Віктар Мартінович

 

Кожен, хто цікавиться життям і смертю не тільки економік і країн, а й людських мов, чув вже, напевно, про те, що Oxford Dictionaries оголосили словом 2016 року термін «post-truth», або «пост-правда». Видавці найвідоміших словників в світі визначили пост-правду як термін, пов'язаний «з обставинами, при яких об'єктивні факти менше впливають на формування громадської думки, аніж апеляція до емоцій чи особистих забобонів».

 

Власне, моє висловлювання на цю тему можна було б обмежити трьома посиланнями: ось цієї, цієї і цієї. Та треба озвучити й висновки.

 

Це почалося приблизно на тому етапі (2012 р), коли Facebook здобув мільярдного користувача. Зерно було закладено ще раніше, в еру LiveJournal, яка дала нам наші — нас самих — перші емоційні шаблони. Ми навчилися думати, сумувати і любити так, щоб це виглядало кінематографічно. Щоб наша заздрість, глупства, зради не відштовхували, а по-голлівудськи залучали якомога більше нових френдів. Перші Його Ворсистість [(ірон.) килими — Z], перші роденівські самітники в теплих картатих пледах на підвіконні, перші котики і фотки їжі (як маркер того, що життя вдалося) з'явилися ще тоді.

 

Але переселення планети в Facebook стала тією межею, за якою життя людства остаточно поділилася на світ відносно справжніх емоцій і станів а світ вигідних медійних уособлень цих емоцій і станів. Facebook-успішність, facebook-задоволення, facebook-балакучість і навіть facebook-баталії остаточно роздвоїли кількість істот, що читають новини.

 

Таким чином, post-truth породжують не медіа, а читачі та глядачі. Всі їхні демони і внутрішні нарциси. В аудиторії з'явилося глибоке розуміння того, що промовлене слово може бути промовлене тільки заради того, щоб комусь сподобатися.

 

Радянська «об'єктивність», з якої я був від душі позубоскалив в «Озері радості», зникла ще раніше, коли постфрейдисти нам пояснили, що через розщеплення суб'єкта пізнання ніякого єдиного «я» більше не існує. А семіотики додали, що реальність є сумою репрезентацій, в яку не варто надто вірити. Але на той момент ніхто не міг припустити, що ці гуманітарні кінічні вправи скінчаться появою цифрового оруеллівського монстра. І той вправно (за 4 роки!) навчить третю від сонця планету не вірити в правду.

 

Популярність Путіна, бліцкриг ультраправих в Європі, «Крим наш» з одного боку і «Хто не скаче, той москаль» — з іншого; «Брекзіт», перемога Трампа — все це колективні заклинання постправди. Ви помітили, як поволі ми опинилися у світі, в якому вже неможливо транслювати смисли? У світі, який чекає від тебе тільки facebook-афористичності, твіттер-іронізмів, інстаґрам-краси? Ви розумієте, що зараз Христу, щоб заснувати нову церкву, треба було б записати смузі-челендж для YouTube і набрати мільйон переглядів? По-іншому ніяк, ідилічні думки лузерів ніхто не шерить.

 

За вибухом Всесвітнього торгового центру стояли спецслужби, американці фінансували і озброювали Аль-Каїду, в Сирії Росія б'ється з ІДІЛом, Сталін був геніальним і дуже добрим керівником, батьком народів, а Горбачову за розвал СРСР заплатили масони — величезна кількість людей, цілі країни вірять в ці дурниці. І якщо їм сказати, що це не так або, принаймні, в деяких випадках не зовсім так, на тебе почнуть тиснути. Бо ти кажеш неправду.

 

Бо в твою правду ніхто не вірить.

 

З часів античності ці поняття — правда і віра — перебували у стані впорядкування. В правду ми повинні вірити, інакше станемо поганими. Були, звичайно, кініки, які піджартували, що правда має бути правдоподібною, але це виглядало як м'яке нав'язування послуг логографа кожному афінянинові, що збирається відсудити в дружини будинок. Кініки не ставили під сумнів сам порядок. Спочатку правда як абсолют, а потім віра як добра якість особи.

 

«Слово 2016 року», post-trurth, змінює все. Зараз віра конструює істину, а не навпаки. Зараз віра коронує ті чи інші блазенства абсолютною відміткою «правдивості», і ніяк інакше!

 

Коли більшість мешканців Facebook'у з твоєї стрічки повірить, що біле є чорним, ці поняття дійсно поміняються місцями. І не буде жодного способу роз'яснити. У цьому сенсі найжорсткішим збоченням будь-якої гібридної війни могла б стати повна підміна френд-стрічки користувачів ворожої країни на політично антиподну (див. статтю про BigData). Одного разу, читаючи статуси окремих мешканців Криму, я навіть почав підозрювати, що така технологія вже використовується.

 

Описане вище означає не тільки ослаблення сили слова. Воно означає і зміну суті справи. Адже правда була якраз тим посередником між обіцянкою і виконанням, логосом і вчинком. Зараз політики можуть робити в принципі все, що прийде їм до голови, головне — мати добрих адмінів штабних акаунтів в соціальних мережах. Той, хто дивився Veep, може додати: всі дієслова в цьому абзаці слід читати не в майбутньому, а в теперішньому часі.

 

Стосовно ж себе скажу чесно. Мене заколупав постмодерн і його пост-апокаліптичні наслідки. Всі ці ігри з відносністю всього, в тому числі етичного, в тому числі болючого, в тому числі нелюдського. З його недовірою до історії, особистості, думок, душі і почуттів.

 

Слово було дано людині не для того, щоб ткати з нього павутину відносності. Той, хто коли-небудь був присутній на похоронах рідного, знає, що в цьому світі все дуже просто. Занадто навіть просто. І нічого особливо лайкового з цього «просто» не виліпиш.

 

Я можу сумніватися в реальності, допускати, що той «я», який пише цей текст, є сукупністю репрезентацій, яка ретранслює тотемічний гул медійної землі.

 

Але я як і раніше вірю в правду. І, по старій білоруського традиції, буду намагатися відшукати її. Хоча б у тому контенті, який вивергають на мене щоденні новини.

 


Віктар Марціновіч:
Апошні год для Праўды
“Будзьма беларусамі!”, 20.12.2016
Переклад О.Д. 

09.01.2017