Не боюся Дональда Трампа

Ранок середи 9 листопада: пів-Америки, три чверті світу й вся Україна переживають шок, дізнавшись результати виборів глави Білого дому. Попри переважну більшість соціологічних досліджень та прогнозів експертів виграє ексцентричний мільярдер Дональд Трамп. Той самий, що, зокрема, хвалив Путіна й був переконаний, що російських військ в Україні немає. То що Києву вже бігти до Кремля підписувати капітуляцію? Я б радив не поспішати.

 

 

На вулицях американських міст четвертий день поспіль тривають масові антитрапмівські акції протесту. Часом доходить до сутичок з поліцією. Хоча всім відомо, навіть тим самим протестувальникам, що республіканський кандидат Дональд Трамп виграв чесно, жодних фальсифікацій не було. Його суперниця-демократка Гілларі Клінтон вже привітала переможця. А все ще чинний президент Барак Обама прийняв нелюбого йому Трампа у Білому домі й пообіцяв сприяти його адаптації на посаді найвладнішої людини світу.

 

До чого ж ці здебільшого молодіжні бунти проти президента-електа? Можливо молодь бунтує не стільки проти Трампа – хоча гасла на її плакатах передовсім антитрампівські – скільки проти чинної в Сполучених Штатах виборчої системи. Адже, як би це нам не здавалося парадоксальним, за кількістю виборців, котрі прийшли на виборчі дільниці й проголосували, досить переконливо перемогла пані Клінтон. За неї віддало свої голоси на понад півмільйона виборців більше, ніж за Трампа ( 60 839 922 – Клінтон,  60 265 858 – Трамп). Проте за кількість голосів колегії виборців незаперечну перемогу отримав Трамп (290:228)

 

«Система перемогла народний вибір!», – бідкалися одні прихильники колишньої першої леді та екс-держсекретаря. «Необхідно нарешті змінити давно застарілу виборчу систему!», – підхоплювали інші її прихильники. Що ж такі гасла Америка чула вже не раз, не два, не три… Але от уже скоро два з половиною століття ця система діє, ніхто її скасувати так і не наважився. Можна сміливо припустити, що діятиме вона ще, принаймні, стільки ж.

 

Для читачів, котрі не мали раніше часу, бажання чи можливості розбиратися в американській виборчій системі, спробуємо стисло пояснити її суть. Отже, у Сполучених Штатах діє не пряме, а опосередковане голосування на виборах президента. Вибори відбуваються у два етапи: спершу громадяни, котрі наділені правом вибору, обирають членів колегії виборців у своєму штаті, а ті вже обирають президента. Хоча треба зробити серйозне зауваження: слово «обирають» щодо членів колегії дещо збиває з пантелику, насправді вони радше засвідчують волю виборців, а не обирають насправді. Зрештою і до самих виборців термін «обирають» не є стовідсотково правильним…

 

Що, цілковито вас заплутав? Спробую розплутати на конкретному прикладі. Для наочності візьмемо хоча б президентські вибори 2004 року й голосування у конкретному  штаті Вісконсін. Нагадаю, що тоді змагалися відомий нам демократ Джон Керрі – нині держсекретар США – і не менш славний, але вже трохи призабутий нами Джордж Буш-молодший. Керрі набрав на якихось 1000 голосів більше за Буша (розрив становив менше за 0,4%: 1 489 504 – Керрі та 1 488 140 – Буш).

 

Вісконсін традиційно делегує у колегію виборців 10 членів. І оскільки хай навіть з такою мінімальною перевагою переміг Керрі, то всіма десятьма членами стали його довірені особи. Бо на цьому рівні виборів діє правило: переможець отримує все. Таким чином голосами майже півтора мільйона людей, котрі віддали перевагу Бушеві було просто проіґноровано.

 

Чи змушені були всі 10 членів колегії виборців від Вісконсіна голосувати саме за Керрі? Ні, у цьому штаті немає закону, котрий би їх зобов’язував до цього (у деяких інших штатах такий закон діє). Але виборці й так голосують за свого кандидата. Були окремі рідкісні прецеденти, коли виборці зраджували своєму кандидатові, але це радше ті винятки, котрі підтверджують правило.

 

До речі, щодо винятків. У США є таки два виняткових штати – Небраска і Мен. Вони обирають делегатів до колегії виборців відповідно до результатів всенародного голосування (тобто тут не чинне правило: переможець отримує все).

 

Колегія виборців США налічує на даний момент 538 членів. Для того, щоб стати президентом кандидатові треба заручитися підтримкою принаймні 270 з них.

 

Ми вже побачили на прикладі Вісконсіна, як може спотворюватися результат «всенародного волевиявлення», коли думка майже півтора мільйона виборців залишилася неврахованою. Розглянемо й інші електоральні «перверзії» американської виборчої системи.

 

Найбільше членів колегії делегує найгустозаселеніший штат Каліфорнія – аж 55 виборців. У той час, коли, приміром, штат Род-Айленд – лише чотирьох, Вайомінґ взагалі – тільки трьох.

 

То що каліфорній ці – пестунчики долі? Аж ніяк, якраз мешканці цього щедро обдарованого сонячними променями штату виявилися найобділенішими в електоральному аспекті.

 

Поясню. У Каліфорнії мешкає 37,5 мільйона населення, оскільки на них припадає 55 виборців, то нескладний підрахунок демонструє нам, що один член колегії репрезентує інтереси аж 682 тисяч каліфорнійців. У той час, як один виборець з Род-Айленду (одним мільйоном мешканців) припадає лише на 250 тисяч земляків. А пустельний Вайомінґ (682 тисяч мешканців) тут взагалі у фаворі, виставляючи одного виборця зі  165 тисяч осіб.

 

От через такі електоральні дисбаланси й такі виникають ситуації, як у випадку Трамп-Клінтон. Коли за одного кандидата голосує переважна більшість виборців, але реальну перемогу за кількістю вірних членів колегії виборців отримує інший кандидат.

 

Попередній такий випадок був 2000 року, коли Альберт Ґор теж приблизно на півмільйона випередив Джорджа Буша-молодшого, але останній переміг завдяки штатово орієнтованій системі американських виборів. А ще раніше такі випадки траплялися 1824, 1876 і 1888 років. Що ж, dura lex, sed lex. 

 

Тому, слід припустити, що акції обурених американців, котрі мріяли побачити першу жінку на посаді президента, а її чоловіка-екс-президента у поки що незрозумілій ролі «першого джентльмена» (чи як там її обізвуть), згодом вщухнуть. Бо переглядати результати виборів немає жодних підстав. Як і ініціювати процедуру імпічменту особі, котра ще й не встигла оселитися в Білому домі.

 

Змиритися з таким станом справ доведеться й українцям. Бо за що переживають наші співвітчизники? Наприклад, що Дональд Трамп виконає якусь із обіцянок, даних у запалі виборчої риторики: налагодити добрі стосунки з Володимиром Путіним, перекинути «українську проблему» на плечі Європи, ледь не розпустити НАТО, принаймні зменшити американську військову присутність у Європі тощо.

 

Ну, звісно, американські політики – не українські, для котрих передвиборчі обіцянки – не більше, ніж такий собі риторичний прийом. Але не слід забувати, що, по-перше, Трампа складно назвати американським політиком у повноцінному значенні цього слова. Він радше людина зі сторони, котру хвилею популізму неочікувано викинуло на саму вершину владної піраміди. До речі, усвідомивши нарешті, куди його занесло він починає потроху отямлюватися, релятивізовувати свої обіцянки, а від деяких взагалі відмовлятися.

 

Аналітики найавторитетніших світових think tanks’ів нині дуже обережними й дуже туманними формулюваннями намагаються подати хоч якісь прогнози щодо майбутньої зовнішньої політики Трампа. Для експертів майже немає за що вхопитися, оскільки у більшості випадків президент-елект ніс повну нісенітницю, без найменшого розуміння глобальної політики чи актуального стану справ у світі.

 

З одного боку він висловлюється за згортання американської військової присутності у світі, з іншого – обіцяє американцям «відродити велич Америки». Хоча зрозуміло, що друге ні найменшим чином не корелюється з першим. Чи ще, наприклад, з одного боку, він обіцяє налагодити відносини з Путіним, з іншого – виправити помилки м’якотілої зовнішньої політики Барака Обами…

 

Можна припустити, що всю зовнішню політику, принаймні на початках свого президентства він передасть у відання своєї команди компетентних фахівців. Попередні прогнози засвідчують, що майбутні високопосадовці, котрі займатимуться зовнішньою та без пековою політикою, у кабінеті Трампа – це висококваліфіковані, досвідчені фахівці, котрі аж ніяк не є «голубами миру».

 

Тому оплески депутатів російської Держдуми з приводу результатів президентських виборів у США, буди дуже передчасними. Водночас Україна може виявитися значно ближчою до отримання від американців високотехнологічної летальної зброї, аніж була за президентства Обами.

13.11.2016