«TINA є чудовим засобом очистки сумління. І чудова профілактика: досить буде його сумлінно застосовувати, і сумління не пізнає нагоди, щоб дізнатися про своє забруднення»
Жань-Поль Сартр шокував колись читаючу публіку парадоксальним твердженням, що французи ніколи не були такими вільними, як під час німецької окупації... Парадокс, як він стверджував, був уявним тільки тому, що людина потрапляє до неволі через пастку вільного вибору, який маскує примус, – а французам окупанти доступ до цієї пастки відрізали. Французи залишилися без вибору... А якщо французи залишилися без вибору, то поляки тим більше! Деякі з німецьких сатрапів загравали до французів, обіцяючи місця за трапезним столом, коли з їхньою допомогою нарешті запанує "Новий лад". Полякам же пояснили з місця, і без тіні сумнівів, що "Новий лад" не передбачає для них іншої ролі поза долею робочих волів, а для Польщі іншого застосування, ніж "Лебенсрауму" Тисячолітнього Рейху. Від боротьби з окупантом не було, отже, втечі – щонайвище можна було сперечатися про те, як швидко починати і якою зброєю користуватися. Інстинкт самозбереження, моральний обов’язок і патріотизм розмовляли одною мовою. Дружно казали: не даватися, чинити опір, битися...
Інакше виглядала "радянська окупація", якщо вжити вже цього вислову, що суперечить мовній традиції... ПНР була державою переможців, не переможених. Обіцяла ввести змучену війною і довоєнною бідністю державу у країну багату на блага, доти ще непізнані. Земля для селян, праця для робітників, освіта для дітей, охорона здоров’я для всіх... Свобода від страху перед безробіттям і бідністю... А що більше, людська гідність для кожного, повага до будь-якої праці, скарби культури для всіх, кінець поділу народу на впливових та зарозумілих, а також пахолків, що підлещуються до них, кінець зневазі до людей та їх приниженню: народ, з допомогою домкрата солідарності (sic!), піднятий нарешті на височини спільноти. Коротше кажучи, соціальна справедливість була міцно поставлена на просвітницький триніг свободи, рівності та братерства. Аж просилося, аби інстинкт самозбереження, етичний імпульс і патріотизм знову розмовляли одною мовою, лише несучи протилежний переказ... Потрібно було тільки в ці обіцянки повірити. Або сумніваючись у щирості чи потенціалі тих, що обіцяли, вирішити дати їм шанс для розвіяння сумнівів.
Масове виробництво святенництва
У Польщі, нанесеній на карту німецького "Лебенсрауму", німецький тоталітаризм відштовхував грубо навіть цих нечисленних, які симпатизували його світогляду без огляду на те, звідки він прийшов. Радянський тоталітаризм спокушав і притягував своїми гаслами навіть багатьох із тих, хто в чеснотах країни, з якої він походив, не були, щиро кажучи, переконані...
Чарівності комуністичних гасел важко було опиратися людям, які переживали через спадкову бідність та цивілізаційну відсталість, які мучили їхніх земляків. Гасла зверталися однаково як до відчуття соціальної справедливості, так і просто до любові до батьківщини.
Який же це патріот (людина, яка ставить добро народу над кастовим інтересом) хотів би, щоб блага, обіцяні в гаслах, не стали долею його земляків?!
Суть у тому, що надто швидко виявилося, що гасла та практика існують окремо. Цивілізаційна прірва між Польщею і рештою Європи поглиблювалася, міст скорочувався. Обіцяний добробут не надходив. Нові поділи мало чим, окрім демонстративності, поступалися старим. А над цим всім носилася примара жорстокої та нещадної влади, що не зносить заперечень, алергічної не тільки на думки, відмінні від її позицій, але й також на всі думки, які походять не з її натхнення, наказу чи ініціювання. Тим, чим були жовті фіранки для привілеїв нової еліти, фразеологія суспільної емансипації та народної влади була для бездушності керівників і браку їхньої совісті.
Гітлерівська окупація залишила багато ран на тілі й душі народу, але святенництво не було одним із них. Зате у завдання власне цієї рани цілився сталінський тоталітаризм, а ще більшою мірою авторитаризм, який наступив після нього. Масове виробництво святенництва було невід’ємною (навіть якщо не задуманою, а тим більш не званою за іменем) властивістю радянського комунізму і режимів, які він готовий був терпіти у своїй "сфері впливу". Від народу вимагали, аби він був конгрегацією безглуздої покори і дисципліни, необов’язково віри... За винятком короткого, вступного періоду "Бурі й натиску" мало хто, включно з елітою влади, вірив у проголошувані гасла – загальним обов’язком було, натомість, їх повторення за кожної публічної нагоди. З плином часу віра ставала для влади просто незручною: переконання у безпомильності принципів вело таки невблаганно до відкриття помилок їх інтерпретаторів.
Згідно з неписаним конкордатом, що регулював взаємні відносини влади і народу, влада повинна була поводитися так, неначе зайнятою була втіленням проголошуваної суспільної програми добробуту і справедливості, а народ повинен був висловлюватися у громадських місцях так, неначе їй довіряв. Як би не було, а до щоденних зустрічей влади і польського народу відносилося повною мірою Файгінґерове [Hans Vaihinger] правило "якби ж" (з його праці "Філософія "якби ж..."). Було воно при цьому не додатком до системи, а необхідною умовою її існування.
Алєксандр Солженіцин у роки вигнання запропонував співвітчизникам "день без брехні": припускав, що буде досить одного такого дня, аби радянська система завалилася. Чи був він правий, ніколи ми вже не дізнаємося, але припущення не здавалося більш абсурдним за систему, якої стосувалося.
Сумніви щодо реалізму пропозиції Солженіцина випливали з обмірковування чинників, так би мовити, геополітичних. Так званий Захід умив у Ялті руки від втручання у справи проживаючих на схід від Ельби народів, і від цього часу підтверджував багато разів, більше, правда, у вчинках, ніж у вертких словах, що поза повторенням до бридоти власного комплекту відмінних від східних гасел, немає наміру знову бруднити собі руки цими справами. Поляки, навіть найбільш антикомуністичні та найрадикальніше збунтовані, не могли розраховувати на підтримку чи допомогу ззовні, адже тільки божевільні й неправильні романтики могли мріяти про самотній поєдинок із силою східного сусіда, який міг би для країни закінчитися не менш трагічно, ніж усі повстання, Листопадовим [1830 року] починаючи, і Варшавським [1944 року] закінчуючи... І знову думка про вибух зсередини, про крах радянської самобутньої імперії не зродилася не тільки у колах національної, тверезо і реально мислячої інтелігенції, але і в жодному з тих, що яких вона поважає і вважає авторитетними, а також у потопаючих у коштах і повних мізками найвищого калібру "совєтологічних" інститутах світу; не зродилася така думка навіть набагато років пізніше, коли в колоса трусилися вже з дня на день його глиняні ноги. У цих умовах життя у брехні було ще більшою умовою виживання тих, хто бреше, ніж режиму, який вимагав святенництва. Що стосується режиму, то він міг легковажити схваленням своїх підлеглих – з тих же причин, з яких міг обходитися їхнім уявним, щиро нещирим схваленням.
Так чи інакше, життя в брехні тривало, і через довгі роки не здавалося навіть, що невдовзі прийде кінець людської витривалості. Як це сумно описав Вітольд Вірпша у вірші "Лист про сумління":
Кажуть: ми будуємо соціалізм. І мають рацію, хоча й брешуть... Кожен думає своє Відчуття, уяви навчили Плазування; повзають у цій щілині Яку животами видовбили у порожнечі. Будь-яких катехизм вивчать Напам’ять!
Особа – це майже ніщо?
Як на диво (а може не так і на диво?!) спадкоємцями, речниками і найбільш ревними лицемірами-святенниками у посткомуністичній Польщі є нині еліти влади. За цією точкою зору справи повернулися частково до норми, від якої комуністичний режим був відступом. Народ (принаймні та його частина, яка не говорить від імені правлячих партій, а й ця частина лише в ті моменти, коли поруч немає діставучих журналістів) неначе перестав рахуватися із словами, і знову те, що він каже, для правлячих еліт не має жодного значення (принаймні в перервах між виборами – які, втім, стають довшими через наміри вкоротити пам’ять громадськості загалом, і пам’ять про передвиборчі обіцянки зокрема...).
В одній зі своїх лекцій Товариства наукових курсів [TKN] Адам Міхнік пояснював податливість інтелектуалів до посвареної з народом влади, зокрема їх переконанням, що закони історії є невблаганними, що напрям подій був уже визначений, і що опір історії може тільки примножити жертви, які падають на шляху до мети, але плину історії не змінюють. Опір історії був би лише переносною спробою затримати розігнаний автомобіль встромлянням палиці у спиці – спробою наперед приреченою на невдачу. Отже, як сказав Міхнік, хоча вони й знали, що "насильство освячує тріумфи, що воля більшості суспільства є зґвалтованою", але вважали, що так має бути, що інакше бути не може, оскільки результат був визначений від початку, як тільки історія прирекла людство на поступ; а отже, все, що йому опирається, може бути лише ("з об’єктивної точки зору") нікчемним та безрозсудним водночас плануванням реакції... А отже, ще один із відзначених і внесених до каталогу Мілошем кетманів [в ісламі обставини, що дозволяють мусульманинові відійти від віри, позірно зректися її. – Z]?
Як зауважував Владімір Маяковський – на думку Іосіфа Сталіна, найбільший поет Країни Рад: "Одиниця – ніщо, одиниця – нуль". Ба, якщо нині, після стількох років і в зовсім іншому світі щось нас обурює у цих словах, то напевно переважно їхня щирість; висловлення вголос почуттів, які з огляду на власний спокій духу і повагу до співрозмовників самі ми вагаємося висловити...
Оскільки справді ми, "інтелектуали", нащадки Просвітництва і люди наскрізь на сучасний взірець цивілізовані, схильні здійснювати щоденно ритуальні молитви біля вівтаря вільної, а отже з припущення всевладної одиниці, але у спокої духу ми не дуже її (в тому числі нашій) всемогутності довіряємо. Парадоксально, але якщо краще задуматися, то зовсім не таким парадоксальним є те, що ніколи ще авторитет одиниці не впав так низько, як власне у наші часи культу особи і її "людських прав". Статистичні таблиці, що старанно відзначають підтримку тої чи іншої партії або того чи іншого прального порошку, перелік книжок, які найбільш часто купують, фільми, які найчастіше переглядають чи найбільш відвідувані видовища позбавили одиницю авторитету, яким піонери сучасності обіцяли її обдарувати. Залишилася їй (одиниці) лише мотика, а з мотикою, як застерігає народна мудрість, на сонце не треба виходити. Ані, як мудрість вторує суспільній науці – на масову культуру...
Як відзначив Ґюнтер Андерс [Günther Аnders] у 1956 р. (без стебла ентузіазму, на відміну від Маяковського, який вибув зі світу з власної волі на чверть століття раніше), "гра триває, що б ми не робили; без огляду на те, чи в неї ми граємо чи ні, вона триває з нашою участю". І додав, вже зовсім похмуро: "Ніщо не зміниться від того, що з неї ми вийдемо". А отже, одиниця є таки нулем, нічим? А вже через півстоліття після смерті сталінського улюбленця француз П’єр Бурдьє, чи німець – Клаус Оффе або Ульріх Бек – здається, не мають щодо цієї проблеми сумнівів. Хоча й різними словами, але висловлюють те саме спостереження: що вільніша одиниця, то менше її ініціативи впливають на перебіг гри... Що більше світ є толерантним (байдужим?) до того, що одиниця робить, то менше ми маємо впливу на гру, в яку ми граємо і в якій нами грають... Світ видається нам на вигляд важкою глибою, якої зрушити з місця не вдасться, а ще надто матовою та без вікон, тож не вдасться заглянути досередини і перевірити, що робить її такою важкою. А в переконанні, що ця вага – це не ілюзія, а свята правда, утверджують нас люди за варшавськими урядовими столами, постійно повторюючи, що як щось роблять, то "роблять, оскільки мусять", оскільки "іншого виходу немає", оскільки інакше спокушаємо, оскільки щось інше привело б на країну і народ немислимі катастрофи. Роблять це у хорі з тими людьми з інших столиць, проголошуючи, що "There Is No Alternative" (TINA) [немає альтернативи. – Z], як влучно виклав це Яцек Жаковскі та піддав нищівний критиці у своїй книжці "Анти-TINA".
Надією, мужністю і завзятістю
Що численніший хор і що гучніше він заводить, то меншими є шанси на розуміння правди рефрену. Або – як припускав колега Флоріана Знанєцкого [Floriana Znaniecki] соціолог Вільям Ісаак Томас [William Isaac Thomas] – якщо люди вважають якусь думку правдивою, вона стає такою внаслідок їхніх вчинків. Іншими словами: що більше одиниця вірить, що бракує їй сили, то важче її в собі знайти та спромогтися на її застосування... TINA – це чудовий засіб для очистки сумління. І чудова профілактика: досить її сумлінно застосовувати, і сумління не пізнає нагоди, аби дізнатися про своє забруднення.
Так трапилося, що декілька років тому і з коротким інтервалом часу я брав участь у відзначенні днів народження двох осіб: Вацлава Гавела та Яцека Куроня. Це були добрі нагоди, аби задуматися ще раз над усім тим, що я тут вже сказав про роль "одиниці".
І Гавел, і Куронь були, що тут багато казати, одиницями. Хоча й не мали нічого з тих речей, без яких не вдасться одиниці вирватися з приреченого майже безсилля... Не мали авіаносців, ані пускових ракетних установок, ані поліції чи в’язниць, багатства чи слави, телестудій чи відданих загонів трубадурів та клакерів. Не показували їх на телебаченні, оздоблених вінком шанувальників, не писали про них на перших сторінках газет. А всупереч цьому обидва, кожен у свій спосіб, змінили гру, в яку їхні земляки грали і в якій ними грали. Щоб це здійснити, обидва мали в розпорядженні тільки три дуже примітивні види зброї, відомі людям принаймні з кам’яного віку: надію, мужність і завзятість – лише застосовували її набагато частіше, ніж звикли я та, певно, більшість із нас.
Про надію розповідав Гавел, що, по суті, не є вона прогнозом. Не хилиться побожно перед статистикою тенденцій, а вже тим більше не кидає рушника на ринг, коли вони для неї неприхильні. Ричард Рорті пригадав у зв’язку з Гавелом слова Кеннета Берка: "майбутнє можна пізнати, коли робиться відкриття, про що люди можуть співати" – але разом із гаслом Гавела, що в жодному році неможливо передбачити, яка пісня буде на вустах людей наступного року... Пам’ятаючи про це, можна спромогтися на мужність тривання при надії, яку Марія Яніон [Maria Janion] колись назвала "впертим ідеалізмом". Спромігся на неї Гавел, спромігся Ліпскі, Яцек Куронь...
Єпископ Ян Храпек [Jan Chrapek] повторював вперто: "живи так, щоб залишити після себе у світі сліди". Гавел, Ліпскі чи Куронь певно б уточнили, про які сліди йдеться, радячи жити так, аби світ залишити у кращому стані від того, в якому його застали. І цією порадою користуючись, покращили світ, що тут багато казати, хоча лише трохи покращили – і хоча жоден з них не вважав, що надія цілком виправдалася, і звісно до результатів, які принесла їхня завзятість, можна мати (як вони й мали) чимало застережень – і то не нікчемних.
Але вони покращили світ принаймні настільки, щоб нині доводилося платити нижчу, ніж раніше, ціну за надію, мужність і завзятість, а отже стало трохи легше жити за вказівками, які вони проголошували і яких самі дотримувалися. Світ наблизився на декілька кроків до виконання вимоги Яцека Куроня: "Правда (по суті різні, часто суперечливі правди) є власністю вільних громадян". Отже, Куронь міг на схилі життя з чистим сумлінням сказати: "Досить хотіти, мати ідею та трохи наполегливості, щоб знову у нашій Польщі зробити щось справді важливе". І нагадати: "Отже, варто хотіти. І варто пробувати. Попри все".
Отже, може з того, про що сумно розмірковував Ґюнтер Андерс, не повинно випливати те, про що з ентузіазмом, вартим цілком іншої справи, заявляв Владімір Маяковський?! Не випливає, якщо людина є Гавелом, Куронем чи Ліпським. І не повинно випливати, якщо впертися, щоб іти їхнім слідом і мати мужність відповідати за наслідки. Щоправда, небагато на це спромоглися. Я не вважаю, що міг би. Але підозрюю, що міг би енергійніше пробувати, коли б не сказав собі, що я не можу...
Кетмани, підступні вибрики розуму
Про кетмани писав Мілош у своїй книжці "Поневолений розум" [1953 р., одне з найкращих есе часу про вплив комуністичної пропаганди. – Z] . Героями цієї книжки був розум – і всі ті, хто, ним володіючи, дозволив йому потрапити у неволю. Отже, йшлося не про звичайний розум, не про той, яким (під назвою "глузду") обдаровані ми всі, хоч і неоднаковою мірою. Про розум-привілей, розум, який належить лише (з визначення нечисленним) вибраним, таким, що пишуть, і таким, про яких пишуть. Розум, який на відміну від (здорового, авжеж) глузду повчає, що робити не треба, а що робити слід та треба. Щоб правильно виконати своє завдання, розум повинен бути власне "поневоленим": повинен триматися визначеної дороги, не відхилятися від неї сам і тим, ким керує, не дати відхилитися. Що вірніший є наказам, яких слід дотримуватися, і що слухняніший щодо тих, хто має силу та право віддавати накази, то розум краще своєму завданню служить.
Якщо глузд, за взірцем св. Павла, "спокійний, не заважає нікому" – то розум, як Гавел, "вигадує найдикішу сваволю". Таке вже його покликання, така його природа існування. Розум має потребу свободи – розум дихає свободою. Поневолений розум – це суперечність за визначенням (або, як хотіли б сказати англійці – оксюморон). Що б це могло бути таке? Розум, що вдає про людське око глузд? Розум, що опускається до рівня (здорового, здорового...) глузду? І в ім’я чого? Одурення влади? (У варшавському студентському театрі "Клуня" [Stodoła] розповідали у 1960-х роках анекдот: "Нами керують напівінтелігенти... Але я це кажу з позиції чвертьінтелігентів!". І знову російський сатирик Владімір Войновіч визначав соцреалізм, мистецький еквівалент поневоленого розуму, як вихваляння влади зрозумілими для неї термінами). Але влада у цьому й полягає, що не можна її надурити, не обдурюючи одночасно самого себе, оскільки глузд є для розуму снодійним засобом. Коли його приймати малими дозами, але щоденно, то стає наркотиком. Прийнятий у великій дозі, є отрутою. Але питати, що робить розум, коли він слабне і зв’язує свою природну свободу та її не практикує, це те саме, що питати: що робить вітер, коли не віє, або річка, коли не тече. Розум є собою тільки на ще незвіданій території, на території, щодо якої глузд застерігає: hic sunt leones (тут леви). І стільки з нього користі. Не більше, щоправда, але й не менше. А це, на мою думку, зовсім немало.
Я повторюю: кетмани – це підступні вибрики розуму. Кетмани необхідні розумові, який за зразком (несвятого ще тоді!) Петра зрікається свого покликання. Склавши їх перелік, Мілош з’ясував, в які способи різні озброєні розумом люди старалися (могли?) себе ошукати, що себе не обдурюють. "Озброєних розумом звичайних людей" звикли вже сто років називати "інтелектуалами". Кетмани є професійним спорядженням інтелектуалів. Або, мабуть, необхідним складником їхніх підручних аптечок. У тих аптечках, як нас застерігав Дерріда, повно фармаконів: ліків, коли приймати їх малими дозами, та отрути, якщо передозувати їх...
Для решти, або величезної більшості, кетмани не є необхідними речами. Для озброєних глуздом людей світ не є предметом для творчого перетворення, отже, вони не мусять пояснювати щось перед іншими і самими собою, коли від перетворення відмовляться чи його припинять, а вже тим більше, якщо ніколи про нього не подумали і ніколи за нього не взялися. Ті, кому у платонівській печері тісно і хто блиску "там назовні" не можуть ані забути, ані згадувати без хворобливого поколювання і туги, глузують з життя платонівських "троглодитів" – а рутину, яку печерні люди переживають щоденно, з печери не виходячи, засуджують як таку, що оглуплює та дегуманізує. Але рутина, особливо коли триває достатньо довго, аби перетворитися на звичку, захищає від роздвоєння свідомості, яка чекає сміливців відразу ж за порогом платонівської печери. Як довідався Ришард Сеннет від пекарів у Нью-Йорку, за життям яких уважно стежив останні сорок років, – рутина, роблячи світ одноманітним і монотонним, робить його одночасно безпечним, тому що передбачуваним і загалом вільним від несподіванок; а через це рутина і справді знищує професійну гордість, але дозволяє скласти життя.
Зиґмунт Бауман – 1925 р.н., соціолог та філософ. До 1968 року професор Варшавського університету, виключений з нього, емігрував з Польщі. До 1971 року викладав в університетах у Тель-Авіві та Хайфі, пізніше керував кафедрою соціології в Лідському університеті
Уривок з: Зиґмунт Бауман, Роман Кубіцкі, Анна Зейдлєр-Янішевска "Життя в контекстах. Розмови про те, що за нами, і про те, що перед нами" [Zygmunt Bauman, Roman Kubicki, Anna Zeidler-Janiszewska "Życie w kontekstach. Rozmowy o tym, co za nami i o tym, co przed nami"]
Zygmunt Bauman
Nieludzkość jest w ludzkiej mocy
Gazeta Wyborcza, 23.05.2009
Зреферував Омелян Радимський