Станиславів 110 років тому очима газети Kurjer Stanisławowski.
Продовження серіалу. Попередня серія – “Плани на нову ратушу. Але з дровами – біда“.
За сприяння львівського детектива Вайнштока в місті Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) затримали банду так званих «ведмежатників» – злодіїв, які розбивали сейфи з грішми та коштовностями. «Поліцейські урядові агенти Розенштраух і Мальчек за допомогою агента Вайнштока зі Львова виявили та арештували в середу вночі членів злодійської банди, які від певного часу розбивали вогнетривкі каси, а недавно в такий спосіб обікрали в Коломиї одного ювеліра, поцупивши у нього коштовності на 2 тисячі корон», – писала у числі за 2 грудня 1906 року місцева газета Kurjer Stanisławowski.
У газетному повідомленні йдеться про двох затриманих – якогось Хартенштайна і слюсаря Зеленського, які після скоєного в Коломиї злочину переховувалися в одному з чисельних станиславівських будинків розпусти на вулиці Зосина Воля. Під час обшуку в борделі, що належав такому собі Файвлу Герману, були виявлені предмети з коломийської крадіжки. «За подібні справи Герман уже був кілька разів караний тюремним ув’язненням», – зауважив з цього приводу Kurjer Stanisławowski.
Теперішня вулиця Є.Коновальця – колишня Зосина Воля
Треба сказати, що на початку XX століття Зосина Воля була місцевим «кварталом червоних ліхтарів», і говорити про неї вважалося непристойним: навіть розпитуючи туди дорогу, можна було наштовхнутися на осудливі погляди. Назву вулицю та велику кількість тутешніх борделів пояснювала легенда про повію Зосю, якій буцімто дали волю займатися своїм ремеслом лише на тій вулиці, де вона жила. Дійсно, представницям найдавнішої професії влада міста Станиславова у різний час намагалася заборонити з’являтися у середмісті, відвівши для них певні дільниці – у районі вулиць Ламаної (тепер – Марка Вовчка), Рейтана (тепер – Тичини), Бельведерської та Зосиної Волі.
Вулиця Бельведерська
Поворот на Зосину Волю
Насправді цей район міста отримав свою назву ще на початку XVIII століття на честь Софії (Зосі) Потоцької – померлої в юному віці доньки власника міста Йосипа Потоцького та Вікторії Лещинської. За життя панянка відзначалася добротою та милосердям, опікувалася сиротами й каліками, які оселялися переважно в цій місцевості. Виконуючи її волю, батько збудував тут притулки для бідних. Зважаючи на це, після встановлення в місті австрійської влади вулицю на якийсь час навіть перейменували на Каліцьку, але вже з другої половини XIX століття їй повернули стару назву. Невдовзі квартал убогих, калік і жебраків доповнили своєю присутністю ще одні представниці соціального дна, якими заопікувалися тутешні сутенери.
Окрім нічної роботи в борделях, жінки легкої поведінки та їхні опікуни часто займалися ще й легальною трудовою діяльністю. Наприклад, сутенери працювали кравцями чи продавцями, а повії – прачками чи служницями. Дехто з власників борделів утримував також місця для гри в карти чи розважав клієнтів грою на катеринці. І, звичайно ж, часто такі люди підтримували контакти з кримінальним світом як перекупники краденого або як надавачі притулку злочинцям, чим і займався, скажімо, згаданий вище рецидивіст Файвл Герман.
Тим часом представники іншої професії, які також мали справу здебільшого з чоловіками, оголосили про вимушене підняття цін на свої послуги. «Корпорація перукарів і голярів у Станиславові, просить нас оголосити громадськості, що через високу вартість життя в нашому місті, запроваджуються підвищені тарифи на гоління і стрижку. Винагорода за такі послуги, що надаються в неділю та святкові дні, має бути збільшена вдвічі», – повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Чергове подорожчання найдошкульніше вдарило по кишені державних службовців, які, на відміну від ремісників, купців і промисловців, не мали можливості підвищити свій дохід за рахунок підняття цін на власні товари та послуги. «Бідним чиновникам, які не можуть дочекатися підвищення платні через загальну дорожнечу, не випадає нічого іншого, як всупереч моді запускати довге волосся та бороди», – іронізує газета.
Щоправда, певну частину чоловіків у Станиславові така змова перукарів аж ніяк не збентежила, бо вони мали зовсім протилежні клопоти з волоссям. Судячи з оголошення, яким Kurjer Stanisławowski рекламував всесвітньо відомий засіб для росту волосся Джона Крейвена-Берлі, хоч у моді й були короткі чоловічі стрижки й охайні вуса, але тоді (як, прецінь, і тепер) не всі могли похвалитися пишними шевелюрами.
«Кожному лисому або тому, хто страждає через відсутність волосся, рекомендуємо можливість випробувати на безоплатній основі цей всесвітньо відомий засіб», – закликала реклама в газеті.
Якщо вірити рекламі, спробувати знамениту помадку Джона Крейвена-Берлі, рецептом якої з ним поділився якийсь учений чоловік зі Швейцарії, можна було «безкоштовно» – для цього досить було вислати якомусь Вільяму Скоту до Відня конверт зі своєю адресою та 20 сотиків (вартість одного примірника газети на той час. – Z.). Чи було це звичайне видурювання грошей, чи цей засіб, широко рекламований тоді в цілому світі, дійсно комусь допоміг, невідомо: газета не публікувала ні рекламацій, ні повідомлень про чудодійний ріст волосся.
…Поза тим польська громада Станиславова долучилася до загальної жалоби, оголошеної в ті дні через смерть примаса Польщі, архієпископа Гнєзненсько-Познанського Флоріана Стаблевського, який очолював польську церкву упродовж аж 65 років і помер 24 листопада 1906 року.
«Представництво міста Станиславова з приводу смерті Найпершого Примаса ксьондза Стаблевського віддає данину Його пам’яті та бере участь у жалобі цілої Польщі», – цитує Kurjer Stanisławowski телеграму, відправлену до Познані, де відбувався похорон предстоятеля польської церкви, і підписану заступником бургомістра Фідлером (тогочасний мер Станиславова Артур Німгін належав до юдейського віросповідання, тож телеграма за його підписом виглядала би недоречною). За упокій душі примаса Польщі в суботу, 1 грудня, у латинській катедрі міста відбулося скорботне богослужіння.
Смерть предстоятеля польської церкви не стала, однак, причиною для скасування низки розважальних заходів з нагоди дня святого Миколая, запланованих на наступний тиждень. Зокрема, польське спортивно-патріотичне товариство «Сокіл» організувало для дітей своїх членів святкову програму з розвагами, вступ на яку для дорослих був платним і становив 60 сотиків. «Подарунки для дітей, належно позначені, буде приймати керівництво «Сокола» до шостої години вечора 5 грудня», – повідомляла газета. Саму забаву запланували на сьому годину вечора. Того ж дня свято Миколая мали намір відзначити і в міському касино. Вступ для гостей також був платним і становив 1 корону.
А от греко-католицька частина станиславівців мала в запасі ще цілих два тижні до початку свят, тож наразі переймалася буденними справами. Зокрема, архієпископ УГКЦ Григорій Хомишин, як повідомляв Kurjer Stanisławowski, під «будівництво нової руської церкви викупив від пана Іммердауера земельну ділянку при вулиці Третього Мая, де раніше стояв паровий млин».
«Ціна покупки 100 тисяч корон», – уточнювала газета.
Станиславівський паровий млин, згаданий у публікації, був один із трьох на всю Східну Галичину (на додаток до Львова й Тернополя) і мав потужність понад 80 кінських сил. Він згорів із невідомих причин у березні 1903 року, після чого парцеля стояла пусткою. Значно пізніше поруч справді спорудили будівлю для української громади міста. Проте не церкву, а приміщення для товариства «Сокіл» – але вже не польського, а українського (тепер тут – Народний дім «Просвіта»).
А поки ніяке будівництво не велося, на пустирі впродовж тривалого часу зупинявся мандрівний «театр живих зображень» – перехідний варіант від фотопластикума до сінематографа: за допомогою спеціального обладнання на екрані за секунду змінювалось близько 30 фотографій чи малюнків, зафіксованих на целулоїдну плівку, фонограф відтворював звук, а оператор мав стежити, щоби він збігався з картинкою. Власником цього мандрівного дива техніки був Франц-Йозеф Езер.
Не пасло задніх у Станиславові у той час і красне письменство. Уже вшосте тут відбулася літературна конференція, організована місцевою «Науковою читальнею». Чільник цього громадського закладу, відомий місцевий літератор Адам Цехак-Стодор підготував для відвідувачів реферат про маловідому на загал творчість Францишка Новицького – родоначальника «татранської поетичної школи».
Францишек Сила-Новицький
А зі Львова ознайомлювати місцеву публіку з творчістю росіян Чехова та Горького приїхав популярний театральний критик Генрик Цепнік. «Його лекція відзначена глибоким розумінням російського суспільства, яке перебуває нині на переломі та шукає шляхів до звільнення. З такого стану російської душі народжується драма, цілком відповідна настрою», – зауважив Kurjer Stanisławowski.
До речі, у 1923-1924 роках доля знову привела Генрика Цепніка до Станиславова, де він очолив місцеве театральне товариство імені Фредра.
Не минулося того тижня без прикрих трафунків. У ніч проти п’ятниці, 30 листопада, вибухнула велика пожежа у підміському селі Колодіївці. «Полум’я при сильному вітрі рознеслося цілим селом, знищивши 7 будинків», – повідомляла газета.
Продовження – "Жахливі дороги й респектабельні суди"
02.12.2016