Гринько — Шумський — Скрипник. — Роля Затонського. — Проклін матері.

 

 

Прага, січень 1942.

 

Правобережна Україна під знаком шкільного року...

 

Нові люди, нові програми, нові умовини... Між іншим, дуже цікаву роботу буда мати майбутній учений, що захоче подати історію освіти в Україні. 1917 рік — Центральна Рада, — українізація російських шкіл і широкий розлив освітньої праці. — 1920-1940 роки — Совітська Україна — народні комісарі освіти — Затонський, Гринько, Шумський, Скрипник, знову Затонсьський і КПбУ: українська школа по формі і комуністична по змісту. Всі ці комісарі, за виїмком Затонського, хоч офіційно большевики, але передусім свідомі Українці: вони змагаються за те, щоб українська школа була національна і по змісту, але КПбУ не спускає очей з кожного їх кроку і ось — їх доля. Гринька переносять у Москву, де він протягом багатьох літ займає видатне становище комісаря фінансів цілого СССР і всежтаки, врешті, загибає в підвалах Лубянки; Шумського, що створив на Україні цілий рух за справжню національну Україну — "шумськізм", висилають до Ленінграду, де в 1933 р. розстріляно його разом з видатними українцями: Полозом і Максимовичем. І нарешті Скрипник: старий близький товариш Леніна, автор конституції СССР, фіґура всесоюзного маштабу, а при всім тім послідовний українець. Як такий, строго стоїть на становищі найдалі йдучої незалежности кожної частини СССР. При цьому Україна переводить дипльоматичне листування з іншими республиками СССР французькою мовою. Як міністр освіти, Скрипник бореться за національну Україну, але за це мусить кінчити стрілом у власне серце...

 

Доба комісарів освіти — Гринько — Шумський — Скрипник — це велика, незнана нам закордоном, героїчна боротьба України з імперіялізмом Москви. Боротьба, всі перепетії і таємні ходи якої десь певне уже швидко перед нами відкриються і будуть це відкриття цікавіші, ніж найбільш напружені моменти французької революції...

 

В кожному разі, не знаю, яка нація може похвалитись такою героїчною поставою своїх міністрів, та ще й, здавалось-би, такого мирного, "штатського" ресорту, як освіта.

 

*

 

Окремо стоїть Володимир Затонський. Траґічна для України постать, Камянеччина. Батьки — по походженню українці, з ушицького повіту, на Поділлі. Батько — порядна людина, бувший волосний писар, а потім урядовець одної з найбільш, здавалось-би, консервативних установ, — бо Ґуберніяльного Дворянського Зібрання. — Затонський — большевик — мій одноліток. Учився в камянецькій ґімназії, — я в духовній семинарії. Часто зустрічали один одного на вулиці. Оба, загально кажучи, були споріднені тим, що були "революціонерами", себто брали участь в "російском освободительном движеніи". Але я, — як українець, а Затонський, — як "російский соціял-демократ". І ось тут була між нами "точка расходження". Ні, не тут — головним чином, — бо доводилось нам, українцям, у ті часи боротьби з російським абсолютизмом, часто йти одним фронтом з російськими поступовцями, демократією і серед цих поступовців було не мало в українців приятелів, а взагалі було багато людeй дуже симпатичних. "Головна точка" була в іншому. В якійсь надзвичайній антипатичности Затонського — зовнішній і внутрішній. В його зарозумілости. Він уважав себе дуже мудрим і мав заніщо чоловіка, який не знав Маркса чи Енгельса. І ще одно: в його погорді до українства. Українство, в порівнанню з планетарними маштабами соціялізму уважав чимсь провінціональним, загумінковим. Характеристична але вирішна для портрету Затонського риска: за десять літ існування у Камянці "Просвіти" він не переступив її порогу. А щоб це оцінити як слід, треба знати, що Камянець — це було мале 40-тисячне місто, що інтеліґенції, а особливо активної, було в ньому зовсім не так багато, що на цім тлі "Просвіта" у Камянці була одною з найпомітніших установ, біля якої гуртувались усі прогресивні елементи (не тільки українці чи малороси), що із Затонським, нарешті, товаришувало пара свідомих українців — соц.-демократів. І все-ж він остільки не цікавився, не розумів, не доцінював української справи, брав її так неповажно, що, — кажу, — ні разу не переступив порогу "Просвіти". І я з ним особисто так і не познайомився, інстинктовно відчуваючи якусь антипатію. — Словом був Затонський типовий "общерос" і в справах політики мав діло з усіма, — найбільше із жидівським підпіллям Камянця, але не з українцями. І в цім була причина того великого зла, якого зазнала Україна від Затонського і, може, в значній мірі — драма самого Затонського.

 

*

 

Між іншим — одна цікава річ. Річ, яку досі, здається, належно не підкреслили. А саме: як і чому російські соціял-демократи на Україні ставали большевиками. Тут була, здебільшого, картина така: жив на Україні російський інтелігент — соціял-демократ. Найчастіше — лікар, адвокат, урядовець, студент. Працював головно в місті, від села здебільша був відірваний і, властиво, конкретної революційної роботи майже не вів. Але що належав до нелегальної партії, то час до часу був переслідуваний: позбувся посади чи навіть по кілька місяців пересиджував у тюрмі. І ось — прийшла революція 1917 року. Здавалося, — як раз настав їхній час. І, справді, ввесь цей поступовий і революційний "общеросійський" елемент на Україні — кинувся до праці. Але... тут-то вони й попеклись. Тут-то їх очікувало велике розчарування. Показалося, що коли прийшов до слова народ, то прийшла до слова українська інтелігенція. Ота "провінціональна", скромна "Просвіта", учителі, кооператори, сільські діячі, що не забивали собі та людям голови "планетарними маштабами", але працювали серед народу, знали його потреби, його душу і у слушний момент висловили як раз те, що боліло народ. І сталося, що вся ця скромна "провінціональна" публика — зробила велику політичну карієру. А "общероси", зі своїми теоріями і революційними стажем, — залишилися на боці. Причім: ніхто проти них якоїсь спеціяльної аґітації не вів, ніхто їх не переслідував, але просто вони виявились непотрібними, як "чужеродне" тіло. Український народ простим чуттям інстинкту висунув наперед свою національну інтелігенцію. І от тут-то у багатьох "общеросів" і малоросів пробудилась велика злоба проти українства. Вони хотіли довести, що вони таки будуть командувати і, ось, як наслідок цього — поява "малороса" Затонського — на штиках Муравєва у Києві, коли большевицька Москва, — в січні 1918 року, — уперше рішила показати, як вона розуміє "самоопредєлєніе, вплоть до отдєлєнія". І таких Затонських — маштабу більшого і меншого — зявилось на Україні дуже багато. Все це була місцева общеросійська, — здебільша соціял-демократична, — інтелігенція. Вона не могла погодитись з тим, що її розгін до політичної праці на Україні показався непотрібним і тому пішла — проти України.

 

*

 

Зразком цього типу відкинутих Україною — людей з пораненою амбіцією і був Затонський, — Затонський, якого вжив для своїх цілей Ленін власне тому — яка іронія! — що Затонський був українець і умів "балакати" по українськи. На Затонського була покладена ганебна місія: цією українською мовою обманути український народ, виступаючи проти Центральної Ради та Генерального Секретаріяту. Це було уперше, коли Затонському стала потрібна мова його народу...

 

Було-би довго зупинятись на діяльности Затонського, як комісари освіти за час короткого кривавого панування Муравєва і потім, в другий раз, — значно пізніше. Ми тої діяльности докладно не знаємо, щойно тепер розкажуть нам про неї люди, які бачили її зблизька.

 

Памятаю лише, що ми, подільські українці, тільки "ахнули", як довідались, що Затонський, — той Затонський, який ніразу не переступив порогу "Просвіти", який зневажав українську мову, літературу і культуру, — має кермувати освітою України.

 

В запалі я хотів писати Затонському "отвертого листа". Мовляв, як Ви, котрий ітд... Але минуло пару днів "діяльности" Муравєва у Києві і я побачив, який наївний був мій намір...

 

*

 

Затонський скінчив Київський Політехнічний Інститут, при якому був залишений асистентом. Був людиною — значних здібностей. Але разом з тим — людиною грубою, брутальною, шорсткою. Мені оповідали про один його приїзд, як большевицького достойника, до рідного Камянця; здається у 1920 році. Там — шаліла чрезвичайка. До Затонського кинулись знайомі, батьки, — рятувати людей. Вислід був негативний — він наказав ще загострити терор. Оповідають, в той час ховався десь в кукурузах біля Камянця відомий український фінансіст X. М. Лебідь-Юрчик (його знані підписи на українських грошах). Лебідь-Юрчик був сусід (на "Підзамчу") і давній приятель родини Затонських, — зрештою, не політик, а фахівець. Затонському згадали про Лебідь-Юрчика, в переконанню, що він захоче побачитись зі своїм старим добрим знайомим. — "Як, він ще не розстріляний?" — обурився Затонський. Він виявив тоді таку жорстокість, брутальність, що — оповідають очевидці, — мати-вдова, у якої він був єдиним сином, прокляла його і відріклась від нього. Старій матері стало встидно перед людьми за свого сина...

 

*

 

Де-ж тепер Володимир Затонський? — Мало хто знає, що він — розстріляний. Ким, за що? Звичайно, "отцом народов", але за що, — докладно невідомо. Тільки тепер зможемо дізнатись правди. Закордоном лише було відомо, що Затонський багато пив. А був він чоловік здібний і не дурний. Отже, не булоб дивним, колиб ми довідались, що Затонський розчарувався, а може й совість в ньому заговорила...

 

А в такому разі став він знову непотрібним...

 

[Краківські вісті]

18.01.1942