежені власною хатою і селом. Вони могли не знати, що вони малороси взагалі, вони були «тутешні», «місцеві».

 

 

Про автора

 

Кирило ГАЛУШКО – кандидат історичних наук, доцент, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, координатор громадського просвітницького проекту "LIKBEZ. Історичний фронт"

 

 
Див. відеозапис лекції (15 лютого 2016 р.)

 

 

 

22.01.2017