Кабель Париж-Берлін приніс коротку вістку: померла Леся Петлюра. Три короткі слова — та глибина їх трагічного змісту незмірна. Померла єдина дитина — Провідника українського народу, імя якого відоме кожному в Україні, з іменем якого була звязана вся довголітня боротьба з червоною Москвою.
Леся не зазнала ні радощів життя, ні радощів кохання. Зате випила вона до дна гірку чашу вигнання, важного тиску на душу — чужини. Чорні сторінки еміграції — вгризалися в її душу дуже рано, із ранніх дитячих спогадів — чомусь найміцніше — вбився один епізод із життя у Варшаві. У тій Варшаві, що підписувала із Симоном Петлюрою договір воювати спільно з українським військом аж до звільнення України від московських большевиків — і зламала її; що була винна українському урядові багато міліонів за постачання та за військове майно і зброю — і не платила тоді нічого. І ось у тій Варшаві, голова Української Держави — жив з родиною у злиднях. Все цінніше, що мала родина Головного Отамана та його найближче оточення — було продане.
Одного ранку, батько попросив Лесю почистити його плащ. Плащ в якому він провів всю боротьбу в Україні. Річ, яка в інших обставинах — була би цінною реліквією в Національному музеї. І ось цей плащ — віддає Симон Петлюра своєму адютантові полк. Доценкові, щоб... той продав його за марний гріш перекупщикові, щоб... купити картоплі і маргарини...
Не роскішне було життя родини, по переїзді з "гостинної" Польщі до таксамо "гостинної" Франції. В дешевій кватирі на рю Тенар — помагає вже Леся батькові в його праці на хліб щоденний, вислухує його науки і наставлень, перебирає від нього його велику любов до Батьківщини, його віру в її звільнення від московського ката. Глибока любов і дружба — вязала її напівдитяче серце — з Ним.
Трагічний день 26 травня 1926 року — смерть Батька від руки большевицького агента — накладає чорну печатку на її вразливу душу.
Життєвий шлях Лесі — на провесні життя — тернистий. Матеріяльні засоби — допомога приятелів. Вірні "петлюрівці", хоч неодин сам важко заробляв на хліб на чужині — вважали довгом чести — допомогти в біді родині Симона Петлюри.
Душевні переживання і недостатки — викликають у Лeci страшну хворобу легенів, з якою бореться довгі роки.
З допомогою друзів — вивозить мати хвору Лесю до гористої місцевости у Піренеях. І там живуть вони самітно, лише час-до-часу відвідувані вірними приятелями; вдова-мати, що від душевних потрясень втратила слух і вона, що в двадцятьдевять років виглядала пятнадцятилітньою дівчинкою, — лише в великих сумних очах зоріли пережиті роки і болі.
Теперішня війна — важко відбивається на їх житті. Вони тратять звязок із більшістю приятелів. Поки ці приятелі відшукали можливості звязатися, переслати допомогу — злидні знову підривають здорове Лесі.
Війна Німеччини з большевиками — вносить в хату родини Петлюри світло радости і надії. З Піренеїв приходять до Берліна листи перепоєні тим світлом. Просять українських часописів, просять вісток з України. Леся мріє про поворот на рідну землю разом з Батьком, мріє про дідів будиночок на Константиноградській вулиці у рідній Полтаві, про животворне повітря Криму... І від цих мрій Леся ожила, здоровя поправлялося. Аж — несподіване погіршення — і 6. листопада вранці — відійшла Леся до свого великого Батька...
Під плитою на цвинтарі Монпарнас у Парижі, на якій вибито лише два слова — Симон Петлюра — що говорять все — є три місця... Як вірним приятелям удасться перебороти всі труднощі воєнного часу — Леся спочине поруч Батька. А незабаром вже — покине разом з ним негостинну чужу землю і спочине навіки у величному Мавзолеї над Дніпром, що його побудує український народ на вічну память і славу — Симонові Петлюрі.
[Краківські вісті]
18.11.1941