Коли тебе виганяють за рамки, треба виживати. І усувати конкурентів. На війні всі методи дієві, правил немає. Якщо ти не виграєш – ти ніхто, а коли ставки високі, можна пожертвувати усім... Високий градус напруги, конкуренція, екстремальні випробування, приправлені амбіціями, бажанням домінувати, і майже повна відсутність принципів. І не зрозуміло, де перемога, а де поразка ... межа практично стерта.
Завершення 77-го і початок нового, 78-го, театрального сезонів Івано-Франківського обласного академічного музично-драматичного театру імені Івана Франка були насиченими. На камерній сцені – прем'єра вистави «Кар'єрні ігри» у постановці режисера Ореста Пастуха. Публіці пообіцяли обман без антракту. Головні ролі виконали молоді актори Юрій Вихованець (Фернандо), Євгеній Холодняк (Енріке), Ольга Комановська (Мерседес) та Олексій Лейбюк (Карлос).
Історія постановки не нова. П'єса каталонського письменника Жорді Гальсерана під назвою «Метод Гронхольма» із 2003 року успішно інсценізується на різних сценах по цілому світі. У 2005-му «метод» екранізували. На перший погляд важко визначити жанр твору: трилер, психологічний аналіз чи детектив.
Простір на сцені облаштовано максимально просто. Лаконічні декорації відтворюють мінімалізм типового крутого офісу із недешевими, функціональними меблями. Адже якщо ти працюєш у великій міжнародній компанії, рамки, кольори, стиль для тебе визначені наперед. І методи тут свої, особливо якщо йдеться про відбір персоналу. Стіна із шухлядами, великий скляний стіл і чотири стільці. Одразу стає очевидним, що стільці мають бути заповнені. Відтак акторів четверо. Вони поступово, один за одним, приходять на співбесіду до міжнародної компанії. Потенційне крісло одне. Дороге, комфортне, гарно оплачуване, із соцпакетом та відпускними. На кону посада комерційного директора. Як і претендентам, так і глядачам не зовсім зрозуміло, чому чотирьох кандидатів одночасно запросили на відбір. За кілька хвилин правила гри стають доступними широкому загалові. Серед гравців–представник компанії. Завдання кожного, як і в грі в «мафію», вичислити підставного і залишитися «живим». Щоби розпізнати обман, слід лише мислити під іншим кутом зору.
Очевидно, що після першого бою є жертви. Найслабший претендент отримує листа. Його завдання переконати решту у своїй дієздатності. Чи то життєдіяльності? Чоловік розповідає про труднощі в сім'ї, зраду, після якої його покинула дружина, збитковий, помилково укладений контракт, падіння із кар'єрної драбини. Та найгірше–репутація невдахи, яка міцно закріпилася за ним після низки поразок. У нетипових ситуаціях проявляється суть людини, відповідно й тих, кого тестують. У цьому й важливість експерименту, адже менеджер, якому платять шалену зарплату, має вміти робити вибір, розставляти пріоритети, адекватно реагувати на ситуацію. Або ти, або тебе... Коли опиняєшся на узбіччі, ти уже нефункціональний, нікому не потрібний. Зайвий. Тебе можна зіжмакати, як зіпсутий папір, і викинути у смітник. Чи дати ще один шанс? Простягнути руку і допомогти піднятися тому, хто напоровся на обставини, впав і не може підвестися. Убити у собі людину і залишитися крутим профі, чи посунути вбік амбіції і згадати про альтруїзм?
Час–це гроші, тож відразу наступне завдання. На столі чорна скриня, у ній головні убори. Разом з тим кандидатам пропонують приміряти їх, відтак і ролі папи Римського, клоуна, тореадора та політика. Літак падає, парашут один. Постає питання, хто більше потрібен суспільству? Клоун змушує людей посміхатися, тореадора функція локальна і нераціональна, а політик годує порожніми обіцянками. Їх всіх залишає на борту представник духівництва в особі Фернандо, доводячи власну значимість, масштаб діяльності і користь для мільйонів смертних. Тут на гадку спадає інквізиція, коли саме релігійні діячі вирішували, кому жити, а кому вмирати...
Збочена фантазія розробників тесту цим не обмежується. Наступний конверт отримує Карлос, який, як виявляється, має намір провести операцію по заміні статі. Автор підняв гостру проблему дискримінації сексменшин. Далеко не у кожній компанії чи безпосередньо у колективі приймуть людину, яка живе «не у своєму тілі». Важко зрозуміти іншого, який мислить, живе, любить не так, як ти. А чи можна відректися від рідної людини, яка відступила від загальних норм? Так. Але тобі це не подарують, адже толерантне демократичне міжнародне суспільство робить вигляд лояльності, в душі тихо ненавидячи інших від себе. Карлос не витримує осуду, водночас і самого випробування.
Коло претендентів звужується. Роль Енріке вичерпується, він зізнається, що є штатним психологом компанії. На сцені двоє: амбітна, розсудлива і цинічна ділова жінка, кар'єристка Мерседес і не менш амбітний, егоїстичний і самозакоханий Фернандо. Але чи достатньо цього, щоби видертися до самої верхівки? Це їм треба з'ясувати. Цинізм і жорстокість жінки проявляється ще в одному моменті. Їй зателефонували із клініки, повідомили, що матір у важкому стані. Мерседес знехтувала етичними нормами, залишилася. Ще один дзвінок і звістка про смерть. Миттєве бажання здатися бізнесвумен відразу замінила необхідністю йти до кінця. І, якщо потрібно, повзти до нього, бігти, дертися чи прогнутися. Матір і так мертва, вона б зрозуміла. Жодних емоцій: сльози і почуття–на другий план, у глибокий ящик, де ніхто не побачить, не посміється, не зробить боляче. Притаманна жінкам емоційність у вимогливих бізнесових колах швидше недолік, ніж перевага.
У обох в руках по конверту. Там останнє випробування, останній шанс отримати дороге крісло. У кожного з них своє завдання і свої методи. Обмежень немає, правила більше не діють. Є лише мета дійти до кінця. Мерседес демонструє, на війні дієві всі засоби, щоби скоротити дорогу наверх, можна використати не лише інтелект, а й зовнішність, переступити через себе, через суперника. Йти далі. А скільки трупів буде на твоєму шляху–не важливо, головне результат. А він того вартий.
У Фернандо свій спосіб. І жодних рамок. Його завдання змусити жінку плакати. Він це зробив, навіть якщо це далеко не характеризує його як достойного чоловіка. Але він переміг. Довкола тихо. Чому його не вітають із прийняттям на посаду? Здається, це кінець, що ще може відбутися? Випробування позаду, гра закінчилася, чемпіона визначено. Де лаври переможця, медалі, нагороди? Але ж ні. На сцену виходять троє попередніх претендентів, називають себе психологами компанії. Говорять, що тест провалено. І ти ставиш себе на місце героя, над яким проводили весь цей експеримент. І розумієш, що без антракту тестували і тебе також, коперсалися у твоїй голові, втрутилися у життя і перевертають його із ніг на голову. Це нокаут. І ти більше не переможець. Тебе тицяють носом у соціальну нереалізованість, комплекси, самотність, упередження, безпринципність, жорстокість, раціоналізм, прагматичність. Твоє минуле витягнули із надійного сховка, скелетів почистили від пилу, фобії вивернули назовні, комплекси розклали на полиці, а тебе облили холодною водою і розчавили, як шкідливу комаху.
Ти телефонуєш до друзів, яких відсував на другий план через постійну зайнятість на роботі. Усвідомлюєш, що з батьком ти 15 років не спілкуєшся, матері давно на світі немає, брата ти викреслив зі свого життя через його вибір партнера, з дружиною ти розлучився. І нікому не потрібен. Ти лузер із низько схиленою головою. Невдаха. І на роботі, і в особистому житті, адже на певному етапі кар'єрної гонки ти забув про принципи, моральні якості, людяність, жалість. Твоя самооцінка прямо пропорційна твоїм досягненням. Ти згадуєш про саме життя, яке залишається за вікном робочого кабінету. Про річки, гори, мальовничу природу нагадує і режисер. Картини із самотнім мандрівником виринають на стіні, показуючи контраст між способом життя офісного планктону і свободою, які дають подорожі, відмінність між корпоративним дрес-кодом і спортивним костюмом, вказівкою і вибором, польотом і плазуванням. Життя там, де ходять люди, де світить сонце, де розбиваються хвилі, пропливають біленькі хмаринки, віє вітер, змінюється пори року... І кожен наступний день–це точка невідворотності. Вчора уже немає, а завтра–це примарна можливість усе почати спочатку, перевернути новий листок. І жити.
Доволі лаконічні декорації вистави з одного боку розширюють можливості акторів, а з іншого–змушують їх викладатися на повну. Адже увага публіки не розсіюється на деталі, а зосереджується на тих, хто на сцені. Самі ж актори, відчуваючи відповідальність та зосереджений на собі погляд, демонструють свою майстерність, вміння перевтілюватися та заплутати, збити з пантелику, ввести в оману, щоб тримати інтригу до самого завершення. Усе тут від перших хвилин тримає глядача у напрузі. Слова, рухи, жести, емоції змушують повірити у те, що доносять актори, думати, хто з них хто, вболівати, припускати, хто дійде до кінця. Ставити себе на місце кожного з них, приміряти ролі, ситуації, рішення. Аналізувати свої моральні якості, тестувати себе на людяність, шукати логічні пояснення. І підсвідомо задати собі питання, на що ти підеш заради ще однієї сходинки нагору?