В історії кожної країни є героїчні сторінки, про які згадують нащадки, про які пишуть письменники, на яких виховують молоді покоління. Є такі епізоди й в українській історії. Один із них стався 95 років тому під час Другого зимового походу армії УНР у селі Базар (нині Житомирщина), де червоноармійці Григорія Котовського розстріляли 359 українських вояків. У радянських публікаціях на цих подіях лежало табу, але завдяки емігрантській літературі, яка зберегла спогади учасників того походу, пам'ять про загиблих патріотів живе.  

 


Маршрут Другого зимового походу. 

 

Восени 1920 року національно-визвольні змагання в Україні увійшли в завершальну фазу. Після підписання у жовтні прелімінарної угоди між Польщею та більшовиками, поляки – попри славнозвісний договір «Пілсудський-Петлюра» – припинили воєнні дії на більшовицькому фронті (не забувши, щоправда, залишити собі Галичину, відступлену їм Петлюрою). А це означало, що армія УНР залишилася віч на віч з більшовицькою армадою і протягом жовтня-листопада 1920 року мусила вести з нею важкі бої майже без зброї й амуніції. 21 листопада українські вояки з боями відступили за Збруч і були інтерновані польською владою. Відтак 26 тисяч воїнів армії УНР змушені були терпіти голод і нужду в польських таборах для інтернованих.

 

Утім, у зайнятій більшовиками частині України боротьба не припинялася. За даними провідного більшовицького військовика Михайла Фрунзе, 1921 року на українських землях діяло близько 40 тисяч повстанців, підтримуваних селянами, невдоволеними ленінською «продрозверсткою». Прагнучи придушити повстанський рух, більшовики зуміли у вересні 1921-го впровадити до Партизансько-повстанського штабу УНР під виглядом посланця Єлисаветградського повстанського комітету чекіста Сергія Даниленка. Відтак Даниленко здобув важливу для чекістів інформацію про повстанський рух, що допомогло його дезорганізувати. Багато повстанців, зневірившись у боротьбі, припиняли її, а селяни, які самі потерпали від відомого з історії голоду 1921 року, відмовлялися від активної підтримки повстанців.

 

Про події в Україні знали в колах інтернованих українців. У цьому середовищі почала визрівати думка допомогти повстанцям і ще раз спробувати визволити Україну. Історик Роман Коваль пише, що інтерновані вояки армії УНР збиралися почати акцію у травні, використавши для цього першотравневі демонстрації, які мали очолити українські підпільники, потім час виступу був перенесений на червень, потім – на жнива 1921 року. Жнива, коли окупант брутально забирав у селянина набуток його річної праці, на думку Р.Коваля, були чудовим часом для повстання. Обідраного до нитки селянина на повстання підняти було надзвичайно легко. Та голова УНР Симон Петлюра відклав дату початку повстання, тож сприятливу нагоду було втрачено. Петлюра свято вірив, що перехід на терени УСРР найменшого військового загону УНР автоматично спричинить всенародне антибільшовицьке повстання за будь-яких умов.

 

Симон Петлюра

 

Тому щойно на початку осені на еміграції почалася активна підготовка до Другого зимового походу (Перший зимовий похід військ УНР тривав з грудня 1919 року до весни 1920-го). 23 жовтня 1921 року у Львові створили «Штаб Повстанської армії на Україні». Командувачем армії призначили генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, начальником штабу – полковника Юрка Отмарштейна. У вересні-жовтні польські й українські військові провели з цього приводу кілька нарад. Польські офіцери намагалися відмовити українців від походу, арґументуючи це тим, що в Україні несприятлива для цього ситуація, – вони ж бо знали, що повстанських рух там практично розгромлений, людність деморалізована, тож підняти повстання радше не вдасться. Все ж у процесі нарад провід УНР зумів домовитися з польською владою, щоби та не перешкоджала підготовці походу і навіть звільнила з таборів всіх охочих українських вояків і надала їм амуніцію, озброєння та харчі.

 

Похід вирішили розпочати трьома групами – Бессарабською (під проводом ґенерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка), Подільською (полковник Михайло Палій-Сидорянський, потім полковник Сергій Чорний) та Волинською (під проводом самого ґенерал-хорунжого Юрка Тютюнника).

 

Наприкінці жовтня поляки звільнили з таборів понад тисячу добровольців, яких таємно переправили до прикордонних сіл. Польський уряд, не бажаючи, щоби більшовики звинуватили його у підтримці ворожих їм загонів, вдався до хитрощів, офіційно оголосивши, що українців везли на роботу до лісу. З озброєнням теж знайшли вихід – імітували пограбування польського військового складу на станції Москвин, що дало змогу озброїти Волинську групу.

 

Але не зважаючи на «пограбований склад» зі зброєю й амуніцією, у повстанців цієї групи насправді з цим була халепа, всього необхідного ледве вистачало для половини вояків, решта мусіла здобувати все в боях з ворогом. У рапорті до Симона Петлюри від 2 листопада Юрко Тютюнник скаржився на відсутність належного одягу у повстанців, що звичайно ж дошкуляло війську в умовах холоду: «Окремо треба сказати про стан взуття і одягу тих старшин і козаків, що відбули на повстання. Взуття: 35% цілком роззуті (босі), а решта в дуже кепському стані. Одяг: 50% без шинелів, одяг решти старшин і козаків старий і подертий».

 

Роман Коваль зауважує, що обставини, серед яких починався Другий зимовий похід під проводом Юрка Тютюнника, нічого доброго не віщували. По-перше, насувалася зима, по-друге, партизанський рух в Україні різко пішов на спад – навіть вцілілі повстанські загони напередодні холодів тимчасово саморозпускалися. По-третє, всі три групи Української повстанської армії не були як слід забезпечені: не вистачало зброї, набоїв, амуніції, не було коней, зимового одягу та взуття.

 

До речі, поміж повстанського проводу теж були противники походу. Так генерал-полковник УНР Олександр Вишнівський зазначав, що «все було за тим, щоб рейд відкласти». Старшина Кузьма Кузь прямо заявив, що неналежно оснащені війська висилають на вірну смерть, але був звинувачений у боягузтві. Хибні переконання Симона Петлюри та Юрка Тютюнника, що в Україні визріла сприятлива ситуація для повстання, від самого початку прирікли учасників Другого зимового походу на загибель. Розуміючи це, все ж жоден із добровольців не відмовився від, по-суті, смертельного рейду за незалежність України.

 

Отож Волинська група на чолі з Тютюнником 4 листопада 1921 року перейшла польсько-радянський кордон. Радості повстанців, які опинилися на рідній землі, не було меж.  

 

«Був прекрасний приморозний осінній ранок. Сонце світило нам в очі, немов вітало ясно й радісно наші перші кроки по рідній землі. Всі звернули на це увагу. По колоні пронеслося: "Яке ясне українське сонце! Слава українському сонцю!" Всіма опанувала загальна радість. Колона прискорила кроки… Полковник Отмарштайн п'янів від радості», – згадував полковник Роман Сушко, командир однієї з повстанських бригад. 

 

Перший час група не мала значних сутичок із червоноармійцями. У кожному зайнятому селі повстанці влаштовували збори селян, закликали їх до повстання, що в окремих випадках давало свої плоди, і до повстанців приєднувалися люди. Повстанці також отримували необхідне продовольство й одяг.

 


Полковник Юрій Отмарштейн – начальник штабу Повстанської армії УНР. Після бою біля с. Звіздаль зумів дістатися польского кордону, але 1922 року був застрілений невідомим під час відвідання табору для інтернованих у Польщі українських вояків.

 

 

Перші серйозні бої сталися під Коростенем, а згодом – і за сам Коростень. 6-7 листопада повстанці опанували місто та звільнили з в’язниці близько 500 в’язнів, переважно селян, заарештованих за відмову здавати хліб продзагонам. Але надовго втриматися в Коростені повстанці не змогли, бо на допомогу червоним із Житомира надійшли два бронепотяги та тисяча курсантів школи червоних старшин. Повстанці змушені були відступити. Полковник Отмарштейн вважав здачу Коростеня поразкою та радив Тютюннику повертати назад до Польщі, але генерал-хорунжий вирішив іти далі на схід, щоби під Києвом з’єднатися з Подільською групою. Така його позиція стала фатальною для повстанців, адже об’єднатися зі своїми не вдалося, а групу почали постійно переслідувати загони 9-ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського. Вступаючи у постійні бої з котовцями, повстанці виснажувалися. За розповіддю очевидця, червоні, нападаючи на українських вояків і отримуючи гідну відсіч, відступали під вечір, вигукуючи в бік українців слова популярної тоді пісні: «До свидания, до завтра, до восьми часов утра!».

 

Та більше за червоних допікали повстанцям жорсткі погодні умови, які через погане забезпечення вояків значно зменшували їх маневреність. «Вже другий день падає сніг. Тисне мороз, а хлопці босі. Уже й ті, що були взуті, стали босими. Вояки окутують босі ноги онучами, обв’язують шнурками і так марширують на виправи, стежі, ідуть приступом на багнети, – згадував у спогадах сотник Армії УНР Гриць Рогозний. – Шляхи завівало, а щоб можливо було пройти, дорогу спочатку пробивали кіньми. Козаки на 25% без плащів, покривалися коцами і мішками. 50% без чобіт; ноги були загорнуті в ганчірки та мішки».

 

16 листопада учасники Волинської групи переправилися через річку Тетерів між селами Колінці і Блидча, які були зайняті військами Котовського. У місці переправи береги річки були болотистими, а лід – тонким, тому абсолютна більшість вояків наскрізь промокли. Змучені переправою, повстанці заночували у селі Малі Миньки. Наступного дня по полудні рушили далі, в напрямку села Звіздаль, біля якого були атаковані серед щирого поля трьохтисячною кіннотою Котовського. Зав’язався жорсткий бій, у якому загинули близько 400 повстанців. 

 

Ось як описував бій безпосередній його учасник хорунжий 3-ї стрілецької дивізії Спартак (він з іншими старшинами потрапив у полон до більшовиків і був переправлений до Києва на допити; у в’язниці йому присудили два роки примусових робіт, але хорунжий зумів 18 березня 1922 року втекти і повернутися до Польщі, де й написав свої спогади): «Большевицькі кулемети на тачанках під’їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас... Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під’їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками. Це продовжувалося до 2-х годин ночі».

 


Генерал-хорунжий Юрко Тютюнник після поразки під с. Звіздаль пробився з невеличким загоном у Польщу. Але допити в ОГПУ його врешті-решт не оминули…

 

У такій м’ясорубці урятуватися вдалося лише штабу, кінній сотні й тяжко пораненим на передніх підводах. Всі вони були у голові колони. Вирвавшись із кільця, залишки Волинської групи рушили до польського кордону.

 

У полон, за даними більшовиків, потрапили 537 чоловік, в тому числі і поранені. На ніч полонених закрили у церкві, де Котовський проводив допит. Повстанців змусили заповнити анкети з запитаннями про національність, місце народження, освіту, родину, військову службу.

 


Командир 7-ї кінної дивізії більшовиків Григорій Котовський.  

 

«На другий день… нас вивели на двір, построїли по два, явився Котовський і Гаркавий. Котовський заявив, що, хто служив в червоній армії – вийшли в перед. Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що "там тебя зрозуміють". Гаркавий, коли до нього звертались по українськи, питав чи давно він став українцем і теж відправляв на розстріл», – згадував хорунжий Спартак.

 

До розстрілу більшовики підготувалися заздалегідь. Під селом Базар за наказом червоноармійців селяни викопали велику й глибоку могилу, яку під час розстрілу оточили червоні. Вони мали розганяти селян, які на звістку про розстріл зходилися з навколишніх сіл і хуторів.

 

Першу партію засуджених на розстріл повстанців вивели 21 листопада. Приречених вояків вишикували перед могилою та запропонували покаятися та перейти на бік червоних. Але слово взяв козак Степан Щербак, який заявив: «До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить». Після цих слів вояки почали співати «Ще не вмерла Україна…». Як згадують очевидці, розстріл, який вели з двох кулеметів «Льюїс», тривав усю ніч.

 

Після страти більшовики наказали селянам закопати розстріляних українців і ні в якому разі не ставити хрестів і не насипати могил. Тож місце поховання повстанців забули на довгі десятиліття. Але учасники, яким вдалося врятуватися з того пекла та вибратися за кордон, у своїх спогадах увічнили Базарську трагедію.

 

Звичайно, як то часто буває в таких ситуаціях, спогади хибують романтизацією подій і неточностями, але ці вади дозволяють виправити архівні документи, раніше поховані у радянських «спецхранах».

 

У відомому романі Юрія Винничука «Танго смерті» головні герої – четверо синів вояків армії УНР, розстріляних під Базаром: українець, поляк, єврей і німець. Що цікаво, всі львів’яни. Скільки членів сімей жертв Базару осіло в галицькій столиці, важко сказати. Мабуть, це добре питання для майбутніх істориків. З питанням про національну належність розстріляних під Базаром набагато легше. Уже згаданий Роман Коваль на початку нашого століття відшукав в архіві Служби безпеки України список розстріляних, який опублікував у книзі «Рейд у вічність».

 

Із близько 350 збережених анкет розстріляних у 25-ти в графі «національність» записано «росіянин», у трьох – «білорус». Також було по двоє євреїв, поляків і німців  і навіть один китаєць. Цікаво, що жоден із іноземців не перейшов на бік більшовиків і не зрадив своїх побратимів зброї.

 

Але ці дані не є точними, адже, як зауважує Р.Коваль, не всі анкети збереглися. Зокрема, відсутні анкети таких козаків і старшин, як Іван Дараган, Захар Приполок, Василь Ярич, Федір Шаповаленко, Лука Червак, Іван Плевак, Борис Обочук, Іполит Шляшун, Прокіп Гавелюк, Петро Охвенчук, Степан Островський, Іван Сидоренко, Петро Прохорів. Також у багатьох анкетах не всі графи заповнені. До того ж, дослідник не без підстав зауважує, що не можна бути впевненим у правдивості допитуваних, адже старшини могли приховати не лише свої ранґи, а й прізвища, місце проживання й освіту. Цікаво, що у географічному плані найбільше розстріляних були вихідцями з Київської губернії, 5 вояків вказали, що родом із Галичини. Наймолодшому із розстріляних, козаку Олександру Барбарину, на час 2-го Зимового походу виповнилося лише 16 років.

 

Цікаво, що аналізуючи анкети, Коваль виявив одну суттєву неточність, на яку чомусь досі не зважали. Виявляється, у знайденому ним оригінальному списку більше на одного розстріляного повстанця з прізвищем Шевченко, а, отже, кількість розстріляних насправді не 359 чоловік, як твердила емігрантська література, а 360. 

 

Ще однією суттєвою неточністю, яку, мабуть, робили умисно задля додаткової романтизації загиблих, є те, що всіх полонених росіяни розстрілювали, вишикувавши в шеренгу, і тоді козак Щербак нібито сказав свої славетні слова, а з уст приречених вояків грянув український гімн. Насправді полонених розстрілювали групами по 20-25 осіб. Саме під час розстрілу першої групи, як згадує хорунжий Спартак, залунав український гімн.

 

Історик Ярослав Файзулін зауважує, що 8 полонених командирів Другого зимового походу переправили в Особливий відділ ЧК в Києві для додаткових допитів. 22 січня 1922-го судова колегія винесла їм смертний вирок, але згодом керівник ВУЧК Василь Манцев призупинив його виконання – заарештованих мали ще допитати про їхні зв’язки з червоноармійцями. Та з’ясувалося, що з вісьмох засуджених живі лише Іван Ващенко та Євген Копац. Решта «померли від хвороб» у слідчій тюрмі, а троє – навіть до винесення вироку. Згодом і тих двох розстріляли. Про відмінну долю хорунжого Спартака ми вже згадали.

 


Курган-могила загиблих під Базаром. 11 жовтня 2002 року тут були перепоховані останки 46 воїнів армії УНР, які загинули 17 листопада 1921 року в бою біля с. Звіздаль. На цьому місці щороку 21 листопада збираються українські патріоти, аби згадати героїв. 

 

 

Розстрілялвши українських повстанців у Базарі більшовики приклали всіх зусиль, щоби про цю трагедію нічого не знали їхні «нащадки» в радянській Україні. Щоправда, українські націоналісти в листопаді 1941 року спробували повернути з небуття героїв Базару, але наштовхнулися на спротив з боку нових окупантів – нацистів. Але це вже інша сторінка Базарської трагедії…

 


Меморіал загиблих вояків армії УНР під Базаром, відкритий на місці розстрілу 26 серпня 2000 року. Споруджений з ініціативи голови Об'єднання бувших вояків-українців майора С.Фостуна коштом української діаспори Великої Британії. На пілонах меморіалу викарбовані імена всіх загиблих 21 листопада 1921 року. Автор проекту – житомирський архітектор О.Борис. 

 

 

20.11.2016