Мій приятель після кожного метчу "України" приходить у понеділок до редакції понурий, захриплий і недобрий як шандар.

— А най то шляк трафить! Чоловік стягається з останнього на білєт, викричиться, а наші „україністи" рухаються на грищі як мухи в меді. Вже останній раз я на метчу "України"! Нема дурних!

У вівторок його гнів уже дещо погасав, але все ще „цабанив" нашим грачам:

—  А то караванярі. Їм волами орати, а не мяча грати! Ого! Вже мене не побачать!

В середу вже трохи слабше:

— Алеж ця поміч — чиста неміч! Бійтеся Бога, таж то оферми скінчені! Скільки мене здоровля коштує ця поміч! Щастя моє, що вже більше її не побачу!

В четвер спустив ще більше з тону і вже ласкавішим голосом:

— А на Босого, то можна числити, як на чотири тузи. Тільки задля його одного варта ходити на метчі...

В пятницю переглядав часописи, де, коли і з ким грає "Україна", але дальше божився, що вже більше не піде на метч.

В суботу кажу до нього:

— Підемо завтра, „Україна" грає з мадярським „Будафоком". Цеж міжнародній метч!

— Боже борони! —  затріпав руками —  таж „Україна“ нахапає, як бідний у торбу!

А в неділю зустрів я мого приятеля, як стояв у довгому хвості перед касою на цей метч. Трохи засоромився, я почав змісця про погоду і вивів його з клопоту. З тяжким тру дом ми діпхалися на трибуну —  і приятель відразу зачав хвилюватися:

— Щоб хоч виставили добрий склад. А то один здискваліфікований, другому наречена не позволяє грати, третьому жінка вродила на сам метч дитину, кому тут є грати?!..

На грище вбігла мадярська одинадцятка. Так і видно, що це —  екстра-кляса!

— Ельєн! Ельєн! Ельєн!

Як уже ми докладно приглянулися мадярам, вбігли наші червоно-чорні. Мій приятель аж встав, але зараз сів, блідий і недобрий.

— Ого! Пропали наші! Нема ні Магіка ні Скреготи! — стогне з розпукою.

— Але зате є Скоцень! — потішаю його.

— Один Скоцень через одинацять мадярів не перескочить.

Зачалася гра. На щастя дощик дещо охолодив мого приятеля, що денервувався кожним „кіксом“ і взагалі кепським загранням червоно-чорних. То блідне, то червоніє, то синіє. Ціла гра відбивалася на його обличчі як у дзеркалі.

Часто густо напружену тишу і запертий віддих тисячів глядачів переривав розпучливий голос мого приятеля:

— "Україна" —  темпо-о-о:

Коли мадяри стрілили перші ворота, мій приятель встав і хотів відійти з грища. На силу я його задержав.

Нарешті —  гураґанним торнадом несеться тріюмфальне:

— Є-є-є-є !!!

Перші ворота "України".

Мій приятель якне той став. Валив ногами, аж дошки тріщали, лупив руками і верещав як індіянин з племені сіюксів підчас атаки на віґвами команчів.

На силу я його заспокоїв. При других воротах України мій приятель став сам сіюксом і так махав руками, що оскальпував  якусь паню з капелюха. Немало енергій вложив я, щоб привести до притомности приятеля  який хотів бігти цілувати „Валєрка".

—  Але дали їм гуляшу!  —  вівкав на радощах.

З грища вийшов останній. Чекав терпеливо, аж „україністи" вийдуть з шатні і тоді кожного поклапав по плечах.

У найближчий понеділок мій приятель прийшов до редакції щоправда зовсім захриплий, але повний національної гордости.

— З ким „Україна"  грає на другу неділю? —  запитав  з порога.

— Все одно з ким! — відповів я. — Одного боюся, щоби "Україна“, захоплена своїми успіхами з „Будафоком” не втратила два пункти з Р.К.С.-ом.

— Ніколи ! — закричав — "Україна" вийшла як переможець на міжнародний форум копаного мяча !..

                                                                                               Спортоманяк.

П.С. Спортовий Львів гуде від неділі перемогою„України“ з „Будафоком". Доказом цього три аматорські рецензії і пять фейлетонів, які на другий день зявилися в редакційній скринці. Не знаю, яка буде доля рецензії, я вибрав один з фейлетонів. Решту зіставляю до чергових змагань "України" з заграничними дружинами.

                                                                                         Галактіон Чіпка.