Віче в Турці заповіджене було ще на початок ноября мин. р. майже рівночасно з вічем коломийским, та єго відложено і мабуть чи не на жаданє посла Телішевского, котрий тоді ще сидів у Відні в Раді державній, а хотів бути сам на вічу. Певна річ, що й для впорядчиків віча пожадано було почути слова свого посла про сітуацію, і віче відложено аж на декабр, на різдвяні феріі Ради державноі. Тимчасом сталися деякі досить важні річи. Д. Романчук проголосив у Раді державній при дебаті буджетовій досить інтересну промову, в котрій перший раз виступив досить сміло і справді політично против теперішноі сістеми правительственноі і вказав на той факт, що Русини ані яко нація ані яко горожане не можуть бути вдоволені теперішними порядками. Промову сю опозиційні газети рускі, польскі і ческі повитали як перший прояв звороту серед Русинів на бік політики опозиційноі, а "Дѣло" хоч помістило єі в повнім тексті, та навіть не стрібувало витягати з неі які небудь політичні консеквенціі. Другим не менше важним та значно голоснійшим фактом було появленє звісноі брошури "Розмова Русина з турчанского повіту з послом К. Телішевским", в котрій висказані були погляди посла Телішевского, отверто і рішучо неприхильні дотеперішній новоерскій політиці і єі здобуткам як на вні, так і внутрі руского народа. Д. Телішевский, кермуючись більше живим і вірним політичним чутєм, ніж ясними і вповні виробленими поглядами політичними, висказався в тій брошурі рішучо за тим, що Русинам треба заняти становище опозиційне як супроти теперішного правительства, так і супроти польскоі шляхти, що треба покинути дотеперішні сварки і подумати суріозно о тім, щоби витворити з себе якусь суспільну, справді політичну силу, а не сонмище сект, котрі сваряться за абстракціі та формальности і змагаються в імя тих абстракцій усякими способами нищити одні других. Брошура зробила з цілім краю і по за єго границями велике вражінє, не стілько своім змістом, в котрім було богато неясного та суперечного, а що ясне та добре, те не було абсолютно нове, скілько особою і становищем єі морального автора. На дармо бідне "Дѣло" в сяжневих статях силувалося виказувати ті неясности, по школярски критикувати суперечности і відмовляти цілій брошурі всякого значіня на тій підставі, що в ній нема нічого нового. (Подумаєш, які охочі до новин! Аджеж і в програмі радикальноі партіі також нічого нового не бачили!), але звичайним своім способом не добачило, що в ній було справді нового і важного — іменно сам факт, що слова ті говорив посол, представник народа і практичний політик, а такі люде у нас доси іменно нічого подібного не говорили. Та, як казав поет, was nicht der Verstand der Verständigen siсht, те відчула і зрозуміла ціла суспільність, руска й польска, а коли в додатку на кілька день перед вічем "Дѣло" донесло "з найкомпетентнійшого жерела", що брошура вийшла без волі і відома посла Телішевского і що він буде єі на вічу дементувати, то цікавість загалу ще більше заострилася. Що деяким елементам, руским і польским, сильно залежало на тім, щоби п. Телішевский на вічу в Турці робив далі політику заколоту і мани, розпочату 25 ноября 1890 р. у Львові, се розумієся само собою; в Турці перед вічем говорили дуже компетентні люде, що п. Т. день перед вічем дістав лист від д. Романчука, в котрім той упоминав єго, щоби лехкомисно не покидав прапору угоди; листи з подібними упімненями мав дістати д. Т. також від митрополіта С. Сембратовича і ще від деяких високих фігур — від яких, не знаємо напевно. Що всі ті упімненя не зробили на него такого впливу, який хотіли зробити, що д. Т. перед лицем віча устоявся при своіх поглядах висказаних в брошурі і тілько де в чім незначно йіх змодіфікував, се треба єму покласти за заслугу, треба бачити в тім акт чималоі цівільноі відваги.

Віче саме було досить численне. Помимо досить холодноі пори і не доброі дороги прибуло около 150 селян з усіх кінців обширного турецкого повіту і около 50 людей з інтелігенціі, переважно духовенства. Знаючи з статистики шкільництва і з давнійших пробувань у деяких селах сего повіту низький стан освіти народноі в сім повіті, я йшов на се віче з дуже скромними надіями. Референти були самі священники, а деякі реферати були такі, котрі видалися міні недоступними для розуміня сего люду. Надіі моі справдилися майже цілковито. Референти говорили в значній мірі по книжному, викладали способом за тяжким для розуміня мужиків, хоч з боку тих остатніх видно було, що силувалися як мога розуміти бесідників і відносилися до них з сімпатією. Проводив вічу о. декан Прухніцкий з Турки, заступав єго о. Фідик з Розлуча (син селянина з Лужка долішного), секретарювали о. Сологуб з Тарнави і д. Лозовий, молодий селянин з Лімноі. Уряд заступав комісар староства д. Альберт, недавно наданий у Турку зі Львова і ще якийсь другий урядник. Як презідіі так і представникам уряду треба признати, що держалися на вічу зовсім ліберально, не переривали нікому мови і без ніякого вагованя допускали до голосу людей посторонніх — гостей зі Львова і з Коломиі, т. є. автора отсих рядків і дра С. Даниловича, котрий прибув умисно на віче до Турки. Правда, перед вічем власти заявляли дуже велику цікавість що до всіх прийіжджаючих у Турку, а по вічу спіткала підписаного досить неприємна пригода, про котру буде згадано далі, але в часі віча нічого такого не було видно, жандарми непоказувалися не то в салі нарад, але не видно йіх було й на вулицях Турки. Віче відбувалося в салі ради повітовоі, в котрій, як звісно, від якогось часу верх мають Русини.

Перед почином віча, голова д. о. Прухніцкий, видно не добре обзнайомлений зі звичаями парляментарними, візвав присутних відспівати многолітствіє цісареви, що звичайно робиться аж по нарадах. Люде очевидно не надіялися сего вже тепер і спів вийшов дуже негармонійний. Перший реферат о шкільництві галицкім в загалі і турчанскім особливо виголосив о. Борис з Хащова. В своій промові поклав він головну вагу на тісний звязок школи з церквою і в першій резолюціі домагався зміни устави шкільноі в тім дусі, щоби духовенству признаний був більший ніж доси вплив на школу народну. Інтересно, що посол д. Телішевский у своій промові до сего реферату з великим натиском освідчився за сею резолюцією, заявляючи при тім, що по єго думці у нас школа без церкви мусить пропасти. Сею заявою хотів д. Телішевский мабуть завдати брехню тим, котрі на підставі деяких слів брошури твердили, буцім то він переходить до радикалів, бож звісно, що радикали в тім пункті стоять на зовсім відміннім становищі, намагаючи до цілковитого увільненя школи з під впливу церкви. Не хотячи викликувати прикроі і в даній хвилі неполітичноі та може й бесхосенноі діскусіі, ми до сеі точки не забирали голосу. Годиться згадати, що найдалі сягаюча резолюція в справі шкільній поставлена на вічу не референтом, а о. Солтикевичем з Ботельки вижноі, одобрена послом д. Телішевским і ухвалена вічем, іменно, що треба домагатися розділу ц. к. краєвоі Ради шкільноі на секціі рівнорядні польску і руску, піддана була мною внескодавцеви перед вічем в приватній розмові. Другий реферат, о зміні теперішнього закона виборчого і о заведеню загального голосованя виголосив о. Яворский з Лімни. Я знав перед тим о. Яворского як доброго публіціста з єго численних і дуже інтересних дописів в "Дѣлі"; тут я перший раз почув єго як бесідника, і мушу сказати, що показався він одним з найліпших бесідників популярних, яких міні лучалося чути. Простота мови, плястика і ясність викладу та опанованє предмету, а при тім той голос щирого переконаня, що так непоборимо впливає на слухачів, ось характерні прикмети промов о. Яворского. Інтелігенти і селяне слухали єго промови з однаковим інтересом і переривали єі частими оплесками та окриками: Так є, правда! Свій реферат обробив о. Яворский в той сам спосіб, як був оброблений мій реферат про загальне голосованє, виголошений торік у львівскому ратуши і надрукуваний в 1 ч. Народа 1891 р. О. Яворский покористувався по троха й моіми цифрами, і вони були для турчанских мужиків так само зрозумілі, як для львівских робітників. Правда, при кінці свого реферату о. Яворский вважав потрібним для опортунізму домагатися в резолюціі на разі тілько безпосередного голосованя в куріі сільскій, але сила єго попередних аргументів була така, що коли др. Данилович виступив проти тоі опортуністичноі резолюціі і радив вічу домагатися повноі справедливости політичноі, то всі зібрані одноголосно заявилися за тем, що жадати треба не малого окрайця, а загального безпосередного тайного голосованя зі знесенєм курій виборчих.

Третій реферат, о економічнім і моральнім піднесеню народа виголосив о. Михайло Зубрицкий з Мшанця. О. Зубрицкій, син селянина, звісний по троха як збирач матеріялів етнографічних і історичних, котрі поміщував в "Дѣлі" та "Зорі". В грудню 1890 року на памятнім зборі членів "Народноі Рада", де то перший раз на широкий розмір інсценовано новоерскі оргіі, о. Зубрицкий був одним з немногих народовців, що висказали більш тверезі та розсудливі погляди, що остерігали перед надмірним шовінізмом і надмірними надіями на правительство, а накликували до невсипущоі праці над народом, в котрім уся наша сила і вся надія нашого політичного розвою. Реферат єго, оброблений популярно в деталях, був непопулярний в цілости, бо обіймав велику масу найріжнійших предметів, економічних, політичних та освітних, зведених до купи без сістеми і без ясноі провідноі думки. Реферат, сей появився видрукований в "Дѣлі", котре й не проминуло нагоди цвіркнути ним у очи радикалам, що ось мовляв і народовці займаються питанями економічними, і о. Зубрицкий уложив реферат, котрий єму встиду не чинить! Певна річ реферат о. Зубрицкого не чинить встиду патріотизмови і пильности єго автора, але встидно повинно бути редакціі "Дѣла" не бачити величезноі ріжниці між тим рефератом і економічною програмою руско-укр. радикальноі партіі.

При рефераті о. Зубрицкого промовляло досить богато бесідників, в тім числі і ми оба з дром Даниловичем, попевнюючи резолюціі поставлені референтом головно в тім напрямі, що Зубрицкий обертався переважно в крузі індівідуальноі самопомочи, а ми вказували, що така самопоміч є не остаточна, що положенє економічне народа підноситися може тілько при помочи спілок, зразу приватних, а далі організованих і підпомаганях загалом — кpaєм і державою. Далеко сягаючих проєктів ми не ставили, а виходили головно від тих справ, котрі були порушені самим референтом або другими бесідниками. В тім же дусі промовляв і посол Телішевский, поставивши між іншим важний проєкт заснованя при намістництві ради культурноі на взір ческоі з осібними секціями для великоі і для малоі — посілости. — До дебати над сим рефератом віднести треба й більшу часть промов селян при кінці віча; вони підносили своі місцеві кривди і клопоти і ставили резолюціі в значній части такі самі, як резолюціі о. Зубрицкого і тих бесідників, що промавляли по нім в справах економічних. Селяне ті з ріжних сторін турецкого повіту, головнож з Лімни і Задільска, промовляли коротко, плавно і ясно, до річи. Один із них домагався, щоби на рускі письма суди і уряди відповідали по руски; другий з погляду на війскову службу, в котрій урядовою мовою є німецка, домагався, щоби в школах народних учили початків німецкоі мови.

На порядку деннім був поставлений четвертий реферат: о заснованю "Народного Дому" в Турці. Реферат сей відпав, бо референт, о. Солтикевич, розглянувшися в цілій справі, прийшов до того переконаня, що поки Турка не має рускоі школи і не є ніяким, хоч би невеличким центром руского житя духового, поти й "Народний Дім" у тім місточку не має перед собою ніякоі конкретноі ціли.

Пятий і остатній реферат: о сітуаціі політичній Русинів і що йім далі чинити, приділений о. Щасному Саламонови з Комарник. О. Саламон звісний в нашій етнографічній літературі як збирач народних коломийок і шумок, а в кругах духовенства він звісний своєю довголітною боротьбою з уніятскими єрархами за право носити бороду. Та з усего видно було, що головна вага сеі точки порядку денного лежить не в промові о. Саломона, а в тім, що скаже д. Телішевский. Міні здаєся, що булоб далеко простійше, коли б комітет устроючий віче був прямо приділив сей реферат п. Телішевскому. О. Саламон говорив інтересно, але не популярно. Говорив до інтелігенціі, і закроів свою промову дуже широко. Селяне, що від рана стояли в салі не йівши (було вже по 4-тій годині) почали гуртом виходити геть. О. Саламон змушений був урвати свою промову на середині і поставив резолюціі майже ідентичні з позітівними думками, висказаними в брошурі "Розмова з п. Телішевским". По нім промовив др. Данилович, стараючись популярно вияснити селянам суть наших партій і йіх спopiв, і закінчив, звертаючись до п. Телішевского, щоби той сказав своє слово, на котре чекають Русини цілого краю.

Д. Телішевский сказав обширну і добре обдуману промову. Він бесідник не аби який, говорить плавно, не повторяючись. Шкодить єму хіба лишній патос, котрий нераз холоднійшого слухача наводить на думку, що бесідник числить на ефект і не говорить щиро, з тим патосом контрастує звичайно зміст промов д. Телішевского, обдуманий дуже холодно і з дипломатичним тактом; бесідник нікуди, як то кажуть не загалопуєся, не дасть унести ся чутю, а вміє дуже зручно добирати слова. Зміст єго промови поданий був докладно в газетах і я не буду тут єго повторяти. Піднесу тілько важнійші точки. Д. Телішевский заявив, що почуває добре важність хвилі і одвічальність яку бере на себе, але хоче говорити по правді, бо се вважає найвисшим обовязком посла супроти своіх виборців. Він признав, що звісна брошура вийшла з єго відома і волі1) і думки єго висказані в ній вірно. Одно тілько: розмова велася ще в осени, перед засіданями Ради державноі, а тепер сітуація де в чому змінила ся. Правительство проявило щиру волю занятися переведенєм програми економічноі, користноі й для нашого народа, і для того нині він не мігби радити русинам безоглядно переходити в опозицію. Се діло треба полишити розвазі самих послів. Про угоду п. Т. говорив ще осторожнійше ніж в брошурі, висказав навіть думку, що т. зв. угода не наробила тілько лиха, як се звичайно говорять. Аджеж партіі були у нас і перед угодою і сварилися й давнійше. Коли що пошкодило справі, так се не угода, а антагонізм Вашоі партіі (тут д. Т. звернувся до о. Саламона), котрій заздро було що угода зроблена була не з нею, а з другою партією. Пошкодила справі й праса, котра не критикувала річи, а кидалася на особи і обкидувала йіх болотом. Публіка на провінціі на своє лихо привикла глядіти на справи не власними очима, а очима або "Дѣла" або "Галицкоі Руси". Свій суд о партіях руских д. Телішевский також трошка змодіфікував. Він признав партіі старорускій чесні і патріотичні змаганя, але остро вдарив на пресу москвофільску, котра посунулась далі, ніж була повинна. Суд ш. посла про партію народовску випав троха неясний. Він бачив в них партію, що держиться вірно програми 1848 року, хоч сам у брошурі признав, що програма та, репродукована д. Романчуком, не є властиво ніяка програма, а тілько деклярація фактичного стану річей. Д. Т. солідарізувався з національною програмою народовців, хоч і признав, що в тій програмі є дещо фантастичного. Він признав партіі радикальній заслугу, що положила натиск на питаня економічні, хоч також додав, що в тім напрямі посуваєся вона декуди до утопій. Слово се треба впрочім брати зглядно, бо ш. посол пізнійше в приватній розмові зо мною і дром Даниловичем заявив, що й загальне голосованє вважає мало що не утопією. Закінчив д. Т. свою промову позітівним внеском, щоби віче турецке ухвалило: поручити руским послам скликанє зйізду нотаблів руских для полагодженя не тілько партійних спорів між Русинами, але також відносин руско-польских у Галичині. Погодженє партій руских він уважав можливим, а полагоду руско-польских відносин дуже важною і також можливою, коли зйізд нотаблів руских відкличеся не до шляхтичів, засідаючих у соймі, а до всеі польскоі суспільности, кoтра також повинна розібрати справу на зйізді своіх нотаблів. Час і спосіб скликаня зйізду нотаблів руских треба полишити послам соймовим і завірити йіх добрій волі. Сей внесок віче й ухвалило, хоч против сего піднімали ся деякі голоси опозиційні. Ухвалено й внесок о. Солтикевича, що колиб рускі посли соймові ухилилися від сего обовязку, то "Народна Рада" турецка має сама взяти почин в скликаню такого зйізду. Отсе в суботнішних н-рах "Дѣла" і "Гал. Руси" вона й напечатала свій прилюдний поклик до руских послів соймових, щоби скликали той зйізд. Поклик той стілізований дуже умірковано і обережно і дає найкрасше свідоцтво щирости і патріотизмови людей кермуючих сею провінціональною інстітуцією.

По вічу відбулося в "касині" невеличке товариске зібранє інтелігентних Русинів участників віча. Був тут і посол Телішевский і в єго руки випито перше здоровлє. П. Телішевский подякував і підніс здоровлє преси, та повторив при тім, хоч в делікатнійшій формі закиди зроблені йій на вічу. Відповідаючи на сю промову ш. посла, я сказав дещо в обороні преси, поборюючи ту думку, що опозіційна преса, критикуючи факти і людей, пошкодила справі. Й вказав на приміри інших народів, де прилюдна критика не вважаєся ніяким нещастєм, а явищем невідлучним від усякоі прилюдноі діяльности, вказав і на той факт, що газетна полеміка остатніх років чимало причинила ся до виробленя критицизму і поглубленя думок політичних та суспільних у нашоі публіки, а се вже є здобуток дуже цінний. Помилки преси — діло людске, алеж робота єі дуже тяжка і становище трудне; все се треба мати на увазі судячи про неі і не кидати на неі каменем, доки не маєте доказу, що вона пише в злій волі і злій вірі.

Перед вічем і по вічу мав я нагоду розмовляти з деякими священниками, старшими і молодшими. Особливо за честь мушу собі вважати познайомленє з о. Чайковским з Ботелки нижноі, чоловіком уже старшим і дуже докладно обізнаним не тілько з ходом наших народних і церковних діл, але також з політичним житєм інших народів і, що досить рідко у нас лучаєся, з економічними і культурними справами місцевого народа і цілого повіту. З ним, о. Саламоном і другими розмовляв я досить довго і довідався чимало інтересних подробиць, котрі тут не місце переповідати.

В тих розмовах порушувано між іншим і справу програми радикальноі. Загалом можу сказати, що економічна і політична частю нашоі програми принята була сімпатично. Певну нехіть і недовірє до радикалів будять тілько (зовсім натурально) йіх відносини до церкви, а особливо поміщені в "Народі" думки про целібат. Очевидно, се дуже болючий пункт нашого духовенства, бо майже всі щирійші священники розпочинали зо мною розмову такою фразою: "що се вам сталося, що ви хочете з нас поробити целебсів?" Я силувався вияснювати йім, що се не є в нашій силі, а колиб було, то миб певно сего не зробили, а писали ми в "Народі" тілько те, що при теперішних обставинах і змаганях єрархіі духовенству нашому не минути целібату, коли воно не здобудеся на рішучий опір, тай ще висказали думку, може й спорну, що заведенє целібату не було би для нашого народа таким страшним нещастєм, як дехто думає. Ми дуже добре розуміємо, що целібат з погляду чисто людского для засуджених на нeгo річ неприємна, і важка, але вказуючи виразно небезпеку в цілім єі обсягу, ми супроти духовенства, поступили зовсім лояльно. "Здобудьтеся на який небудь крок опозиціі супроти єрархіі, чи то в дорозі публіцістики чи як знаєте інакше — говорив я — а будьте певні, що наші сімнатіі і наша підмога будуть по вашім боці". Щож до нашоі ненависти против духовенства, то се також одна з ходячих мітологій, оперта на глухій традиціі, а не на фактах. Ми в загалі в своій діяльности публіцістичній не кермуємося ненавистю ні до кого; говорячи про духовенство загалом чи по одиноких єго членів, радо підносимо йіх заслуги, де йіх находимо (я покликався на книжку Павлика про читальні, єго статю про Наумовича, свою поему "Панскі жарти", свого Чимчикевича, та своі статі про Івана Вишенского і Осипа Шумлянского в "Кіевской Старинѣ"). Тілько ж загалом тепер ми дійшли до того погляду, що духовенство наше не є таким незалежним станом, яким було ще перед 20 роками, що під тисками ультрамонтранізму і єрархіі з одного, адміністраціі з другого, а "сполечноі єрархіі" з третього боку, воно загалом дуже не богато може зробити для справдішнього поступу народа. Більшому впливови духовенства на школи ми противні, бо по нашій думці, духовенство яко таке не може вести шкіл в напрямі, котрий нам видаєся єдино пожаданим, потрібним для поступу народа.

В кінці згадаю коротко при глупу пригоду, яка міні лучилася при вийізді з турецкого повіту. Погостивши пару день в с. Ботелці вижній у о. Солтикевича і відвідавши о. Чайковского в сусідній Ботелці нижній, я вертав до Турки, щоби йіхати відси почтою до зелізниці, коли на дорозі мене перестрів бориньский жандарм і вбачивши в моій гостині, в буваню по церквах та переглядуваню церковних книжок якусь "страшно політичну" справу, візвав мене удатися з ним разом до староства до Турки, попрошений провізся зо мною до Турки на санках о. Солтикевича і мав велику охоту, не заставши нікого в старостві, вести мене на постерунок жандармеріі, де міні певно прийшлось би було провести ніч а може і пару день в додатку, та дякуючи ласкавій інтервенціі посла Телішевского, до котрого я удався, завідуючий справами староства комісар д. Альберт переслухав зараз же жандарма і мене і випустив мене на волю, усправедливившися досить цінічно тим, що подібні неприємні випадки лучаються й не таким людям: ось нпр. недавно в Мільниці арештовано доцента львівскоі політехніки, геолога дра Дуніковского, котрий щe в додатку йіздив з порученя і на кошт уряду. "То дуже сумно, — сказав я — що у нас на провінціі інтелігентний чоловік, що занимаєся геологією або бібліографією, мусить чутися менше безпечний, ніж перший ліпший деришкіра".

¹⁾ "Дѣло", котре по тій заяві д. Т. найшлося в прикрій сітуаціі, посвятило цілу вступну статю на те, щоби викрутитися з тенет, у котрі само влізло. Між інчим воно здобулося на концепт, що брошура вийшла з відома але без волі д. X. Концепт смішний, коли зважити, що перед опублікованєм брошури д. Т. мав єі рукопис в руках і поробив в нім навіть поправки. Досить було єму не вислати рукопису з Відня тому, хто писав розмову, і брошура булаб не побачила світа.

[Народ]