Джон у львівському потязі

 

Джон володіє кількома десятками слів українською і трохи більше російською. Він живе в Україні вже шостий рік, хоч не чекав, що лишиться тут надовго. Хто зна, хто зна. «Тому я погано говорю українською». Викладає англійську в приватній школі у Києві.

 

Він видався мені подібним на українця, який приїхав з заробітків з Англії, чи на поляка (який приїхав із заробітків) — через свою шкірянку. Як може ввести в оману твій одяг чи вираз обличчя, особливо якщо живеш тут уже шість років!

 

Фото: patriot.zt.ua

 

Потяг рушив, розмова почалася з кількох слів, кинутих, ніби м'ячик пінг-понгу — як зазвичай це трапляється між подорожніми в Україні. Може, якби не ця фраза, ми би просто перекинулися кількома словами і заглибилися б кожен у свої думки, у споглядання вікна, у книжку, чи в екран телефону, у сон:

 

— Ви вже не вдягаєтеся так гарно! На кого стали схожі українські жінки! Жінки, яким сороківка, — от вони красиві! Не те, що теперішнє покоління двадцяти-тридцятилітніх, — вони взагалі не так виглядають.

 

—Так, як, наприклад, я? — я вбрана у штани й сорочку.

 

—Так, так! — Джон ковзає по мені поглядом, скрушно хитає головою. Як до такого могло дійти?! — сам Джон вбраний у джинси та светр. І продовжує:

 

—У ваших жінок погана шкіра. Дуже. Це від того, що у Києві погана вода. Ну, але вони не винні. Догляд за собою дорогий.

 

Останнім часом я живу у Києві, а до того у Львові, і у Чернігівській області. Я мало знаю Україну, мені не вдалося. Я зміг бути лише у тих містах, де люди говорять англійською.

 

Якось в Одесі, я жив там місяць, один чоловік попросив у мене позичити гроші. Я здивувався, але подумав — і позичив йому гроші. Він повернув, але через якийсь час позичив знову, за кілька днів. Я здивувався, позичив знову, він віддав через день. Потім він позичив більшу суму, я не хотів позичати, але позичив, і він зник, і я більше ніколи його не бачив.

 

Я не був на Майдані, тоді все було таке непевне... Я потрапив туди, вже коли всі розійшлися, у березні. Я не розумів, за що вони всі виходили, протестували. Моя мама дуже переживала, друзі говорили, що я ненормальний, коли я сказав, що я на Майдані, але я показав фотки — ось, усе спокійно. Це вже після закінчення подій.

 

Якось я запросив одну дівчину на побачення. Запропонував їй зустрітися біля метро. А вона каже: ти що думаєш, що я на метро їжджу? Я на таксі, замов мені. Я їжджу на метро, а вона ні? — ми так і не зустрілися. Іншого разу я запросив дівчину погуляти разом. Вона прийшла на високих підборах, я кажу: пішли в парк. А вона така: ми що, не підемо вечеряти? Ти що, не бачиш, як я вбрана і взута? Але я не запрошував її у ресторан, я запрошував її погуляти.

 

Ви, українці, – ви не європейці. Ви інші, хоч і кажете, що ви європейці! Я живу тут уже шостий рік, і не маю жодного друга українця-чоловіка. Вони не знають мов, не спілкуються, у нас немає тем для спілкування. Ваші чоловіки живуть у сім'ях і мало куди виходять. Я зустрічаюся і підтримую взаємини переважно з іноземцями. У європейців інший стиль взаємин.

 

Я викладав англійську мову в різних приватних школах. Всі гроші зберігав у банку. І ось після трьох років я вже думав, що поїду з України. Пішов у банк і взяв гроші, які мені заплатили, тоді пішов на літак. На митниці мене почали перевіряти і питати, звідки у мене гроші, у мене було з собою більше 50 тисяч гривень. Вони конфіскували гроші. У мене не було ніяких документів, які пiдтверджували би, звідки гроші, не було виписки з банку. Я не знав, що була можливість залишити гроші в банку. Я думав, я більше ніколи не повернуся в Україну.

 

Я зустрічався з дівчиною — на початку, коли приїхав, коли рік жив у Львові. У моєї дівчини було нуль персоналіті. Я зустрічався з нею півроку. Я купив їй зимову куртку; я розумію, у неї було мало грошей, вона вчилася у Львові, у її сім'ї було мало грошей, вони жили десь в іншому місті. Ми йшли центром Львова і вона сказала: купи мені кока-колу. Чого я маю купувати їй кока-колу? Вона що, сама не може, у неї немає 10 гривень? Я купив їй куртку — це була потреба, але колу? Це так ніби: спочатку палець, потім руку відкусить? І тому я її кинув. У ваших жінок персоналіті не дуже, хоч вони й красиві.

 

Яке персоналіті у теперішньої? Хм, середнє. Вона непогана. Красива? Не така, щоб аж дуже. Але може бути. Я їй майже не допомагаю грошима. Їй не треба від мене грошей. Деколи я плачу за неї у кафе. Її мама працює у Росії, вона з Маріуполя; може, вона теж поїде на роботу у Росію. В Україні проблеми з роботою, особливо після Майдану.

 

За цей час, що я тут, зустрічався з кількома дівчатами. Я знайомився в барах, або на сайті знайомств. Я не думаю, що в перший вечір треба з чату відразу ж вести дівчину в ресторан — чому не піти в звичайне кафе? У вас дорогі бари у Києві. Клуб «Тропікана», наприклад, дорогий, туди ходять і іноземці, і місцеві багатії, але я ходжу туди, де вхід безкоштовний. 

 

Яке моє персоналіті? Я люблю мандрувати. Я ізі ґоінґ... Як це — ізі ґоінґ? Ну, я швидко про все забуваю, не парюся, наприклад, якщо мене кинула дівчина. П'ять хвилин — і я вже свіжачок. Чи не сумую я за дівчиною? Ні, взагалі, нащо мені це, я про неї й не пам'ятаю навіть. У мене є почуття гумору.

 

— Чому ти живеш в Україні? Якщо у тебе майже немає друзів. Що ти тут робиш?

 

Я не знаю, я думав залишитися тут трохи, потім передумав, а потім залишився. Я не хочу жити в Ірландії чи Англії (Джон – ірландець) – там треба, якби це пояснити, хм... належати до певного кола, вчитися в певній школі, жінки незалежні, вдягаються дуже просто. Треба носити певний одяг, суспільство дуже поділене.

 

Може, я вчитимуся програмувати. Це зробить мене більш незалежним, програмісти добре заробляють.

 

—Ти подібний на українського чоловіка, тобі говорили?

 

Джон здивований: неочікувано. Хоч Джон відрізняється від американських фермерів з фільму «Вийти заміж за іноземця», романтичних і прагматичних водночас, що мріють знайти свою долю впродовж 10-денного туру Україною.

 

Але він хоче, щоб жінки «виглядали», і мали «велике персоналіті». Це не так просто реалізувати ані в Україні, ані в Англії — з його досвіду. Він десь посередині: між світом, де йому незатишно через велику змагальність, і світом-фантомом, де повинні бути вишукано одягнені красиві жінки, і все має бути простіше щодо стосунків, але — чомусь? — так не є. Він шукає свого стільця у світі, щоб сісти на ньому впевнено, а світ продувається десятками і десятками вітрів. В одному потязі є такі різні пасажири, що їдуть у напрямку «Європа». Для одних вона мрія на відстані, і тому така бажана. А для інших – як Джон-втікач і Джон-шукач — вона не відповідає поклику серця і прагненням. Десь у цих пошуках ми поруч.

 

У куртці-шкірянці, яка в Україні вийшла з моди, у шапці, з рудою бородою, Джон зникає у нічному Львові — йде ночувати в хостелі, що належить його другові-іноземцю, який має у Львові свій бізнес, і з яким він познайомився в одному кафе, де збираються іноземці, — місці, де він проводить зазвичай проводить час.

 

Він махає мені рукою і каже, що гарно провів вечір. Джон ще не знав, де святкуватиме Новий Рік, бо Різдво він святкуватиме з мамою, яка на пенсії, а святкувати з нею ще й Новий Рік – це вже занадто нудно. Святкувати з сестрою він не хотів, бо у них різні погляди. Може, поїхав зі знайомими у тур до Таїланду, як і збирався. Самотня спина Джона зникла у сутінках львівського вокзалу; він іде пішки в центр, щоб заощадити чи прогулятися, ловлячи дивні українські вітри. 

 

09.01.2017