Додаючи в 119 ч. нашого "Вістника" за російськими часописями вістку про увязненнє митрополита Андрія гр. Шептицького в Спасько-Евфиміївськім монастирі в Суздалї, заповіли ми до сеї високознаменної подїї ще раз повернути й обговорити її історично-полїтичне значіннє. Сe й робимо отсе тим радше, що сама особа вязня з її визначною національною, культурною та церковною дїяльністю, шириною її публичних інтересів і свідогляду, високим гуманїзмом і глибоким патріотизмом заслугує на найбільшу увагу та спочуттє, як і надає його мучеництву за українську національну справу особливого історично-полїтичного значіння.
Ми назвали страждання митрополита Шептицького в російській неволї — "під московським караулом, у тюрмі", як се співаєть ся у широкозвісній піснї — мучеництвом за українську національну справу. Не томуж лише вивезено вже в перших двох російської інвазії в Галичинї митрополита Шептицького в глибину Росії, не тому саме Росія відказуєть ся виміняти й видати так безправно, проти постанов міжнароднього права та проти вимог людської культури увязненого князя унїятської церкви та й не тому саме заперто його тепер в одній з фортець синодального обскурантизму, фанатизму й нетолєранції, що він унїятський владика. Річ певна, що Росія задумала завдати галицькій унїї смертельний удар; річ певна, що Росія наважила ся на неї саме задля її українсько-національного характеру; річ певна й те, що брутальність російського чиновництва не думала спинити ся на воротах владичих покоїв. Загнано-ж перемиського владику, бл. п. Чеховича, у могилу брутальним викидуваннєм його з йогож престольної церкви. Але й те річ певна, що самого церковного становища митрополита Шептицького яко голови української унїятської церкви не було досить, аби стягнути на нього таку заїлу пімсту й таке строге поведеннє російського правительства. Не арештовано-ж епископа Чеховича й не усувано його від управи його дієцизією, як не відказувано самоуправи львівській дієцизії під рукою архипресвитера Білецького, не зважаючи на всї секатури, обмеження, зневаги й напасти, які мусїла перенести на собі унїятська церква від російської навали. Можна яко певну річ прийняти, що з епископом Хомишиним, якби він не був лишив своєї пастви на ласку Божу, не були-б Москалї инакше поводили ся, як з бл. п. перемиським владикою або о. Білецьким; його особа, не зважаючи на цїле його воєвниче ультрамонтанство, а може саме, задля нього, не представляє для Росії найменшого полїтичного інтересу. Се-ж і можна зміркувати по голосах російської чорносотенної преси; і навпаки, російська чорносотенна преса прямо з вдоволеннєм нотувала реформаторські подвиги еп. Хомишина, котрі очевидно вважала водою на свій млин. Один лише митрополит Шептицький находив ся і находить ся в самім осередку її інтересу та її запінених напастей.
Отже було щось ще більше нїж церковно-єрархічний характер митрополита Шептицького, що дало Москалям привід піддати його так строгому переслїдуванню та що спонукує їх ізолювати його визначну постать від усього світа. А се щось більше — се саме визначна роля Андрія гр. Шептицького в українськім національнім життю, скажемо більше: його роля в українській національній історії.
Далекі ми, навіть дуже далекі від дітирамбів і панеґіриків на хвалу одиниць. Не буде се одначе нї трохи пересадою, але сконстатуваннєм безперечного факту, коли ми вже тепер, за живих, Андрія гр. Шептицького назвемо історичною постатю в повнім значінню сього слова. Історичний він справдї з кожного боку: і яко потомок старинного роду, що дав галицькій Українї у ХVІІІ в. двох визначниx культурних і церковних дїячів о широкім кругозорі, Атанаса та Льва Шептицьких, а традиція про них була мабуть тим живим епійлом, що звязало молодого графа знову з українським народом, і була тим непереможним імперативом крови, що велїв йому піти слїдами своїх визначних предків; історичний він і своєю дїяльністю, що з одного боку воскрешувала найкращі національно-культурні традиції князя Острозького, Петра Могили й гетьмана Мазепи, з другого-ж шириною та далекосяглістю національно-церковних замислів перевищила все, що дотепер серед Українцїв хто небудь думав: історичний він вкінцї й тим, що свою дїяльність, свої ідеї та свої замисли засвідчив він своїм мучеництвом, що не побояв ся за нас принести особистих жертв і пішов верстати ту саму путь, якою пішли на засланнє та в тюрму на Сибір, в Марієнбурґ, на Біле море, чи на Арал—Дорошенко, Тукальський, Войнаровський, Полуботок, Кальнишевський і Шевченко та й инші мученики за волю України.
Андрій граф Шептицький є чоловіком традиції. З неї він виріс духово, в нїй він держить ся коріннєм і до неї він перейде. Він мав для неї високе зрозуміннє, чи се була традиція його роду, чи його нації. Він знав її високу моральну й суспільну вартість, бо досвідчив її впливу на собі самім і доказав її цїлу собою самим, своєю дїяльністю й непохитною сміливістю своєї жертви. З традиції взяв він мірило й перспективу для своїх дїл і своїх думок, як і зрозуміннє для національної ідеї як ідеї української культури й української державности. Коли Андрій Шептицький фундує Національний Музей, коли громадить в нїм українську старовину Галичини, як і твори сучасної української штуки, се нїщо инше, як воскрешуваннє культурних традицій нації з давноминулих столїть і закладини основ для новітньої національної культури на ґрунтї сих традицій; се нїщо инше, як повертаннє нації її культурного достоїнства, її культурних амбіцій і самосвідомости в свій культурний талант і своє культурне післанництво; се нїщо инше, як оживотвореннє національної культури духом тисячилїтньої культурної традиції, як освідомленнє нації її тисячилїтнього культурного шляхоцтва в сїмї великих націй світа. Коли Андрій граф Шептицький у святочній промові з нагоди столїтнїх роковин пробудителя Галичини — Маркіяна Шашкевича (було се 1911 р.) констатував з деяким докором на адресу української суспільности, що за мало в нас кладеть ся ваги на національно-державні традиції, так се було свідоме — сказати-б так — ex cathedra пропаґуваннє ідеольоґії української державности, ідеольоґії, опертої не на раціоналїстичнім фундаментї сїрої теорії про "самоодначеннє", чи "рівпоуправненнє" націй, але зродженої на вічно-зеленім дереві історичного досвіду, історичного життя, історичних фактів..
І саме яко будитель і репрезентант української культурної та полїтичної традиції став Андрій гр. Шептицький такий небезпечний і такий ненависний Москалям, що вони рішили ся, не зважаючи на міжнародне право та на опінїю культурного світа (в тім і своїх західно-европейських союзників, преса котрих нераз витикала, а навіть дипльоматія котрих мала довірочно виткнути поведеннє Росії проти галицьких Українцїв), відгородити митрополита Шептицького від зносин зі світом. Мабуть і ляк перед впливом ґp. Шептицького на російських Українцїв і Білорусинів мав тут свою пайку. Накидують же російське правительство й Синод митрополитови Шептицькому, що він своїми замислами змагав повернути всїх Українцїв і Білорусинів на унїю, сотворити сим способом українську національну церкву, котра відгородила-б Українцїв з Бiлорусинами від Москалїв так само, як українська національна церква давнїх столїть або як сучасна унїятська церква в Галичинї відгороджували нас від Поляків, — що він бажав сим робом раз на все покласти тривку основу під український національно-полїтичний сепаратизм.
Як небудь глядїти на доцїльність чи на викональність сеї ідеї, — все-ж таки мусить вона застановляти великістю, сміливістю та далекосяглістю своєї концепції. Вона одна дає вже право назвати графа Шептицького історичною постатю, навіть колиб її лише навязали його особі противники. Видко вплив його визначної індивідуальности й рефлєкс його дїяльности були такі, що дали підставу приписати митрополитови Шептицькому сю ідею.
В освітленню, сказано, спасько-евфиміївський вязень стає перед нами яко символїчна постать історичної великости. Там, у понурих стїнах суздальського монастиря, окружений кругом ворожою громадою представників найтемнїйшої російської реакції, загибає один з найсвітлїйших умів українського народу, одна з найкращих історичних осіб України, один з наизамітнїйших представників української національної думки. Чи-ж мимохіть при згадцї на сього узника не виринають у нашій уяві постатї такихже узників: траґічно-нещасного Дорошенка, многострадального й невгнутого Кальнишевського, неустрашеного Полуботка?... І чи не виступає в них всїх одна спільна прикмета, що лучить ті історичні постатї гетьманщини з графом Шептицьким, страждати: за волю України...? Високогуманний і висококультурний Андрій Шептицький в мурах темного суздальського монастиря — чи ж не символїзує він нам високогуманної, старокультурної та многострадальної України, замкненої загибати у всеросійській "тюрмі народів"?
Твердо віримо, що жертва Андрія Шептицького не піде намарно, як немарною є жертва тих звиш трьох тисяч українських засланцїв з Галичини й тих тисячів російських Українцїв, що розсїяні по всїй Росії аж до Паміру, Алтаю й Амура. Ся жертва се вже часть нашої історії, часть нашої традиції, часть боротьби за волю України. Вона засвідчає наш довічний протест проти московського ярма й засвідчає наново цїну нашої невмирущої ідеї — ідеї вoльної України. Вона світить мілїонам українського народу яко живий приклад і сталить характери, кличе до жертвенности, будить сонних, родить местників. Вона й зміцняє віру в будуччину України, бо тільки за живі, великі ідеї кладуть ся такі великі жертви.
[Вістник Союза визволення України]
05.11.1916