Брати чи не брати – це питання

​

Брати чи не брати — це питання?

Що благородніше: коритись МОЗу?

І раз зітнувшись в герці з морем злиднів,

покласти край всьому:

чкурнути ген на Захід?

Чи не коритись, залишатись, брати...

І жити сито, спати, може й снити?

Про край незнаний, звідки гідність родом.

        (вільний переклад з ранньо-новоанглійської – автора)

Щодо мене, то поки я чиста. Хоча, Бог свідок, Григорій Савич, який проглядав з рук останнього пацієнта, був таки спокусою... Григорій Савич трапився у моїй практиці вперше. Може я не справляю враження спеціаліста, з яким треба рахуватись, а може у країні інфляція і за два роки армії Лариса Петрівна перестала ходити одна.

Можна вважати, що я чиню правильно – і довго писати про пристрасне служіння переконанням. Можна сказати, що не роблю нічого особливого, і, якщо так написано у 49-й статті Конституції, то це норма. Але що, як ця позиція неправильна, інфантильна і не позбавлена самозамилування?

Мій наставник Гед, втілення всіх анестезіологічних чеснот, гедоніст, невротик і великий поціновувач інтенсивної терапії, працює в спеціальності понад двадцять років. Гедові сорок з гаком, у нього дружина, двоє дітей, машина і кіт. Коли в Геда особливо погані дні, він каже: «Знаєш, так дістало ходити по родичах і чогось чекати. Плюнути би на все і...». Гед працює в державній лікарні і питання приймання від пацієнтів грошей для нього і ще 18 його колег не стоїть. Коли я думаю про мораль і етику, про належне і неналежне в нашій роботі і про спасіння безсмертної душі, то не можу зрозуміти одного. Яким чином обґрунтувати необхідність голодних і погано одягнених дітей Геда? А що діти на державну зарплату були б погано одягнені – можете не сумніватись. 

Гед не стане мільйонером, бо ця одвічна гра з клієнтом погано лягає на його холеричний темперамент. Є в ній щось несумісне з шляхетністю самого фаху. Попри всі міфи і те, що ви бачите на паркінґах деяких хірургічних клінік, пацієнти анестезіолога на 50 відсотків представлені категорією «наразі дякую». Одиниці шукатимуть вас у відділенні після всього, щоб потиснути руку і дефінітивно запропонувати «неправомірну вигоду». Решті ж більшість моїх колег капають на мізки нав'язливими візитами у післяопераційному періоді.

Щоправда, не всі обмежуються лише візитами. За 25 років безкоштовної медицини не один і не двоє моїх колег заслужили на викидання з професії і звання меркантильної сволоти року. І негативна думка про нас сформувалась у суспільстві далеко не без нашої участі. Хтось натякав на ненадання допомоги без винагороди. Хтось виміняв частину свого професіоналізму на регулярні надходження від фармацевтів. Хтось маніпулював правом на відвідування та інформацією про стан хворого. І приблизно стільки ж людей мовчали про це. Щоб ви розуміли, ми працюємо в системі, де навіть за хірургічний стіл можуть вимагати відкат. І за темними легендами міст-мільйонників, є лікарні-монстри, де в погану зміну бідний подорожній має шанс лягти у глухому кутку приймального відділення і не побачити світла халату до зорі наступної зміни... Та все не так погано.

Все не так погано з двох причин. По-перше: судова справедливість у нашій країні – річ вельми вередлива, ніхто не хоче зайвий раз з нею стикатися. Тому в абсолютній більшості закладів за місцем проживання ви будете приємно здивовані – при спробі дати дуба – кількістю приділеної вам уваги. По-друге: є винятки.

19-й колега Геда, Ів, хабарів не бере; він знаний з бездітності, аскетизму і хворобливого страху перед будь-якими матеріальними виявами вдячності. Він не має інших втіх і клопотів, крім роботи. Іва не люблять деякі його колеги і частина середнього медичного персоналу. Після нього невигідно приходити у відділення, де знають, що «анестезіолог не бере». Іва не особливо люблять пацієнти, бо нас в принципі не особливо люблять пацієнти. Більшість сприймає всі вдалі випадки як належне, а всі невдалі – як кримінальне. Зрештою, як в усіх божественних ремеслах.

Колеги Іва регулярно друкують собі промислові кількості бланків для документації, складаються грішми на господарські витрати, і в середньому раз на рік локально роблять щось потужно-інфраструктурне... як-от ремонт в ординаторській чи заміну вікон. З притаманною їй делікатністю адміністрація вважає це податком за використання виробничих потужностей і заохочує. Ясна річ, лише вербально. З Іва грошей не збирають... зазвичай.

Заради справедливості скажу, що так далеко не всюди. Є багато закладів, де внутрішні податки ніхто не збирає і «амортизація» відбувається виключно з бюджетних грошей. Коли вони є.

В іншому кінці країни моя люба подруга М.,  у роки недалекої буремної юності, примудрялась працювати на дві ставки у трьох лікувальних закладах рідного Z-сity. До біса кодекс законів про працю і молодість, М. осилювала двадцять два чергування на місяць і ночувала вдома раз на 3-4 дні. Позаздрити М. могли б тільки коні у розпал польових робіт і шахтарі. З тією тільки різницею, що важка фізична праця сприяє виділенню ендогенних ендорфінів, а важка реанімаційна рутина сприяє появі липкого холодного поту і передчасного посивіння. В особливо важкі дні, коли дефіцит сну роз'єднував елементарні логічні побудови, чи коли попри всі докладені зусилля перитоніт вперто не лікувався залишками найдешевших антибіотиків, Ем думала, що час їхати. Їхати на узбережжя Атлантичного океану і в якомусь тихому португальському барі мити посуд. Просто для душі і щастя. Так, ми всі знали, на що йшли, але ми ніколи не домовлялись дивитись, як помирають люди від нестачі ліків та технологій – і не робити нічого. Коли здатність мислити поверталась, вона схилялась до вивчення іноземної мови і мандрівки в довільно взятий Überalles. В один кінець. З можливістю поштових переказів батькам.

Коли М. питає мене, чому ми не можемо брати гроші від пацієнтів, я кажу їй високі слова про найшляхетніше з усіх мистецтв і про те, що так велить нам закон. А тоді кажу, що не знаю. Просто нам не можна. І вогнеборцям, особливо справжнім, тим що від сокир і гідрантів, а не дозвільної документації, не можна. І тим, хто вінчає і відспівує, не можна... принаймні у Святого Франциска є щось з цього приводу. І дівасі в античному, із зав'язаними очима і терезами, не можна. Хоч вона, подейкують, на це плювати хотіла і твердий закон скрутила в ріг достатку для себе і тих, хто за нею. А усім іншим – можна, бо риба шукає де глибше, а людина-де краще... і не всім бути блаженними адептами божественних ремесел...

М. не їде більше до Überalles і працює добу через дві в одній лікарні. М. нічого не вимагає від своїх пацієнтів, але і не відмовляється. У дні вільні від чергувань М. шукає в мережі пропозиції із написання домашніх завдань і перекладу. Не можна працювати на весняно-польових роботах до нескінченності. Коні від цього професійно вигорають.

Мені 30 років, з них 11 присвячено професії, і я не в стані фінансово утримати старий півлітровий Кавасакі, а не те що дитину. Каталог фірмових продуктів найбюджетнішого з усіх бюджетних супермаркетів – мій найкращий порадник. Раз на тиждень я підтримую національного виробника курятини, два рази-сиру і через день – імпортерів бананів і бабусь, які продають яблука. Благословенні будьте, гуртові реалізатори пластівців «Три злаки», і вода, якою їх можна заливати. Якби всі підтримували національного виробника у таких обсягах, то уряд не зміг би прозвітувати про зростання макроекономічних показників навіть на одну мільйонну відсотка. Звичайно, з такими витратами на харчування можна 1-2 рази на місяць сходити з друзями на піцу, в театр або навіть придбати комусь подарунок. За рік можна було б спробувати відкласти на красиве пальто... на некрасиве швидше. У місяць, в який я купую пару нових джинсів, я вже не можу дозволити собі пару шкарпеток. Але тішить вже те, що це більше ніж 2 сукні на 7 років, заплановані державою.

Професійне вдосконалення, якщо тільки не мати на увазі бібліотеку і старомодні передатестаційні цикли, мені не світить. Сертифіковані курси типу ATLS чи ALS коштують як дві зарплати молодого спеціаліста. За участь у хорошому національному конгресі треба викласти 1000 гривень. Майстер-класи, звичайно, окремо. І окремо ж поспівчувайте тим з нас, хто хоче долучитись до сонму докторів філософії – навіть абстрагуючись від подвійної фінансової моралі 9 кіл організаторів аспірантури, офіційні видатки можна буде компенсувати хіба що з позики у банку.

До речі про позики. Вам відомі, наприклад, порядки цін на складний металоостеосинтез чи аорто-коронарне шунтування? От ви ходите собі слизьким зимовим асфальтом, чи слухаєте звичні скарги літніх батьків на серце, і передчуття недоброго вас майже не бентежать. А я точно знаю, що у випадку чогось серйозного, доведеться брати кредит під заставу нерухомості. І це на суто технічні аспекти. У великому граді К., година занять з французької, дріб'язковий терміновий ремонт підборів чи квиток у партер національного театру коштують стільки ж, скільки в деяких лікарнях того ж К. офіційно коштує консультація анестезіолога вищої категорії. І хоч всі професії важливі і всяку працю належить поважати, у мене стійке враження, що при переході від натурального обміну до електронних грошей, продовжувачів традицій Асклепія, Гігієни і Панацеї у нашій країні явно обманули...

Кожного вечора при виході з метро я проходжу повз літню жінку, яка торгує квітами. На вигляд їй років сімдесят, іноді вона просто спить над кількома букетами хризантем, зморена натовпом і старістю. Часом я щось у неї купую. Що треба зробити, щоб в її віці не залежати від успіху хризантем у пізніх перехожих? Більше працювати? Сплачувати більше податків? Краще виховувати дітей? Ви всі вірите в те, що за 30-40 років хтось забезпечить Ваші потреби з пенсійних відрахувань? Я схиляюсь до думки, що кожен тридцятирічний має починати відкладати щомісяця на план Б. Та що можна відкласти, крім пачки Марії і мрій про Кавасакі, з офіційної платні лікаря?

Підсумовуючи, дозвольте мені зрозуміти: ми як клас маємо отримувати близько двох-чотирьох тисяч гривень на місяць і залишатись працювати тому що... ми обрані? Порожньоокий янгол смерті бачить голодний відблиск наших чесних очей і проходить повз? Полегшення страждань збагачує духовно і не варто псувати карму грішми? Ми знали на що йшли і всім зараз важко? Вам насправді стане краще, якщо одного чудового дня ми всі перейдемо у приватну практику, або поїдемо в інші країни, або почнемо класти асфальт, бо в Конституції не закладена норма про безкоштовне укладання асфальту?

Ви непогано влаштувались, товариші правдоруби.

Гряде 2017: немає підстав не вірити обіцянкам про підвищення мінімальних виплат, хоча питання насправді в тому, скільки коштуватимуть курятина, молоко і яблука наприкінці календарного року... Немає також підстав не вірити у щирість нової команди МОЗ-у, яка обіцяє в 2017-2018 прив'язати гроші до пролікованого пацієнта, а відтак змінити якісно систему фінансування як самих лікувальних закладів, так і людей, що в них працюють. Та поки цього не сталося, давайте менше лицемірства, пані й панове.

49-а стаття Конституції України не діє. Брати чи не брати – це питання. Кожен лікар вирішує його для себе. З одного боку людська гідність – з іншого володіння цілком прагматичним фахом, який прогодував не одне покоління. На одній шальці майже божественний привілей полегшення страждань – на іншій неможливість гарантувати собі старість, а своїм дітям - потреби. З одного кінця – твоя злиденна земля і її щоденна потреба в невідомих подвигах і безіменних героях – з іншого можливість скерувати все до бісової матері і любити Україну з далекої умовної Аргентини. І над усім цим система, якій 25 років поспіль зручно мати кишеньковий бюджетний електорат, та суспільство, яке може пристосуватись майже до всього, крім називати речі своїми іменами.

Можливо, я виправдовую колег даремно. Канон корпоративної етики велить мовчки залагоджувати усі меркантильні справи і не виносити на публіку нічого, крім розумного вигляду і скарг на погане забезпечення. Але часи інфантильних нарікань на недофінансування минули. Кожен влаштується так, як дозволять йому впертість, талант і десь там глибоко вмонтована совість. Тому усім чесним платникам податків і свідкам нової країни я бажаю нескінченно зустрічати одне-одних у коридорах адміністрацій, лікарень, відділків, судів і університетів. І вірити в те, що все змінюється на краще. А всім прагматикам і конформістам – залагоджувати життя як бізнес.

Хто знає, може ми й справді свідки і учасники змін у Данському королівстві. І цього разу плісняву вдасться не просто пофарбувати, а й здерти.