Зі сонцем у кишені

Мій дід Олекса Михайла Ілляшового за Австро-Угорщини межував городом із церковною фарою. Я запам’ятав той камінний парохіальний будинок уже з радянськими агітаційними лозунгами, оскільки там містився шкільний гуртожиток для дітей з віддалених гірських присілків. Там не було якихось фундаментальних огорож. Зате стояли мурована пивниця зі замшілим склепінням і колодязь-журавель.

 

Місце плебанії-фари з XVIII століття. Хата-пустка.

 

 

У середині XIX століття австрійські геодезисти означували цю місцину як «Широколужанський фонд дяків». Місцину в народі називали Дяківським Берегом, а на ньому стояли пагірки від фундаментів хатинок нащадків дяка Стефана Русина, котрий після завершення студій у канторській школі Нодькароя був за часів єпископування Василія Поповича направлений у підполонинську пущу псаломщиком.

 

Залишки фундаменту житла півцоучителів-дяків

 

 

Угорське королівство не вельми дбало про освіченість національних меншин, зокрема, русинів, всіляко підтримувало їх пастирсько-лісорубський архетип. Єдиною тліючою жаринкою грамоти залишалася церковно-приходська школа, що проіснувала до Першої світової війни.

 

Межа, на якій дід сварився з дяком. Хата діда перебудована. Груша дичка зі старих часів.

 

 

Будучи сам неграмотним кіроном (бригадиром) лісорубів, що працювали переважно в Трансильванії, дід віддав батька «до дяка в науку» й небавом посварився на межі. Батькова наука припинилася. Латинську графіку батько опанував самотужки, перебираючи фронтові листи – з ним служило й воювало багато румунів.

 

Після Тріанону в тодішній ЧСР, на Закарпатті опинилося чимало емігрантів: українських і білогвардійських. Останні осідали по долинних містах і містечках, українські ж розходилися по віддалених гірських ущелинах, де люд жив бідніше, й налагоджували на громадських засадах шкільництво чи просто лікнеп.

 

Микола Кушніренко

 

 

Таким чином у сусідній із Широким Лугом Новоселиці опинилися наймолодший воїн армії УНР Микола Кушніренко та помічний учитель Кость Вагилевич. Останній виявився родичем Івана Вагилевича з «Руської трійці». Оскільки стара Угорщина не дозволяла проводити між місцевими русинами будь-яку просвітницьку роботу («просвітництвом» був закон Апоні про тотальну мадяризацію), то молоді на той час люди, виховані на галицьких традиціях «Просвіти», взялися за цю справу в довколишніх селах Підкарпатської Русі.

 

 

Кость Вагилевич, а згодом і Микола Кушніренко, зустріли шалений спротив місцевого греко-католицького священика Стефана Бендаса. О. Бендас закінчував гімназію оо. піаристів у Мараморош-Сіґеті, два курси юридичного факультету Будапештського університету, а потім богословську семінарію в Ужгороді. Виховання й наснага отця були в дусі любови до Корони Святого Стефана й радше підтримував москвофільсько-автохтонне «Общество ім. А.Духновича», ніж українські діяння. Коли Діонизія Нярадія призначили Апостольським Адміністратором Карпатської України, Бендас говорив: «Мы не маєме свого Владыкы». Тому й у «Хроніці села Новоселиця…» Костя Вагилевича він по-іншому не називає, як «еміґрант из Галичини».

 

Вчителюючи в багатьох селах східного Підкарпаття, Кость Вагилевич не обмежувався вчительсько-просвітницькою діяльністю. Він активно пише поезії, зазначає час і місце написання. Коли гортаєш сторінки 20-го випуску «Наукового збірника музею української культури у Свиднику», то під віршами видрукувані назви закарпатських сіл: Широкий Луг, Новоселиця, Нересниця, Дубове. Поезії, написані добірною українською літературною мовою, навряд чи потужно вражали слухачів читальні «Просвіта». Місцевий діалект у перші десятиліття XX століття був ущерть насичений гунгаризмами, германізмами й ідишизмами. Але «Граматика» Івана Панькевича, якою, очевидно, доводилося користуватися Костю Вагилевичу при шкільних викладах, «Знадоби до пізнання угро-руських говорів» Івана Верхратського були оптимально наближені до місцевої розмовної мови. Та й по законсервованих з початку поселення підполонинських локаціях були збережені старослов’янські та давньоукраїнські лексико-семантичні елементи.

 

З часу заснування «Просвіти» вчителі займалися науково-просвітницькою діяльністю. Учителька пані Донченко, що колись працювала друкаркою в уряді УНР, написала гарний реферат «Соціально-господарський уклад села Широкий Луг», на який часто-густо посилається Олександр Мицюк у своїй двотомні праці «Соціально-господарські нариси Підкарпатської Русі». Такі ж праці мав і Микола Кушніренко, який працював у селах долини Ріки. З Вагилевичем вони запізналися в передчассі Карпатської України, коли Кушніренко став комендантом Карпатської Січі, маючи на той час чехословацьке громадянство, що уможливлювало пристойний побут народного вчителя.

 

Піп Бендас скептично й іронічно ставився до «просвітян». Саме у його віданні були греко-католики Широкого Лугу й Новоселиці. Вагилевич, Кушніренко, Сас намагалися створити автокефальну православну громаду з ортодоксальних вірників Сербської православної церкви. Все ж, коли після трагедії Карпатської України січовики потрапали в руки угорської жандармерії, то о. Бендас вирятував своїх вірників.

 

На сьогодні по згаданих вище селах нема Народних домів, таких, як я бачив у Космачі й Криворівні. Назагал втрачені ті починання, які робив у міжвоєнний період Кость Вагилевич. Примандрував у Чехословаччину, на Закарпатську Україну і повернувся вмерти до Праги. У місцевих бібліотеках немає не те що книжок Костя Вагилевича (вони раритетні), але бодай якоїсь згадки. Сільські Будинки культури – очевидно, на противагу Народним домам – кишать російськомовною попсою молодіжних дискотек. Все ідеологічне спрямування довгі десятиліття було зосереджено в руках парткому колгоспу імені 50-річчя Жовтня. З полів цього колгоспу, виховані буржуазними «прижимами», мої батьки боялися понести лантух картоплі чи сіна. Батько особливо боявся штрафу, хоч працював на колишньому своєму полі.

 

Зате наочна агітація щедро оплачувалася й заохочувалася. Нікому не було діла до подвижників, що творили по цих закапелках високе мистецтво. Та ще такого штибу, як збірка Костя Вагилевича «Україна непоборна».

 

Мало що змінилося за останні двадцять п’ять літ. Хіба, працюючи по чужинах, з’явилися сепаратистські нащадки. Саме на тих теренах, де Вагилевич працював. І саме в Чехії, де він був асистентом Августина Волошина в УВУ, працює чітко налагоджена система русинського сепаратизму. Поряд із волонтерством, культуртреґерством досить розпорошеної української громади.

 

Кость Вагилевич був сучасником Богдана-Ігоря Антонича, «дітвака із сонцем у кишені». Сонце від серця поета і вчителя Костя Вагилевича щедро світило на гладко зачесані дитячі голівки. Ці дітки голосно рецитували: «Дякуємо Тобі, наш Тату…».

 

Сумно тільки, що ми запізно виростаємо з коротких штанців, і те виростання потім тяжко відбивається на дітваках подальших генерацій…

 

 

15.11.2016