Тимофій Гаврилів. Чарівний світ: притча. Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. 286 с.
Неможливо. Існують речі, неможливі в принципі. Точніше – дії, неможливі навіть потенційно. Але... От математики попереджали: квадратний корінь із -1 – це неможливо. Ми їм повірили. Аж вигадав хтось таку математичну величину як число І (Imaginary number) – і розраховуй собі ті квадратні корені на здоров’я. Неможлива в принципі дія дає можливий в принципі результат. А захочеш – то й не один: I1, I2, I3…I10.
Якщо перенесемо «квадратні корні з мінус одного» в простір художньої літератури, отримаємо і тут своє число І. Скажімо, умовно-уявне твердження: людина концентрує культуру (не навпаки). Коли не людину формує навколишній світ, а вона має сили той світ під себе «вигинати» як заманеться. Навіть коли літературний персонаж цього не прагне і не хоче… Для романів Тимофія Гавриліва така надлюдська здібність пересічного індивіда буде одним із ключів до потрактування цієї непростої прози. Його світ вщерть заселений такими собі І-деміургами.
Слідом за «Де твій дім, Одисею?» 2016-го перевидали другу книжку «бездомної» трилогії Гавриліва – роман «Чарівний світ» (першодрук був 2010-2011 рр.). Як і «Одисей», «Чарівний світ» успадковує структуру епічної поеми – складається з трьох частин: «Тепер», «Тоді», «Між тоді і тепер». Із назв розділів уже видно: хронологія в романі плутана – суцільні реверси та інверсії. Але поки що акцентую інше: якщо «Одисей» так чи інакше наслідував гомерівський епос, то «Чарівний світ» проводить діалог уже з іншою відомою епічною поемою – з «Божественною комедією» Данте.
Герой – безхатченко. В його рідній країні прийнято лускати соняшникове насіння, сидячи на тротуарі навприсядки (земляк, здається). А сюди він потрапив нелегально – через кордон його з задушевними друзями Жорою і Кузею переправили потайки. Нині друзі померли, і він самотній. Нишпорить смітниками в пошуках їжі, катається метром, тиняється парками і туристичними вуличками – знову ж таки, у пошуках поживи. Інколи він бачить химерні сни – авантюру про фабричне виробництво двотонних динь зі штучним ароматизаторами чи притчу про останні години життя пластикової пляшки. Нічого дивного: від голоду, каже, у нього часто бувають галюцинації. Це «Тепер». І провідна тема першої частини: голод.
Один зі снів бомжа в «Тепер» – подорож на Борнео. Дивується: як це, заснути під мостом, а прокинутися в раю. Борнео – це ще не рай. А от міст вирине в другій частині. Толік, Льоня, Вітя, Стьопа і той безіменний з першого розділу – п’ятеро бездомних сидять під мостом, під’їдають залишки місцевої піцерії, тиняються Помаранчевим Майданом, розживаються харчами з дешевих ринків і супермаркетів, з нечистих і чистих оборудок, читають газети і обмірковують прочитане. Коли бракує актуальних новин, обговорюють біблійні сюжети: Вавилонську башту, Воскресіння, Агасфера. Переживають як власні досвіди і богоборство, і обожнення; точніше – як власні гріхи. Тема цієї частини: цікавість – «зворотній бік голоду».
«Між тоді і тепер». Попередня частина завершується тим, що речі і життя головного героя стають об’єктами актуального мистецтва – їх продають з аукціону. У цій частині перетворення його життя на артефакт триває: «з молотка» йдуть навіть роздерті на клапті майтки і видрані зуби. Кінець-кінців, його еміграція – це комерція: бездомного за кордон продали. А паралельно прояснюється (ба, остаточно заплутується) його родинне життя з очевидним надлишком матусь і татусів. Полігамна родина з чотирьох чоловіків, двох жінок і дитини промишляє на смітниках. Ближче до кінця книжки стане ясно: ця сім’я – випадкові безхатченки, які піклуються про сироту і весь час змінюються; імена залишаються ті самі, батьки оновлюються. Тема третього розділу: одкровення.
У фрагменті, де юного героя записують до школи, ми нарешті майже дізнаємося, як його звати. Мав би бути Калістратовичем і Цапуновським, але записали Петровичем і Гончаренком – для милозвучності. Замість «сина воїна» буде «син каменя». А цікавіше, що цей «цап» за відсутності так і не озвученого імені підсумовують: перед нами таки не трагедія, а фарс, сатурналія. («Чарівний світ» насправді дуже смішний, хоч той сміх і специфічно-злий).
Загадала собі, що в пеклі Данте є спеціальна тепла місцинка для тих, хто не здатний на вчинок. Сірий натовп безсилих і боягузливих персонажів, які зрадили собі і себе через свій страх та сумніви. Провідник Данте рекомендує таких ігнорувати: поглянь і – далі. А-от Гаврилів своєму подорожньому наполегливо підказує вдивитися саме в цих самоскривджених. Неприкаяність навіть не є покаранням, але системною неможливістю, «вшитою» у вчинки всіх тутешніх героїв: «Прагнучи добра, не залишають простору, де воно могло би сподіюватись».
Кілька разів в «Чарівному світі» головного героя назвуть безбілетником. До речі, перша і остання (сюжетно) сцени твору – це автобус і трамвай, в яких він і подорожує без білету. Там в середині роману буде ще метро. Неприкаяність у Гавриліва є буквально транзитністю, «бідою безбілетника». Жоден із його героїв не годен взяти участь у якійсь колективній дії. Показово: на Помаранчевий Майдан вони заблукали випадково, та й то – щоб нарватися на осуд і ганьбу, бо вдягнули на себе біло-блакитні ватники з недавніх «партійних» пожертв. Але ж, не сплативши за проїзд, безбілетник їде разом із усіма, так? Тобто, в результативності колективних дій він зацікавлений. Тобто, відчути себе частиною чогось більшого за себе – це природно. Так?
Батьківщина, дім у широкому сенсі – те, чого персонажі «Чарівного світу» позбулися добровільно, навіть живучи ще під київськими мостом (позаяк, буквальна еміграція – це тема лише першого розділу). Ностальгія тут нікому не загрожує; є тільки чіткий і при цьому химерний реєстр втрат. Батьківщина – це Україна. Точніше так: це – «Україна», велосипед. У дитинстві на такому він вчився їздити. Не його велосипед – друга Йошки. З підмостовими побратимами вони теж десь «Україну» надибають. Накатаються досхочу, відремонтують злегка і спробують продати. Велосипед на ринку відбере переконаний у своїй правоті міліціонер – точно ж десь поцупили. У таких, як бомжі Гавриліва, батьківщина – тільки тимчасова і запозичена.
Головний герой дому ніколи не мав. Максимум пропонованої стабільності для нього – це готельний номер у відомчому комплексі, де є сніданок і секс. Та дорогу до готелю він міг знайти тільки з «доріжок» солі, які по собі завбачливо залишав. Ні, це не казка, це таки притча, як наголошує підзаголовок роману – не Ганс і Ґретель, а Мойсей і сорок років у пустелі. В самому кінці «Чарівного світу» бездомний Гавриліва самовладно вписує себе у реєстри «великих безхатченків», котрі знайшли собі притулок і просвітлення – Мойсей, Ромул і Рем, Саргон, Кір. Що спільного? Це все покинуті немовлята, які дивом вижили. Таким виявляється і його минуле: його знайшли у смітнику. І нині він готовий до своєї купини неопалимої та нового декалогу. Заповідь перша: «Не боятися!».
Щось відбувається. Цю подію ми можемо реконструювати через репліки, внутрішні монологи і реакції героїв Гавриліва (більш-менш точно реконструювати, якщо сильно захочемо). Але важливіші тут не самі події, а їхнє інсценування: побачити світ так, як хоче бачити і бачить його оповідач. Світи Гавриліва – це театральна вистава, де є тільки один режисер. Наше місце – у третьому ряді балкону, не визирайте.
Уже перша сцена в «Чарівному світі» – така собі буквальна міні-п’єса: мішанина з реплік людей, які стоять на автобусній зупинці. Кому саме належать ті репліки, ми не дізнаємося. Якісь універсальні міські жахалки (ви чули, вчора професора вбили!), нарікання на людську байдужість. Але нарешті звучить те, заради чого діалог відбувається: «– Колись сусідам можна було ключі залишити – пригадуєш, Єва нам квіти підливала, як ми у відпустку їздили? – Ви ще Адама згадайте». Отож Адам і Єва – початок грішного людства благополучно оголошено. Роман розпочався.
Чи ще таке. Випросив безпритульний у парочки закоханих фрутхен – тістечко, тарталетку з фруктами. Це стає приводом замислитися, де в класифікаціях Ліннея є місце фрутхену? Не риба і не тварина. Може, сонце – бо зникає уночі, і нікого не хвилює, куди? Може, квітка – бо теж втрачає привабливість і свіжість із часом? А може, людина, бо втрачає привабливість і нікого не хвилює? Тістечко стає в цій виставі, зрештою, дитиною: його вкинули в цей світ деміурги-пекарі, всиновила чудова молода пара, і передала в опіку самотньому чоловіку. Якщо за Ліннеєм місце фрутхену ще можна знайти, так би мовити, за справедливого відбору, то у соціальному світі його не обходить жодна справедливість. Його, як омріяного і загрозливого сина в хтонічному міфі мусить спожити батько, щоб убезпечити власне існування. Його, як ту дитину, яку хочуть двоє матерів у соломоновому суді, кінець-кінців розідрали і зжерли. До речі, «режисер» ізсампочатку попередить нас: його картина реальності вкрай викривлена суб’єктивним баченням/говорінням. Зрештою, «взагалі не фрутхен, а фрюхтхен, просто від фрюхтхена язик зламається».
Розжився десертом – повідомив свій світоглядний базис (і це два куценькі розділи на самому початку роману). А ще розповів про вищу (не)справедливість щодо смерті забутих Богом немовлят. Душі нехрещених дітей знаходяться у лімбі, пам’ятаємо? Отже, ми вже тут – подорож почалася: «Під землею, куди він спускається, немає пекла. На викладену мозаїкою і залиту неоном станцію метрополітену саме в’їздить потяг».
Скажу: Гаврилів – технічний автор. І навряд повідомлю щось, чого досі не знали. Його текст «вібрує» (завдяки певним емфатичним прийомам) навколо пари-трійки тривких понять – дім, батьківщина, родина. Сюжети спеціально спрощені. Змісти, зрештою, можна передати такими самим тривкими поняттями – бездомність, самотність, очікування. Магістральний прийом Гавриліва – крупний план, що триває. Коли довго-довго нам показують ту саму картинку, то спочатку стає цікаво, потім ми нудимося, а потім знову зацікавлені.
Така примусова зупинка дії сполучається у «Чарівному світі» з фактором, який я інакше, ніж порушення ліміту словникового запасу пересічного мовця, назвати не годна. Мова роману багатюща. Було б логічно, щоб у буквальних спільнотах бідності, про які Гаврилів пише, «працював» би закон економії мовних засобів. А ні. Його безхатченки безтурботно розбазарюють єдине, чим володіють у достатку – слова. Все, що могло статися з героями Гавриліва, уже сталося до початку розповіді про них.
Він прицільно творить зі своїх романів хаос – і не має наміру від того хаосу свого читача захистити. (Я цієї миті згадала, що Гаврилів – перекладач Томаса Бернгарда. Вони говорять дуже схоже, хоча про що саме вони говорять, різниться).
Формально «Чарівний світ» – роман-колаж. Завдання: написати роман про відсутність дому. Інструмент: та оповідна техніка, яка єдина здатна створити просторовий ефект. Вишукано! Коли ми розказуємо історію як послідовність, ми відтворюємо час. Коли ми граємося у фрагменти і уламки цієї історії, коли випадково чи ґвалтовно зближуємо різні епізоди, ми творимо простір. Гаврилів, зрештою, побудував своїм бомжам добротну хатинку: «У справі дому йшлося про метафору, не менш загальну, ніж дім буття, приблизну й свавільну. Дім – місце, дійшовши в яке, далі не йшлося, не хотілося та й не змога. Находила втома і мусило стати добре. Дім – там, де все. Де все добре. Де достаток, навіть якщо полиці порожні, стіни голі і якщо їх узагалі немає» – хай і не особливо затишну. Бо колаж – це ще і принципова відсутність норми і порядку; це історія, в якій не можна кудись прийти, слід просто йти натомість.
Десь наприкінці першої частини (тобто формально в середині роману) бездомний вдирається в якийсь архів, щоб погрітися, і там знаходить справу з трьома підшитими до неї нарисами. Фабульно: це і є фінал «Чарівного світу». Цей архів, куди герой проник незаконно – це і є Рай. Подорож завершено.
Ті три новелки, які викінчують митарства безхатченка – «Павільйон Потьомкінські села», «Павільйон Гарем», «Павільйон Веслярі веслують» (вітання «Грі в бісер», до речі). «Павільйон» у назві уже вказує на атракціон, ярмарковість того, про ще йдеться у цих вставних текстах. Але цього замало: зміст новел – також вистава-у-виставі. Постановка штибу Потьомкінські села – тут все ясно: намальований фасад будинків править для обманутого туриста за багаті оселі. «Гарем» – цікавіше. Гарем – за замовченням закрита територія для втаємничених. Тут же герою дозволяються через шпаринку зазирнути до гаремного дворику, який виглядає точнісінько, як у європейських поетів-романтиків (котрі гарему в очі не бачили). Це теж постановка: місцевий ділок влаштував розвагу для туристів, котрі воліють бачити тільки те, що уже знають. І нарешті «Веслярі». Розмова двох, які ведуть діалог про те, що зараз бачать безпосередньо. Але розповідають наразі про різне: один – про міст, інший – про обрій: «Якби довелося, історій було би дві. Одна – про життя, інша – теж, тільки про інше».
Світ, який ґрунтується на очевидній логіці і детермінованості речей/подій – його за Гаврилівим просто не існує. Таке собі потьомкінське село, та й по всьому. Спроба з цього світу створити бодай якусь мотивовану розповідь – суто терапевтична. Така собі лікувальна епічність. Як зберегти ці уявні світи у їхній неіснуючий цілісності?
«Архів» і «ковчег» в німецькій мові мають, здається, той самий корінь. (Те, що бомжує герой в німецькомовній країні не є загадкою; у якій саме – вже питання; я роблю ставку на Австрію). Безхатченко, який вліз у архів, і відчитує там історії про чужі, хоч би й уявні доми, мріє про Ноєв ковчег. Воно й не дивно: його давно пора рятувати. Але на цьому ковчезі він є (так само, як і в міському автобусі) безбілетником. А «ковчег» його придатний для збереження хіба що вигаданих домівок.
Процедура, спрямована на вилучення певних документів з архіву, зветься касацією. «Чарівний світ» розказує буцімто про тугу за домом, якого у героя ніколи не було. Переконливо розказує. Але цей роман і є касацією: вилучити з архіву неіснуючі спогади, забути те, чого ти ніколи не мав. Здається, резолюція щодо цього подання буде схвальною.
Перший роман Гавриліва з трилогії про безхатченків – це колекція. Другий – архів. Тут уже наголошують жорстку об’єктивну систему відбору. Колекція – це гра. Архів – це закон. «Чарівний світ» скупчує істини, які не підлягають сумніву в межах цього світу. За домом слід ностальгувати. Родину треба забувати. Щастя треба уникати. Біль слід культивувати. Так, Гаврилів послідовно творить декалог – хоч ті його десять заповідей не збігаються із Мойсеєвими. Неможливо, скажете? Будувати розповідь про відсутність такої докорінної стабільності як дім, розгортаючи такий непорушно-сталий принцип як архів? Але тоді це не були би вже І-світи Гавриліва.