У двадцяту річницю Базару.

 

"Я смертю вирізьбив, ти встань і прочитай:

Одне святе є в світі — кров людей хоробрих".

Ю. Липа "Епітафія".

 

Є битви, які, не дивлячись на переможний вислід, криють у собі початок поразки переможця від переможеного. Моментальний військовий успіх на полі бою має характер проблематичности, коли програною не є здеморалізована переможена нація й коли в неї помічається намагання піднестися з пороху занепаду до висот перемоги. З історії відомо про відповідь "залізного канцлера" Бісмарка на запитання, з ким властиво німецька армія воює, коли французи розбиті? — "З Людовиком XIV..." І в цій відповіді криється дефініція повної побіди, а заразом розвязка того, чому на протязі короткого часу побіджений стає переможцем.

 

Причина: Дух нації як підмет метафізичної та історичної істоти нації є властивою, внутрішньою сторінкою, бо квантитативно-військовий помір сил — це зовнішна сторона.

 

Народ стає нацією, тобто монолітом однієї ідеї, коли у нього є здобувчий гін до самостійного й суверенного державного життя. Цей гін має різні форми при сталій реальній меті: через силу власної держави до зреалізування територіяльних, економічних, культурних та політичних цілей, до накинення своєї волі народам другим, до умотивованого імперіялізму.

 

Цей гін є ознакою здорової нації й запорукою успішного її існування. Цю правду безліч разів підтвердила історія. Греки опрокинули вчення Геракліта, який навчав, що закон боротьби є початком усіх речей, а закон вічного суперництва народів панує над світом таксамо, як панував у початках історії — і були підбиті римлянами. Римляни зігнорували настирливе "цетерум цензео" нездеморалізованих синів Риму і — впали під ударами германів. Коли подивимося до новітньої історії народів, то побачимо, що фізичний занепад народів попереджував занепад духа. Коли нарід ставав на платформу вузького матеріялістичного світосприймання і починав вірити, що не войовничість і героїзм, але етичні засади та їх еманації — закони людського, міжнаціонального та міждержавного співжиття — є рішаючі, тоді неодмінно наступала катастрофа. Грізне мементо завжди сповнювалось: нарід без віри у свої сили та здібності, без віри в своє вище післанництво — мусить загинути! Історія кожного народу є формована волею та здібностями провідників, що їх вони базують на реальності, а писана вона не серед статичного спокою, а шаблею та кровю серед бур, мук та самопожертви.

 

Пишуть її одиниці міцні волею, сильні духом, горді та відважні, які уосібнюють збірний характер нації, й які кажуть: "коли я йду — йдіть за мною, коли відступаю — вбийте мене, коли впаду — помстіть мене". Ці люди втілюють непереможний дух нації, кожний член якої, як мала японка з "Битви" Кльод Фарера, є готовий сім разів народитися, щоб могти сім разів жертвуватись за батьківщину. Такі люди, це Катони Молодші, які, бачучи загибель Римської Республіки, не переживають її; це ті, які постановили перемогти й тому ніколи не є переможені.

 

*

 

Апокаліптичні страждання України почались, коли Армія Української Держави 1917—19. рр. після героїчних й одчайдушних боїв на три фронти опинилась на правому березі Збруча. Здичавіле большевицьке марево, як голодна сарана, розпочинало досі невиданий в історії танець найнижчих інстинктів ошалілої товпи. Так мстився прихований під несамовитим большевицьким виглядом московський демон великодержавія за самостійницький вибух української стихії.

 

У надлюдському духовому напруженні знаходились творці Визвольних Змагань, що опинились на території другого ворога — у польських таборах інтернованих. Освячені високою ідеєю, загартовані в огні довголітньої боротьби й свідомі незмірності добровільно прийнятого на себе обовязку — Українські Вояки рішились до кінця виповнити свою жертву і вийти з огню Національної Революції переможно, або непереможно вмерти, увінчуючи вірність українській правді смертю, з якої виростає нове життя. Новітні козаки Кричевського з-під Лоїва на шаблях та мушкетах своїх несли криваве продовження Крут, фінально звязуючи новітню героїку новонародженої нації в багряний національний міт — Крути-Базар і освячуючи безсмертям живучість державної самостійности України.

 

Українське Вояцтво вирушило в повстансько-партизанський рейд, знаний під назвою Другого Зимового Походу!

 

*

 

Три тижні тривав цей рейд непереможного українського духа. Три тижні завзятих кожноденних боїв, сотки кілометрів безупинних маршів по Правобережжі у запіллі ворога, три тижні фізичного знесилення та виснаження голодом...

 

Машеруючи, зводять партизани бій за боєм. Над ранком 17. листопада прибувають до села Малих Миньок, де мають затриматись на довший відпочинок. Та не встигли партизани відпочити, як уже селяни доносять, що наближається великий відділ большевицької кінноти та надходить піхота з гарматами. За короткий час ворожі обїзди обстрілюють уже повстанчі загони. Паде наказ бути готовими до вимаршу й до бою. Командуючий рейдом, ген. Юрко Тютюнник наказує вимарш за річку Звіздаль, до села того ж імени. Ворожа кіннота з піхотою та скорострілами на тачанках безнастанно атакують і, окруживши, затіснюють щораз більше перстень довкруги повстанців. Віддаль між боєвими лавами меншає. Повстанці, прилягши в сніг, відбиваються з надлюдським завзяттям. Зчинилось пекло. Про перемогу вже ніхто з них не мріяв. Кожний лише дбав, щоб якнайдорожче віддати своє життя. Останню гранату, останній набій ховали для себе... Зближався епілог. Усе поле бою вкрите трупами. Тільки декілька підвод із раненими, кіннота та окремі піхотинці зуміли вийти живими з того смертельного бою.

 

Захоплених у полон партизанів враз із раненими замкнули наніч у церкві в селі Миньках. На другий день перевели їх під конвоєм до містечка Базару. Над полоненими по-дикунськи знущалися. Обдерли їх з їхнього лахміття, не давали нічого їсти. Селян же, що приносили харчі, проганяли кулями.

 

На суд приїхала надзвичайна комісія з Києва. Наказ московських большевиків звучав: учасників партизанського рейду розстріляти!

 

День перед розстрілом викопали в балці під Базарем селяни, що їх сюди пригнали большевики, велику могилу. А дня 21. листопада 1921. р. вранці з усіх довколішніх сіл нагаями пригнали кати населення, щоб прилюдним розстрілом партизанів відстрашити його від повстань. Згромаджено силу війська.

 

Приводять над братську могилу героїв!

 

359 їх йде поважно й гордо мов на параді й босими скривавленими ногами стараються твердо одбити такт. Прийшли... Стали над могилою... 359 їх стоїть спокійно...

 

Настрій наближається до кульмінаційного пункту в ту хвилину, коли після відчитання засуду виступає з гурту комісарів найпідліший і підступно обіцяє помилування тим, хто за ціну зради своєї ідеї заприсягне вступити до большевицького війська для боротьби з партизанами. Доходить до апогею, коли з рядів засуджених виступає козак Щербак і голосом судді, гордий і свідомий своєї посвяти рубає: "... ми знаємо, що нас чекає і ми не боїмося смерти. Але до вас служити не підемо. Коли ж ви нас побєте, то знайте, що за нас помститься весь український народ, а коли до українських козаків дійде вість про вашу ганебну роботу, то за нашу кров вони будуть нищити все, що тільки має хоч малий звязок із вами, каторжани."

 

Потужнім криком "слава!" стверджують 359 відповідь одного з поміж них і спонтанно співають "Ще не вмерла Україна". Перша строфа несеться виразно, дальші потапають у клекоті большевицьких скорострілів і від тяжкого зимового неба відгомоном відбиваються по українській землі...

 

*

 

Воскресення можливе там, де є могили. Базарська могила не є ознакою культу смерти, а живим лучником одного покоління з другим й вічно свіжим, живучим у грудях вдячної нації прикладом сповнення найвищого морального обовязку. Базарська братська могила вічно символізуватиме живучість української нації й кожному поколінню нагадуватиме моральний закон: добро тієї генерації, що житиме, став вище, як добро живучих, а добро батьківщини став вище всього!

 

[Український Вісник]

23.11.1941