Марсилєза.

Виривок із париських споминів.

 

Ми сидїли по вечері в столовій маленького париського пансіону. Був між нами один Гpек, один Ромун, Hїмець і Нїмка; я репрезентував український нарід, а француський панї Бертран, властителька пансіону, і її молоденька доня Зузанна. Ми допивали всї разом вино зі склянок і робили похибки у французькій мові, які наш Бертран з ввічливим усміхом справляла. Хитрий Грек, коли завважив, що карафка з вином вже порожня, з вишуканою чемністю старав ся налити з неї вина у склянку панї Бертран, звертаючи тим способом її увагу, що треба карафку знов наповнити. Ми сміяли ся з його підступу і було нам дуже весело.

 

Тимчасом я завважав, що мала Зузанна допитливо глянула на мене, а опісля підійшла до мого крісла. З виразу її лиця я зміг догадати ся, що йде тут за якусь поважну річ, в яку втаємничити мене хоче панна Зузанна потайки перед рештою товариства.

 

Заки розповім, в чім було дїло, мушу, з оглядy на се, що мала Зузанна попри мою особу є геройкою ceгo оповіданя, сказати про неї кілька слів.

 

Коли ми перший раз побачились з панною Зузаною, вона сидїла власне над мапою Европи, стараючись віднайти на нїй якусь державу. Так ось не тяжко було за тему першої розмови. Вона просила показати собі на мапі край, з котрого я приїхав, а опісля зачала розповідати менї, з яких то ріжних сторін загощують люди до пансіону її мамунї; не було там тільки ще нїколи Неґрів, яких її мамуня не хотїла. З Українцїв, як показалось, я був перший.

 

Панну Зузанну інтересував одначе менше факт, що я Українець, як обставина, що я учитель. Вона, саме недавно записавшись у лїцей, війшла в стичність з учителями, які в її маленькій душі викликали холодний респект не без дрібної примітки остраху. Сей респект переносила вона по трохи на мою особу, особливо коли я розповів її, що вчу також дївчата в лїцеях у Австрії (вона нагадувала менї собою все чепурні дївчатка перемиського лїцею, з якими я мусїв розпращати ся, виїзджаючи за границю).

 

Я став для неї через те обєктом студій, як виглядає професор з близька поза школою. Її допити, чи я дуже "острий" для моїх учинків і учениць і чи мені їх не жаль, коли даю їм лиху ноту, мали тут жерело не менше, як її жаданє, щоби я гуляв з нею вальса на коридорі перед обідом (в комнатї не було місця). Що правда, респект маленької Зузанни для моєї особи змалїв замість збільшити ся, коли Нїмка, що мешкала в тім самім пансіонї, сказала їй, що я приїхав до Франції вчити ся на "вченого", і що я "пишу книжки". Зузанна зажадала тодї від мене, щоби я показав їй те, що я написав, а коли я мусїв вволити її жаданю, вона зовсїм не скривала свого розчарованя. Зузанна надїялась побачити оправлену, грубу книжку, а се були лиш тоненькі брошури.

 

Одначе в міру, як малїв респект Зузанни ця мене, збільшала ся наша приязнь. Вона звертала ся до мене за помічю, коли не могла порозуміти сего, що її французький професор говорив у школї про переломанє світла в сочцї; приходила до мене хвалити ся своїми малюнками. Вона мала звичай завсїди, коли кухарка принесла з міста цибулю і дивоглядні артішоти, укладати їх майстерно на тарілцї і скоренько відрисовувати (в неї був великий талант до рисунків), а опісля показувала се не без гордости, питаючи: "Чи добре?" Та найлїпшим доказом зичливости, яку я з'єднав собі у Зузанни, може послужити факт, що з поміж всїх "пансіонерів" її мамунї вона менї напевно найменше разів показала язик (довгий і дуже острий) і один тільки раз щипнула в руку, і то більше з загальної, так сказати-би, досади, як в анїмозії, зверненої спецїяльно проти моєї особи.

 

Одначе що то було за дїло, з яким звернула ся до мене Зузанна по вечері? Присївшись побіч мене, вона тихо розповіла менї, що в сусїднім кінї дають нинї нову проґраму і що вона мала-б страшенну охоту піти на неї подивити ся, побоюєть ся одначе, що коли попросить маму, щоби пішла я нею до кіна, то мама на певно не згодить ся. Остаточний змисл її бесїди такий: я мав повернути річ в сей спосіб, неначеб я хотїв іти у кіно і мав зробити пропозицію, щоби цїлий пансіон вибрав ся туди "іn gremio"; треба одначе було повести дїло конче так, щоби панї Бертран не відказала ся.

 

На мене прийшла важка дипльоматична задача.

 

(Дальше буде.)

 

[Дїло, 16.01.1917]

 

(Дальше).

 

Не стану розповідати, якої я ужив тактики, щоби вивязати ся з моєї задачі. Досить, що за чверть години ми всї сидїли вже в кінї і дивили ся на богомази, то рухали ся на білій заслонї. Та мене вони зовсїм не бавили. Подумайте, що ви поїхали у далекий світ з охотою побачити щось для вас нове, незвичайне, і що ви, найшовшись там, заблудили у кіно. Подивите ся на висвітлювані образи і зараз прийде вам до голови рефлєксія, — що зовсїм ті самі образи ви будете могти, коли схочете, за місяць, два, бачити в якім-небудь провінціональнім містї Галичини. Розчарованє обходить вас тодї і буде вам на душі якось нїяково і глупо.

 

Та не думайте, що такі почуваня будуть вас мучити доперва тодї, коли случай заведе вас до кіна. В Парижи прийдеть ся вам ковати ті почуваня доволї часто. Як ви по приїздї надивите ся доволї на музеї, церкви, вистави та на рух на вулицях і відпічнете опісля від утоми із всїх перших вражінь, то тодї пробудить ся в вас охота пізнавати Париж ще з иншого боку. Кожде місто має душу свою, а вам власне захочеть ся тодї пізнати душу Парижа. Відчуєте, що коли-би ви звидїли навіть всї без виїмку "особливости" француської столицї, не тільки церкви і музеї, а також ріжні театри, кабарети і спелюнки, то — коли ви тільки те вспіли осягнути в Парижи — ви не маєте внутрішного права казати, що ви пізнали його. Бо все те не вичерпує ще його душі. Серцем Парижа остануть все його жителї, і то жителї Французи, а ви, не пізнавши їх, не пізнали столицї. І вам прийде тодї велика охота говорити з "правдивими" Французами, пізнати, що вони думають і як вони живуть. Так ось ви, ведені отсим міркованєм, старати-метесь війти якось в нутро француського живла, а бодай якось зблизити ся до него.

 

Але тут власне зачнуть ся для вас гіркі досвіди. Ось ви сидите в якім публичнім льокали, скажім, в якійсь кофейни, при бульварі і вас зацїкавить, про що говорять люди, що сидять при столиках недалеко вас.

 

Вслухуєте ся через хвилинку і переконуєте ся, що вони, о скілько взагалї говорять по француськи, калїчать француську мову так, як і ви. Се не Французи, а так само, як і ви, чужинцї. Пробуєте, о скільки маєте нагоду, побалакати з властителем чи зарядчиком льокалю і, на диво, переконуєте ся, що він Нїмець, який лїт доперва кілька тому приїхав з Берлїна і робить в Парижи інтерес.

 

Ви йдете отже куди інде слухати Французів. Зайдете приміром на унїверситет у славну Сорбону на виклад котрого небудь з учених професорів. Заки прийде професор, придивляєте ся зібраній публицї, цїкаві, як виглядає зблизька студіююча молодїж у Франції. І чуєте за хвилинку, як вони балакають між собою — по російськи або по польськи.

 

Ви йдете куди инде ще і тут повторяєть ся подібна історія. І вам робить ся досадно і ніяково. Маєте вражінє, що Французи нарочно поховали ся перед приїзжою товпою.

 

Велике розчарованє зробив менї з сього погляду також торжественний обхід свята Жанни д'Арк, на який я з гори вже тїшив ся, думаючи, що при тій нагодї почую, як Французи співають свої національні имни, послухаю, як звучить марсилєза, коли вона пливе з розширених патріотичним настроєм грудий синів француської землї. Тимчасом довелось менї побачити лиш великанський похід людий, що йшли головними вулицями міста в хорошім порядку — нїмі. Не співали нїчого, бо, як говорено пізнїйше, були побоюваня, що не всї схочуть співати те саме, і що з сего міг-би вийти заколот патріотичного свята. А менї все здавало ся, коли я дивив ся на сей величезний глухий похід, що йдучі в нїм Французи мовчать тому, бо не хочуть віддавати своїх почувань на видовище чужинцїв. Може, подумаєте ви тодї, в душах правдивих Парижан скриваєть ся якась жура, що каже їм сторонити від блескотливого виру житя, яким ошоломлюєть ся приїзжий чужинець?

 

Зачинаєте тодї дивити ся на Париж инакшим оком і стаєте відшукувати в житю Парижа риси, які нераз-то не звертали вашої уваги. Серед блеску і пишноти зачнете добачувати зловіщі знаки розпаду і знищеня; відчуєте, що де шум житя найголоснїйший, там і слова: "memento mori!" гомонять найвиразнїйше. Догадаєте ся, що власне правдивий француз бачить і розумів ті знаки і що душа його не може скинути їх зі своєї тямки. А хоч не знаєте ще правдивих Французів, то вони через се стануть для вас якимись близькими і рідними. Симпатію вашу стануть притягати до себе тодї більше чим пишні париські бульвари з хорошими будівлями і плянтаціями, ті вузкі, покручені старі і понурі трохи вулички, що прилягають до бульварів, за постарілими, почорнїлими домами. Вони стануть для вас символом того другого, утаєного Парижа, що, повний злих прочуть, з острахом глядить в будучність.

 

(Конець буде.)

 

[Дїло, 17.01.1917]

 

(Конець).

 

Не забуду нїколи вражіня, яке обгорнуло мене, коли я paз в товаристві найшов ся перед одною з казарм француського війска під Парижем. Понура, стара рудера відтручувала прямо своїм опущеним видом; перед нею ходив на вартї жовнїр з кінським хвостом, причіпленим до чака, згорблений і апатичний, якби достроюючи ся своїм виглядом до отсеї казарми. Менї через контраст прийшли на гадку вимуштровані і прості як свічка пруські жовнїри, на яких я надивив ся доволї в Берлїнї. Мимохіть я вражінє моє передав Нїмцї, що була в тім самім товаристві.

 

— Чого ви такі зажуренї? — сказала вона до мене. — Не-вже такі жовнїри будуть в силї оперти ся нашому війску? Чи не можемо ми супроти того бути певнї побіди?

 

Не знаю, чому, але менї, коли я сього слухав, дивно жаль якось зробило ся і сего жовнїра і Французїв взагалї. Чи не є се траґічне, коли нарід, якийсь гордо пише на памятнику слова: "Quand morte" і напружуєть ся цїлий в нетерпеливім дожиданю будучої великої хвилї, а рівночасно дрожить, що може йому не стати потрібної сили в великім моментї?

 

А прецїнь, хоч рефлєксії такі притемнюють хвилї вашого побуту в Парижи, ви цїлком не будете жалувати, що вони вдерли ся в вашу душу. Відкриєте, що питанє, яке тут вас мучить, не чуже вашій душі, коли ви у Париж приїхали з України. Відчуєте глибше, як чули може коли-небудь давнїйше, що і там, де живуть народи нїби щасливійші, вільні, причаїла ся жура і острах перед тим, що прийти може.

 

Ось такі гадки ходили по моїй голові, коли я сидїв в париськім кінї. Я отямив ся аж тодї, коли мої сусїди з пансіону панї Бертран, що сидїли поруч мене, звернули менї увагу, що проґрама вже скінчена і що пора йти домів. Ми вертали всї гуртом; я поруч з малою Зузанною йшов трохи попереду. В мене була ся горда свідомість, що панна Зузанна менї передовсїм має завдячити, що оглядала нинї виставу в кінї; я знав, що і вона свідома сего, і що я маю моральне право жадати від неї якоїсь винагороди за мій дипльоматичний труд. І нараз — я в першій хвилї не зорієнтував ся, чому — прийшла менї дивна якась охота попросити її, щоби заспівала менї марсилєзу.

 

Моє жаданє було трохи дивне; я сам се відчував. Я знав, що Зузанна радо малює, одначе щоби вона співала щось коли небудь, сего я не чув. А при тім дивоглядно якось жадати від кого, щоби він у вечір на улици в Парижи співав. А прецїнь я зважив ся на просьбу. Збрехав, що не знаю, яка є арія марсилєзи і що я хотїв би почути її від Зузанни, коли вона учила ся її в школї. На мій причуд Зузанна не дорожила ся цїлком і зараз стала співати пiвголосом, але певно і виразно:

 

— Спішімо, дїти відчини, до збруї, горожани...!

 

Люди, що йшли вулицею, оглядали ся на хвилинку і прислухували ся. Але, здавало ся, не дивували ся зовсїм. Се було власне на одній з тих старих, вузких вуличок в Quartier Latin, де люди не дивують ся нїчому...

 

Заки ми дійшли назад до пансіону, пісенька добігла до кінця і ми розпращали ся, ідучи кождий до своєї кімнати. Було вже пізно, але я не міг ще спати і передумував пригоди минулого дня. Имн, який співала перед хвилею Зузанна, звенїв менї безнастанно в усї. І менї згодом стало ясно, що між моїми рефлєксіями в кінї і між моїм нечайним бажанєм, почути, як Зузанна співає француську народну пісню, заходила звязь. Я зрозумів, чому так дуже порушив мене її спів, так сумно і добре якось заразом було менї тодї, коли я йому прислухував ся. І я почув якусь велику вдячність для Зузанни. Видалось менї, що коли опісля верну в свій край і коли вирине передімною запит, чи вчув ся я хоч трошки в живчик душі правдивого Парижа, то пригадаєть ся тодї менї співаний Зузанною имн, як один з тих нечисленних моментів, завдяки яким відповідь на се питанє не буде повним переченєм...

 

Богато вражінь я пережив від часу, як слухав народного имну, співаного тихим, рівним голосом малої Зузанни. Я чув, як звучать имни инших народів, коли вони пливуть з грудий тисячок людий, що в имн сей вкладають свою душу. Чув, як звучить нїмецьке "Wacht am Rhein", коли воно пливе з грудий реґіментів славної пруської ґарди тодї, як вона виходить з берлїнських касарень, щоб їхати на поле битви, серед кольосального здвигу пращаючої їх товпи. Часто звучить менї в ухах ще й тепер голос сего співу пруської ґарди, який плив з такою якоюсь непереможеною силою, що филї його, здавалось, ломити могли б зелїзо. А все, коли вслухуюсь точнїйше в його шум, чую, як скрізь його могутні филї перебиваєть ся арія марсилєзи, співана голосом малої Зузанни — тихим і рівним.

 

[Дїло, 18.01.1917]

18.01.1917