Мовою Бога чи мовою війни?

 

У видавництві «Дух і літера» вийшла книга Олени Стяжкіної «Мовою Бога». З російської текст переклала Катерина Сінченко. Донецька письменниця та історикиня розповідає про долі людей, життя яких опинилися у болоті війни – не називаючи її конкретно, вплітаючи історію метафорами у сучасність. Випадкові знайомі, товариші, але ще не друзі, стають ворогами одне одному, стикаючись віч-на-віч зі своєю смертю. Чи вдасться героям вирватися із кола безвиході та страху, не втративши при цьому найціннішого дару – життя?

 

 

Вже першими сторінками своєї повісті Олена Стяжкіна веде нас знайомити зі своїми героями. Двоє чоловіків, долі яких переходять у руки війни, однаково нею зв’язані. І це, мабуть, єдине, що робить їх схожими. Для «ассирійця» Ревазова (так означені у повісті «зайди»), або, як його називали, Вано, війна – явище не нове, буденне. Він зростав на землі, за яку воювали його діди-прадіди, тому добре усвідомлює ціну власного життя. Для його опонента Діми – це можливість влади. Він хоче відчути війну у кожному своєму кроці, хоче, щоб його боялися та слухали. Приниження і жорстокість – ось головні життєві принципи героя.

 

Олена Стяжкіна вибудовує мури своєї повісті цеглинами постійного напруження та інтриги. Їй властиво захопити увагу читача, і тримати її до останньої сторінки. Між початком і завершенням її розповіді існує цілий океан людських спогадів. Авторка вдало поєднує теперішнє і минуле життя героїв, розпалюючи цікавість читача. Описуючи сцени, де Діма грається із життям Ревазова, і приміряє на себе роль Бога, авторка дає зрозуміти: її герой надто слабкий, щоб вбити людину. Його міць – лише у його словах та погрозах, у його недосяжних мріях та нездійснених бажаннях.

 

– Чому ти не тікаєш? – грізно крикнув Діма, і сів на підлогу.

– Мені просто цікаво, чому ти не тікаєш? Відповіси правильно – житимеш, а ні – то ось, – Діма потрусив пістолетом. – Дружину твою ми пропустимо через підвал… А потім – до ганебного стовпа і розстріл! Розумієш ти це, морда жидівська? Розумієш, з ким зв’язався?..

 

Авторка через діалоги дуже вдало підкреслює Дімин бунтівний характер. Та хоч пістолет тримає у своїх руках Діма, справжня зброя знаходиться у душі Ревазова. У цій критичній ситуації він пробує залишатися сильним духом – попри те, що його життя може у будь-яку хвилину обірватись. Стяжкіна доводить: людина здатна своїм внутрішнім світом протистояти жорстокості та ненависті.

 

Попри те, поміж рядків читачі можуть добачити і людські слабкості Ревазова. Він дає волю своїм почуттям, коли свариться із жінкою, а вихід зі складної ситуації шукає у чарці горілки. Ще зовсім недавно він теж приміряв на себе роль Бога, забираючи життя у повстанців. А тепер самому потрібно боротися за власне виживання. Сидячи на кріслі, з прив’язаними руками, він бачить свій дім, сім’ю, жінку. Вано пригадує слова, які колись сказав їй: «Я можу читати Біблію в оригіналі. Мовою Бога».

 

Ці слова авторка не дарма підносить на вершину своєї повісті. Вони стають головним ключем, шпариною, що намагається пролити світло крізь зачинені двері до Діминої черствої душі. Ревазову важко знайти спільну мову із Дімою, адже «мова Бога» для нього невідома та чужа. Письменниця не дарма приписує Дімі образ «коректувальника перспектив», адже його життя – як той рибний салат, що обвітрився, і плаває у калюжці жиру. Вже на першій сторінці своєї розповіді Стяжкіна дуже вдало описує несвіжий вигляд цієї страви – ніби готує читача до неприємного смаку, який він згодом відчує.

 

Життя, описане в книзі, перемелює героїв та їхні долі. Тут і корупція, і зради, і навіть волонтерки-проститутки. Кожна людина живе за своїми власними законами, керується особистими принципами, власною вигодою. Болото повсякдення в умовах війни, де нібито всі рівні і однаково приречені, проте усі – дуже різні. Повнота людських парадоксів, і люди, зіпсовані на грошах і владі. Абсурдними видаються моменти, коли в умовах війни процвітає ритуальний бізнес. На фоні чужих смертей не припиняється чиєсь збагачення. Щоб забрати мертве тіло Влада, Ревазову довелося домовлятися з місцевими верхівками, і заплатити за це чималі гроші:

 

«А з похоронного бюро до зупинки подали машину. Нічого не питали та ні з чого вже не дивувались. Назвали ціну, яка для Ревазова була ще прийнятною. Він дуже зекономив на «історикові», сказав, що за Влада розрахувався на місці. На базі. І весь час – поки їв, поки розмовляв, поки упізнавав – за курткою, за останньою фотографією, за штанами, де на задній кишені була пляма від білої фарби, поки ніч також – хотів би глянути, як той, що в пенсне, спробує вимагати гроші у того, що в Нальчика».

 

Герої Олени Стяжкіною не тікають від цієї війни. Вони залишаються у своєму рідному місті попри усю критичність ситуації. Це місто не відпускає їх. Тут кожна людина залишається у гонитві за чимось своїм: хтось женеться за грішми, хтось за славою, комусь потрібна вільна Україна, а комусь – Росія (хоч конкретики тут немає, ви лиш можете так припустити чи здогадатися). Авторка з болем пише про те, що відбувається також і у її рідному місті. Вона наче намагається зрозуміти: чому так трапилося? І відповідей вона шукає не на рівні політики, а на рівні людей.

 

Текст Стяжкіної, як на мене, написаний дещо жорсткою мовою. Деінде у ньому присутні елементи грубості та гострого сарказму. Майстерно сплетена павутина подій, (ніби) випадкових людей та явищ, займає основний простір на сторінках книжки, і відтягує закінчення повісті, тримаючи у напрузі читача, занурюючи його у світ всюдисущої війни.

 

Письменниця закінчує твір на точці максимальної напруги. Знесилений Вано більше не в змозі боротися за своє життя. Його сила різко падає у слабкість, і момент, який, здавалося б, от-от стане вирішальним, повертає нас до випробування духу Ревазова. Замість того, щоб скерувати пістолет на свого ворога, він вагається аж до думки про самогубство.

 

Три постріли лунають як завершальний акорд книги. Останні крики Ревазова – це крики його душі, яку могла заспокоїти лише вічна тиша:

 

«Він не боявся. Було мулько й порожньо. Він горланив утробно, як звір, чіпляючись за слова лише для того, щоб було гучніше, щоби звуками приманити долю. Він горланив, щоб усі контролери комендантської години, всі «захисники» та поліцаї зібралися під дверима і стріляли по них, по ньому, по них усіх – живих і мертвих – зі своїх славетних «Птурсів», «гвоздик», «тюльпанів», і щоб він, Ревазов, називаючи сусідку на ім’я, востаннє зумів крикнути: «Тікай, тьотя Зеня, тікай… Тікай». Востаннє перед остаточною тишею, що ніяк для нього не наставала».

 

12.01.2017