(Василь Лукич).
Минає сороклїтє лїтературно-редакційної дїяльности чоловіка, котpий чимало тяжкої, невдячної працї вложив в наш просвітний і лїтературний рух вісїмдесятих і девятьдесятих років, людини, для якої характеристики досить сказати, що богато знайдеть ся одиниць серед української cycпільности, які стрінувши ся з ним в товаристві, розговорюючи з реєнтом Володимиром Левицьким, aж опісля довідують cя, що се той, котрого знали і привикли називати Василем Лукичем.
Як під псевдонїмами та криптонїмами скривало cя йoгo дїйсне імя і прізвище, так крили ся перед очима загалу розміри його муравельної працї, яку він попри свої тяжкі, фахові занятя складав на національнім жертвеннику.
Нїхто, хоч-би і найсовістнїйший дослїдник його лїтературної дїяльности не в силї дати точний її образ. Бо хто в силї почислити ті розмови, які вів Василь Лукич не для своєї приємности, не для удержаня дружних чи товариських відносин, а для приєднаня одиниць до лїтературної працї? Ледви чи знайдеть ся хто, що зміг би зробити показчик його листів, яких тисячі написав він не у власних особистих чи фахових справах, а в справах загальних, редакційних.
Знаменитими є слова в сильветцї Василя Лукича, поміщеній д-ром В. Щуратом в першім числї "Зорі" з 1896 р. Ось вони: "Я сам не довго мав приємність переписувати cя з Bacилем Лукичем, але се могу сказати, що найменша моя картка не остала без відповіди, і то відповіди скорої, обширної, прихильної. Те саме чув я теж від многих, многих осіб. Як обширна мусїла бути та переписка, о тім можу догадувати ся на основі того, що один з листів В. Лукича, писаний до мене з початком квітня, назначений порядковим числом 100."
Коли редакційна праця, хоч впливова, навіть серед народів, що мають високо розвинену лїтературу, не належить до найкориснїйших, коли праця українського редактора в нинїшних часах незавидна то праця редактора українських видавництв у 80-иx роках була прямо пожертвованєм.
Вже поминаючи навіть се, що не давала матеріяльних користий, вона серед невишколених ще в лїтературній працї робітників робила чимало ворогів, а серед ворогів українскої ідеї викликувала глум і насміхи.
Коли новочасний редактор, приступаючи до видавництва, розпоряджає якоюсь касою та може після своєї вподоби перебирати в редакційній тецї, то редактор українського видавництва в тих часах, коли лїтературний рух тільки що пробуджував ся, беручи ся до редаґованя, знаходив і касу і теку пустими. Треба було бути добрим економом та не аби яким знавцем людий, бо треба було і обігнати видатки і серед кружка знакомих відгадувати лїтературний хист, а відгадавши, ужити цїлої сили вимови, щоби спонукати людину, що про свій хист сама може нїчого не знала, щоби взяла за перо. А яким тонким дипльоматом мусїв бути редактор, коли перша проба пера винайденої ним одиницї не повели ся? Яких чемних, розумних і переконуючих слїв мусїв він уживати, щоби не зразити і з прихильника не зробити неприхильника, або може не загнати у ворожий, протинародний табор.
Cе, що сказано загально про становище, прикмети і долю українського редактора 80-их років, cе тільки Лаба, невдача сильветка прикмет Василя Лукича.
Якби хто жадав короткої його характеристики, то можна-би відповісти: се наскрізь ідеалїст, що не вдоволяв ся мріями та гарними фразами, а умів закотити pyкaви і взяти ся до реальної, буденної, чорної працї, не шукаючи користи та розголосу, а вдоволяючи ся свідомістю, що у великім бyдинку відродженя українського народу чимало цегол, лїплених йoгo pyками, і то цегол, що ізза своєї трівкости і викінченя yвійшли в фундамент будівлї.
Переживають ся отсї типи, але як-paз тому вони і вельми дорогі нам...
Се не славословіє, не похвальний кан, а cyщнa пpавда, якої cтійніcть може пpовіpити кождий, хто охоче xоч на хвилю пepeнecти ся думкою в часи cоpoк лїт тому назад і хоч побіжним, коротким оглядом обійме час аж до нинїшних часїв. Не маємо наміру подати точний образ дїяльности Василя Лукича, се полишаємо фаховим лїтератам. Хочемо тільки в 40-лїтні роковини йогo дїяльности начеркнути сильветку сего вельми заслуженого лїтерата редактора.
(Дальше бyде.)
[Дїло, 02.01.1916]
(Дальше).
Побачив світ 2. вересня 1856 р. в Белзци, повіту золочівського, яко син місцевого священика о. Луки. До шкіл людових ходив в ріднім селї, а до ґімназії в Бережанах.
Вже в часах школярських умів він гуртувати в Бережанах своїх товаришів, умів кермувати їх думками-мріями не внїшними ознаками свого українства, а своєю лагідністю, працею, ідейністю та інтелїґенцією.
Cя прикмета "уміти гуртувати" — се одна з найхарактеристичнїйших його черт, яка дуже помагали йому при пізнїйшій редакторській працї.
При зложеню іспиту зрілости в Бережанах записав ся Володимир Левицький на правничий видїл, але молодого правника тягнуло все до письменства і тому дуже сильно слухав він викладів української лїтератури і історії. Було се в тім часї, коли в академічнім Товаристві "Академіческий Кружок" почали змагати ся два противні напрями, український і москвофільський. В тім часї починаєть ся лїтературна дїяльність Володимира Левицького.
В р. 1875 помістив він в "Ластівцї" два оповіданя п. з. "Музика у вовчій ямі" і "Премудрий Жид", а відтак в двох числах загадки.
"Кружок став видавати місячник п. з. "Другъ", якого редактором до 1876 року був Антін Дольницький, "Другъ" був видаваний в дусї москвофільскім.
Під впливом листів Драгоманова з рр. 1875—76 зайшла в дусї редакційного комітету велика зміна, до якої причинилися члени "українських громад", а між иншими Володимир Левицький, який брав вже тодї чималу участь в редакції "Друга". В редакції став перемагати український напрям і "Другъ" став виходити чим раз чистїйшою народною мовою.
В роцї 1876 видав "Кружок" альманах "Днѣстрянку", якого редакцію між иншими віддано також Володимирови Левицькому.
По скінченю прав в 1880 р. вступив В. Левицький до суду, але по трьох лїтах перенїс ся до нотаріяту. В 1882 р. одружив ся з Ольгою Гузарівною, а зложивши нотаріяльний іспит, став субстатутом в Станиславові.
В тім самім роцї помістив він в "Зорі" розвідку про народну поетку Марусю Гордїївну Чурай, в 1881 р. впорядкував "Руську Антольоґію", a в 1883 р. зредаґував книжочку Товариства "Просвіта" п. з. Оповіданя К. Михайлишина, яку однак ц. к. прокураторія сконфіскувала. В тім часї став він також членом видїлу Товариства "Просвіта" і з того часу нїколи не позабував про нього.
В 1887 р. зредаґував В. Левицький альманах "Ватра", виданий коштом "Руського Касина" в Стрию. "Ватра" визначала ся добором матеріялу, ріжноманїтностю та свіжостю змісту. Сам він помістив в ній кромі кількох "звісток і заміток" статю про "Угорську Русь".
Від року 1881 став В. Левицький редактором калєндарів Товариства "Просвіта", для яких кромі інформаційних частий зладив переклади або перерібки 11 оповідань. Він зредаґував 6 калєндарів "Просвіти", а в чотирох видав осібні відбитки лїтературних частий п. з. "Квітка", "Лєвада", "Рідна стріха" і "Рідний Зільник".
Кромі сеї редакторської працї, написав В. Левицький житєписи і очерки дїяльности десяти наших громадян, що визначала ся в просвітнім і суспільнім житю, та чотири статї етноґрафічною змісту.
В 1885 р. видає спільно в Юлїяном Сельским "Руський правотар домовий". Се перша книжка в тій области. Побіч великої стійности правничої та популярности, що признає рецензент виданя д-р Кость Левицький в І-ім числї "Правничої Часописи", визначуєть ся "Правотар" і сим, що є писаний чистою, народною мовою. Скільки роботи треба було вложити в отсю працю, може зрозуміти хиба той, що сам мусїв ломати язикові трудности при працї фаховій, яка не мала перед собою ще нїякої дотичної лїтератури в українській мові.
Незвичайно цїнними є його критичні статї п. з. "Закордонська Русь" ("Зоря" 1884 р.) і "Павло Полуботок, наказний Гетьман України. Траґедія Осипа Барвіньского" ("Дїло" 1887 р.). Не менше цїнними є його публїцистичні статї та біблїоґрафічні замітки, поміщувані в "Дїлї", "Зорі", "Правдї" та в видавництвах Товариства "Просвіта".
(Конець буде.)
[Дїло, 03.01.1916]
(Конець).
Ставши нотаріальним субститутом в Станиславові, навязав Василь Лукич незвичайно живу переписку з закордонними та буковинськими Українцями. В р. 1890 переняв редакцію "Зорі", яку вів аж до 1896 р. Його зносинам з закордонними Українцями завдячуємо, що в "Зорі" чим раз частїйше стали появляти ся твори закордонних Українцїв, як Глїбова, Кулїша, Мордовця, Щоголева, Старицького, Кропивницького, Лисенка, Самійленка, Чайченка, Олени Пчілки, Лесї Українки, М. Комаря та Кримського і інших. В часї свого редакторства видав Лукич около 50 творів з української белєтристики, між иншими повне виданя творів Стефана Руданського. За його редакції стала "Зоря" справдешнею лїтературною часописю, яка знаходила ся майже в кождім свідомім, українськім домі.
В 1897 р. одержує В. Левицький нотаріят в Винниках під Львовом. Численні занятя фахові приневолили його на якийсь час відтягнути ся від лїтературної працї, а звернути ся більше до працї серед того гурта людий, серед яких прийшло ся йому жити, а то тим більше, що бачив конечну її потребу. Хто знає хоч трохи відносини підльвівського села та вплив великої фабрики на українське населенє, сей зрозуміє значінє такої домашної працї. Десять лїт був В. Левицький головою читальнї Товариства "Просвіта" в Винниках, яка за його управи придбала чимале майно, а в 1900 р. став головою львівської філії "Просвіти". Всюди показали ся овочі його тихої, невсипучої пpaцї. Всїм нам ще свіжо стоять в памяти і величавий сокільский здвиг з нагоди посвяченя прапора винницького "Сокола" і не менше торжественне посвяченє памятника Т. Шевченка в Винниках.
Се були справдешнї докази сильно розбудженої свідомости мешканцїв Виник. А тим, що будив її, тим, що в сю працю клав свою душу, попри инших, був нотар Володимир Левицький.
Знаменні є слова одного Росіянина з часів інвазії, який, стоячи перед памятником Шевченка в Винниках, почув, як якась жінка, щоби приподобати ся йому, стала нарікати в польській мові, кажучи, по що то Українцї викинули тілько гроша на oтсeй памятник, адже ж Москалї і так "скасують" його. Він сказав: "І ти згинеш і ви всї згинете, а він буде стояти". І стоїть, хоч понад ним перейшла повінь російських війск, стоїть, щоб дати свідоцтво, що має право там стояти, бо се його рідня, се його українська земля!
Інвазія не пощадила Василя Лукича. Филї війни викинули його насильно знов у Львів. Та ледви уступили російські війська, ледви війшли австрійські знов до Львова, як у нотара Володимира Левицького пробудив ся Василь Лукич, який велїв йому простїсенько йти до давної, любої "Просвіти" та спитати її, чи не потребує його помочі. І "Просвіта" справдї потребувала редактора для своїх видавництв, бо редактор з перед воєнних часів опинив ся в російській неволї. Послухав голосу "Просвіти" Василь Лукич, закотив рукави і взявся до тричи незавидної по інвазії редакторської працї, а члени та прихильники Товариства "Просвіта" побачили невдовзї книжочки, які змістом та внїшним виглядом перейшли їх очікуваня. Побачили калєндар на рік 1916, який попри свій справдї гарний вигляд, виріжняв ся ріжнородністю і актуальністю змісту, побачили калєндар на рік 1917, якому подібного не богато знайде собі рівних. А тим, хто подав йому зверхний вигляд, хто зладив його часть інформаційну, хто повишукував авторів, розкинених нинї і по стрілецьких ровах і по таборах, і по Відни і по всїх усюдах австрійської монархії, є знов той сам і вісїмдесятих років Василь Лукич".
Хоча минуло йому вже шістьдесять лїт, він той сам ідеалїст з сїмдесяти років, що береть ся знов за реальну роботу, не для користи, не для розголосу, а тому, що ся робота мусить бути зроблена, а нема кому зробити. Береть ся за роботу з одушевленєм молодця і викінчує її по мистецьки з досвідом ветерана лїтературної працї. Він знов тим самим звісним на цїлій Українї, поважаним всїми Василем Лукичем.
Найжеж працює ще довго-довго на рідній ниві, най заховає на все свою молодечу вдачу, а лїта най переходять над ним, не полишаючи знаку нї на його здоровлю, нї на вдачі.
Отсе желаня українського загалу в сороклїтє його лїтературної працї.
[Дїло, 04.01.1917]