З історії відокремленя Галичини.

І.

 

Є для нас не без значіня розглянути, як розвивала ся історично справа відокремленя Галичини. Бо заповідь з 5. падолиста с. р. се не новина — се послїдне на разї звено ланцюха, послїдний вислів стремлїнь, які своїм початком сягають ще половини минулого столїтя. А за тими стремлїнями криють ся в основі ще глибше далекосяглі комбінації міжнародного характеру.

 

Ми маємо можність бачити тілько зверхні обяви закулїсової гри, реальні плоди широких полїтичних замислів — нитки тої гри та самі замисли є перед нами закриті.

 

Коли то ми приміром довідаємо ся, котрі хрестні батьки стояли по правді при колисцї відновленя "старої, католицької, до вихідної культури приналежної держави"? Або коли мати-мемо можність знати напевно та в подробицях сю довголїтну закулїсову працю, якої тільки послїдним етапом являєть ся акт обновленя Польщі осередними державами?

 

Звичайний "обсерватор подій" схильний думати, що нове "Польське Королївство" се плід хвилї, щасливих полїтичних обставин. По правдї початок пляну воскресити Польщу сягає далеко дальше — він лежить на полях Мадженти й Сольферіна та під Садовою.

 

Невдачі війни 1859 і 1866 рр. пхнули монархію Габсбургів на Схід і вже тодї виринула гадка, виграти польський атут на міжнародній шахівници.

 

Инша річ, що "Королївство Польське" воскресло в иншій формі та иншій комбінації, нїж се заздалегідь пляновано, — що инакше, як то кажуть, стало ся нїж ждало ся...

 

Галичина — "польська земля" в розуміню дотичних кругів, або, як польські імперіялїсти кажуть, польська "дїльниця" — мала бути тим маґнетом, який мав в корисний історичний момент сполучити при собі всї "польські землї"; одначе справа так вийшла, що сїй "dzielniс-и" судилось остати ся таки на боцї поза польською державою.

 

І в тім звязку подїй поясняєть ся, чому Галичина має бути тепер відокремлена, одержати в рамках монархії "можливо найвисший" вимір полїтичної відокремлености та самостійности.

 

Вже рік 1860 приносить перші уступки в користь польського язика в Галичинї, а решту в будові польського Піємонту доконують роки 1866—1871.

 

За кулїсами довершило ся дефінїтивне зближенє між деякими польськими полїтиками і рішаючими кругами видимо в р. 1860 — заповіла се зближенє анонїмна брошура, видана в Познани, та рішенє польських полїтиків оперти свої пляни будучности на Австрії та Габсбурзькій династії.

 

Подорож в той час цїсаря до Галичини, де зближенє мало прийняти дуже конкретні форми, не відбула ся тільки з дипльоматичних причин.

 

До полїтиків польських належало сформуловати свої домаганя й вибрати такі дороги, які мали-б з Галичини в рамках Австрії зробити польський Піємонт. І тодї то починаєть ся отсе формулованє польських домагань, яке знайшло вислів у відомій польській революції з р. 1868, і яке cупрoти перешкод на дорозї конституційній найшло реалїзацію дорогою розпорядків.

 

При отвореню соймової сесії в р. 1868 маршалок відносить вперве оклик не в честь "цїсаря", але "короля".

 

Ся "dzielnica" мала стати чимсь в родї самостійної держави, а до сього мали допровадити проєкти федералїстів зі Смолькою на чолї, які мали цїлу державу роздїлити на чотири, лиш дуже слабко получені части.

 

Але ceй плян не міг бути зреалїзований, бо на перешкодї стояли нїмцї. Замість отже будувати польську окремішність на загально-австрійській програмі, рішили ся реальнїйше думаючі польські круги піти вигіднїйшою дорогою — відокремленя Галичини. Не дав ся перевести плян федералїзації цїлої Австрії, то кинено решту "країв" до коша, пильнуючи лиш того, щоб саму Галичину видїлити о скільки по можна як найбільше з загально-державного орґанїзму.

 

Так прийшла до принятя більшістю "галицького" сойму ославлена польська резолюція з дня 24. вересня 1868.

 

Поставлені польською більшістю сойму домаганя в резолюції з дня 24. вересня 1868 р. дадуть ся звести до отсих точок:

 

І. На поли адмінїстрації повна самоуправа в области адмінїстрації полїтичної, судівництва, просвіти та віроісповіданя, краєвої культури безпеченства публичного.

 

II. На поли законодавства поширенє компетенції сойму на цїле законодавство цивільне, законодавство в справах гірничих, законодавство карне і полїційне, законодавство в cпpaвах шкільних разом з законодавством про унїверситети; врештї законодавство про орґанїзацію властей полїтичних та судейських в краю.

 

ІІІ. Законодавство в справі товариств кредитових, асекураційних, кас ощадности та банків, з виїмком банків асиґнаційних.

 

IV. Законодавство про право свійщини та громадське без обмеженя законодавством державним.

 

V. Орґанїзація палат торговельнах та їх орґанів.

 

VI. Нормованє евентуально дорогою закона відносин краю до инших країв монархії.

 

На веденє так поширеної самоуправи краю має держава причинювати ся постійною річною дотацією, якої заряд і спосіб ужитя не підлягав би компетенції ради державної.

 

Край має бути заступлений в радї корони осібним мінїстром для краю.

 

Добра камеральні переходять на власність краю — салїни не мажуть бути без згоди сойму анї продавані, анї замінювані, нї обтяжувані.

 

Як поставили ся наші заступники до того сформулованя "окремих прав" польською стороною?

 

"Рада Руська Головна" у Львові зорґанїзувала цїлу масу петицій з протестом проти польсько-автономічних замислів, а наші посли соймові уладили громадну сецесію з сойму.

 

Сецесію сю уладжено в часї дебат над адресом польської більшости до престола та революцією на засїданю з дня 21. вересня 1868, а демонстрацію сю мотивував коротко пос. Павликів перед пекольного шуму й крику польської більшости.

 

Дуже зручним кроком тодїшного нашого соймового представництва був самостійний проєкт адреси до престола, мотивований пос. Ковальським, в якім у перве скритиковано домаганя польської сторони з усею рішучістю. В адресї кажеть ся, що Русини вже тепер віддані на майоризацію, що автономію по громадах зломано заведенєм рад повітових, a Русинів виперто з управи краю й змайоризовано безпощадно в соймі. Зокрема польській соймовій "резолюції" — першій пробі перевести відокремленє краю — присвячено ось яке місце в адресі, не позбавлене і тепер інтересу: "Ми — кажеть ся там — не жадаємо виїмкового становища супроти держави (вказано тут пальцем на польську соймову більшість!) тай не можемо також допустити, щоб ми служили за матеріял для сепаратистичних забаганок.

 

"Ми не жадаємо нї мінїстра, нї канцлєра, нї окремої краєвої адмінїстрації, нї виїмкових прав супроти парляменту. Все те як і все законодавство ми хочемо мати спільне з усею деражавою, бо ми рішили ся стояти вірно при законах державних.

 

"Супроти того ми жадаємо, щоб Aвстрія скріпилась у нутрі єдностю, а австро-угорська монархія зберегла своє великодержавне становище на зверх".

 

"В тім напрямі і ми дїлати хочемо — каже вкінци адреса — а щоби ми се могли перевести в дїло, то вважаємо за одинокий успішний шлях свободу й рівноправність народів, забезпечену конституцією".

 

Як спеціяльні домаганя що-до Галичини ставлять внескодавцї передовсїм знесенє рад повітових і приверненє повної автономії громад — свобїдний вибір народного заступництва кожною народністю окремо — подїл сойму на національні курії та заведенє для руської части краю окремого видїлу краєвого.

 

Адресу сю внесено на засїданю сойму з дня 13. вересня 1863. Польська більшість відповіла на сї "нечувані" домаганя української сторони в той спосіб, що внесенє Ковальського на засїданю з дня 19. вересня — не придїлида до нїякої комісії.

 

[Дїло, 12.12.1916]

 

II.

 

Яка доля судила ся змаганям польських полїтиків до відокремленя Галичини?

 

Польські полїтики були приневолені іти зі своїми далекосяглими домаганями парляменту.

 

Хто любить порівнувати теперішне з минулим, той певно прийде до висновку, що історія дуже часто "повторюєть ся". Бо і тепер вставлено до відомого відручного письма цїсарського, що заповіджене відокремленє Галичини має бути в "дорозї законній" (auf dem verfassungsmässigen Wege), додаток до первісного тексту відручного письма, який приписують теперішньому премієрови д-рови Керберови; "verfassungsmässig", значить, через парлямент, бо відокремленє Галичини вимагає зміни законів основних: закона про раду державну і загальні права горожан, та закона про виконуючу власть судейску та адмінїстраційну, яка може наступити тільки ухвалою Ради Державної, і то квалїфікованою більшістю голосів.

 

Знаємо, що парлямент років 1869—1872 не згодив ся на переведенє дорогою закона якого-небудь з домагань польських автономістів та "wyodrębniacz-ів", та що деякі з сих домагань переведені, тільки via facti, або дорогою цїсарських розпорядків.

 

Свою "соймову резолюцію" ставили Поляки в формі внесень в рр. 1869—1872 кількома наворотами в радї державній і тільки раз вспіли довести до того, що сильно обкроєна резолюція опинила ся на пультах послів в формі внесеня комісійного. Але на сїм і скінчило ся.

 

Тут стала ся однак одна "притичина". Ще нїм Поляки вспіли виступити зі своєю "резолюцією" перед форум парляменту, появила ся дня 3. жовтня 1868 р. санкція цїсарська на ухвалу сойму, щоби в Галичинї завести польську мову як урядову. Був се вилім в законї основнім, бо рішенє що-до урядової мови для урядів державних ("landesfürstliche Behörden" у відріжненю до автономних урядів належить безумовно як частина питаня про орґанїзацію урядів державних, до компетенції Ради Державної.

 

Перше внесенє на переведенє галицької "резолюції" в повній її основі поставив в парляментї в рамени "польського кола" дня 26. сїчня 1869 р. пос. Земялковський, взиваючи правительство, щоби предложило "революцію галицького сойму з дня 24. вересня 1868 р. до законного трактованя. Перший сей виступ не мав успіху, бо вже дня 29. марта 1869 перейшла конституційна комісія Державної Ради над внесенєм Земялковського до дневного порядку.

 

Дня 18. грудня 1869. поновляє "польське коло" свою революцію без видимої потреби, бо сесія тим разом швидко скінчила ся і на трактованє справи не було часу.

 

Більше щастя мали вже польські відокремщики зі своїм внесенєм слїдуючого року. Поставив його тодї сам потентат кола, Ґрохольський, дня 17. сїчня 1870, з тим успіхом, що внесенє його передано окремій комісії, зложеній з 24 членів. На тій комісії пос. Рехбавер пішов на стрічу Полякам, признаючи їм між иншим окремого "мінїстра для Галичини" та спеціяльний галицький сенат при касаційнім трибуналї у Відни. Але галицьку резолюцію і внесенє Рехбавера відкинула комісія на засїданю з дня 31. марта 1870, після чого Поляки загрозили, що ґреміяльно покинуть парлямент.

 

Внесенє Рехбавера найшло почасти зреалїзованє без ухвали парляменту. Дня 11. цвітня 1871. появило ся іменно цїсарське рішенє, яким покликано до ради корони польського мінїстра без теки. Першим таким мінїстром "для Галичини" став Ґрохольський. Тільки ж, що отсе, як і всї дальші іменованя галицьких "Landsmann-мінїстрів", вступило без означеня титулу і окремого обсягу дїланя. Дотичне письмо цїсаря каже тільки коротко: "Ich ernenne Sie zu meinem Minister". (Про аномалію такого іменованя говорив я основно в XIX. сесії державної ради у відповіди на сю тему пос. Ґломбінському).

 

Надїї польських відокремщиків ожили, коли в р. 1871. прийшло до керми консервативне мінїстерство Гогенварта. Гогенварт внїс вже 5. мая 1871. в державній радї предложенє, яким Галичина мала одержати поширені права автономічні. В обсягу законодавства мало бути переказане соймови законодавство про торгівельні та ремісничі палати, про належитости, про товариства кредитові, асекураційні та банки з виїмком банків асіґнаційних, каси щадничі, законодавство шкільне в цїлости лучно з унїверситетами, карне законодавство полїційне, законодавство про виконанє й кошти шупасництва, про опіку та курателю, законодавство про заведенє судів мирових та в справах дрібних, а в кінци законодавство про орґанїзацію всїх властей полїтичних в краю І. і II. інстанції. Кpoмi того одержували Поляки окремий сенат при трибуналї касаційнім у Відни ("найвисшім трибуналї") та окремого мінїстра для Галичини.

 

Як бачимо з сього предложеня правительства Гоґенварта, Поляки мали одержати повну автономію в обсягу адмінїстрації (з задержанєм однак компетенції властий центральних як III. інстанції) та в обсягу шкільництва, не мали однак одержати автономії в обсягу судівництва (з виїмком справ дрібних та полїційних) анї краєвого правительства одвічального перед соймом.

 

Здаєть ся також, що гр. Гогенварт хотїв своїм "галицьким" предложенєм дати тільки взорець тої поширеної автономії, яку хотїв потім перевести і для інших країв.

 

Вже дня 14. мая 1871. провалило ся предложенє галицьке з комісії, а день опісля мінїстерство Гогенварта подало ся до димісії.

 

[Дїло, 13.12.1916]

 

ІІІ.

 

Одначе мимо усїх невдач справа автономії для Галичини не хотїла таки зійти з порядку дня. Вже престольна промова з дня 28. грудня 1871 р. заповідає, що правительство займеть ся між иншим також тим, щоби "особливі відноснини Королївства Галичини" найшли узглядненє в законодавстві та адмінїстрації — конечно в рамках єдности державної — та що-би тим шляхом справа поширеня автономії для Галичини була "остаточно поладнана" — а вже день опісля пос. Зибликевич вносить іменем "кола" відому резолюцію галицького сойму, яку дня 17. січня 1872 р. передає палата до розслїду комісії конституційній.

 

Нарада над внесенєм Зибликевича тим саме важна, що тут вперве, та й в послїдне, дійшло до мериторичних предложень в палатї що-до польської автономії, хоча й тим разом скінчило ся все на нїчім.

 

"Конституційна комісія виготовила тим разом цїлий проєкт окремих прав для Галичини, предложений потім повній палатї; над тим проєктом одначе навіть і не дебатовано, бо самі Поляки не пристали на умови, під якими сей проєкт мав по бажаню нїмецьких полїтиків увійти в житє.

 

Так був се "ein Schlag ins Wasser" зі сторони нїмецької парляментарної більшости, яка заходила ся вже тодї біля заведеня безпосередних виборів до парляменту та хотїла забезпечити ся від польської диверсії при ухваленю дотичного закона коштом уступок.

 

Проєкт закона окремих прав для Галичини, виготовлений комісією (зглядно її субкомітетом), дає менш більш те саме, що й предложенє Гогенварта з р. 1871, хоч а деякими змінами й додатками. Що-до орґанїзації адмінїстраційних властий в краю проєкт комісії в порядку дня. Вже престольна промова з дня 28. грудня 1871 р. заповідає, що правительство займеть ся між иншим також тим, щоби "особливі відносини Королївства Галичини" найшли узглядненє в законодавстві та адмінїстрації — конечно в рамках єдности державної — та що би тим шляхом справа поширеня автономії для Галичини була "остаточно поладнана" — а вже день опісля пос. Зибликевич вносить іменем "кола" відому резолюцію галицького сойму, яку дня 17. сїчня 1872 р. передає палата до розслїду комісії конституційній.

 

Нарада над внесенєм Зибликевича тим саме важна, що тут вперве, та й в послїдне, дійшло до мериторичних предложень в палатї що-до польської автономії, хоча й тим разом скінчило ся все на нїчім.

 

Конституційна комісія виготовила тим разом цїлий проєкт окремих прав для Галичини, предложений потім повній палатї; над тим проєктом одначе навіть і не дебатовано, бо самі Поляки не пристали на умови, під якими сей проєкт має по бажаню нїмецьких полїтиків увійти в житє.

 

Так був се "ein Schlag іns Wasser" зі сторони нїмецької парляментарної більшости, яка заходила ся вже тодї біля заведеня безпосередних виборів до парляменту та хотїла забезпечити ся від польської диверзії при ухваленю дотичного закона коштом уступок.

 

Проєкт закона окремих прав для Галичини, виготовлений комісією (зглядно її субкомітетом), дає менш більш те саме, що й предложенє Гогенварта з р. 1871, хоч з деякими змінами і додатками. Що-до орґанїзації адмінїстраційних властий в краю проєкт комісії признавав, як і предложенє ґр. Гогенварта, право сойму до орґанїзованя сих властий в І. і II. інстанції, додав одначе застереженє, що урядники в тих урядах мають остати й на далї уряд никами державними, та що державне законодавство має право установити свої державні орґани в краю, як що показалось би, що установлені соймом орґани "не відповідають інтeресам держави". Далї посли галицькі мали бути виключені від нарад і голосованя в тих справах, які що-до Галичани вилучено з законодавства державного. На покритє коштів поширеної адмінїстрації мав краєвий фонд одержувати відповідну квоту з державного фонду на основі буджету з р. 1971 (а ревізією що 5 лїт), а окремі права Галичини мав заступати в радї Корони член мінїстерства, походячий з Галичини ("ein dem Lande Galizien gehöriges Mitglied des Ministeriums").

 

Окремі постанови влучено що-до забезпеченя прав галицьких Нїмцїв, а се що до права нїмецької мови в урядах, удержаня двох нїмецьких ґімназій (в Бродах і Львові) та окремого староства в Бялій.

 

Петиції "Ради Руської Головної" та українських громад (числом 273 з безлїчю підписів!) проти поширеня автономії Галичини і з яркими жалобами на покривдженя українського народу на всїх областях публичного житя віддано правительству до "прихильного трактованя" та як "найшвидшого полагодженя".

 

Важнїйшим, нїж сам проєкт закони — концесія з чисто хвилевих, тактичних мотивів! — є звіт комісії про мотиви дотичного предложеня ("Веgründung"), бо в нїм виявив ся оснований погляд тодїшної нїмецької більшости на автономні домаганя галицької Польщі в загалї. Сей погляд так далеко відбігає від становищ в тій справі ріжних Вольфів та Пахерів, так він діяметрально противний поглядам висловлюваним тепер нїмецько-національним союзом, що варто тут навести його в цїлости. Так повитаєть ся звіт комісії ось яким харатеристичним "застереженєм":

 

"Внесенє Зибликевича — кажеть ся там — було для конституційної комісії тому неможливим до принятя, бо з його принятєм утворено би державу в державі, а особливо тодї, якби Галичинї, згідно з внесенєм Зибликевича, признати повну автономію в адмінїстрації.

 

"Отся послїдна концесія видалась комісії в гори недопустимою, так само як недопустимим видалось їй наданє жаданих соймом повних прав в обсягу законодавства.

 

"Так в области судївництва, як в адмінїстрації мусить бути безумовно задержана єдність в цїлій державі.

 

"Отже хоч нерадо (Wiederstreben) зі становища інтересів держава рішилась більшість комісії, і то тільки змінна (припадкова?) що до поодиноких точок, на подані в своїм предложеню уступки ("Zugeständnisse"), а се для осягненя наміченої цїли, особливо задля того, щоб через задоволенє Галичини (recte: Поляків!) осягнути приверненє внутрішного мира в державі, яке більшість комісії мусїла мати на увазї".

 

Як бачимо, більшість нїмецького представництва була далека від того, щоб признавати Галичинї в рамках держави якесь відрубне, виїмкове становище, а стояла всею силою на тім, щоб єдність держави була безумовно збережена. Тому і то і уступки конституційної комісії 1872 року вийшли з чисто тактичних резонів, з явним застереженєм, що сї уступки є ухвалившій їx більшости в основі противні.

 

Подвиг конституційної комісії з р. 1872 був "лебединим співом" для польських відокремщиків Галичини, співом, який потім замовк на цїлі десятки лїт. Аж тепер війна в її дивними полїтичними пригодами видвигнула наново питанє відокремленя Галичини, і було саме інтересне пригадати історію цїлої справи в Австрії в пору, коли тими, що найбільше пруть тепер до відокремленя Галичини, хочби й дорогою остроі, є якраз епігони коливних Гербстів, Авершперґів та Лясерів.

 

[Дїло, 14.12.1916]

14.12.1916